“За найпростішими засобами — лінією, кольором, маленькою цяткою — бачу заворожуючу таїну світу”. 9 Палітра · с. 9сторінка оригіналу ↗
Вихід із замкненого буття
Слово Просвіти, №16 за 2013 рік
Микола ЦИМБАЛЮК
Про себе… — Мої батьки родом із села, в місто поїхали ще майже дітьми шукати долю і просто людську незалежність. Жили в Січеславі (Дніпропетровську) і влітку відправляли мене з сестрою до бабусі Олени. Вона нас чекала, любила. Наші бабусі — мільйони бабусь, бо дідусів або на війні, або на Соловках втратили, — несли на собі цивілізацію, мудрість села, яку без любові, без серця, без совісті не втямиш. Ці душевні джерельця — начебто самі по собі, але все у світі пов’язане. Коли малюю, є відчуття присутності прожитого в дитинстві. А дитинство моє було у найріднішому, найкрасивішому селі Тулинці на Київщині й у Січеславі. Безмежно вдячна мамі й татові — за постійної фінансової скрути у мене завжди були фарби, папір, книги… Не перестаю дивуватися малярству, фантастичному і простому, наче казка, яка створена, щоб увійти, осягнути незбагненний світ. За найпростішими засобами — лінією, кольором, маленькою цяткою — бачу заворожуючу таїну світу. Тому вдячна долі, що дала можливість малювати, бо малярство — це те, що знає більше, ніж митець! Малювання — це та самотність, яка дає можливість мовити, це вихід із замкненого в собі буття у безмежну відкритість, що єднає мене зі світом.
Моє бачення Перше враження від полотен Ніни Денисової — то малювала дитина. Але це — тільки на мить, бо відразу ж пронизує відчуття надзвичайного, глибокофілософського, особистісного сприйняття художницею навколишнього світу. Споглядаючи її роботи, зовсім по-іншому починаєш дивитися на все довкола, не очима — душею. У сьомій книзі класичної роботи “Держава” давньогрецького філософа Платона є образ людей, прикутих у печері обличчям до стіни. Усе, що відбувається позаду них, вони бачать як театр тіней, бо джерело світла розташовується за спинами бранців. Одному з них у якийсь мент вдається скинути з себе залізні пута і, обернувшись, він — о! — бачить сонце. Засліплений, сміливець навпомацки повертається до товаришів, розповідає про бачене, хоче звільнити й вивести їх з пітьми. Прикуті, що звиклі до тіней, не ймуть сміливцю віри. “Він — філософ, — витлумачує цей образ Макс Вебер, — а сонце — це істина науки, яка одна не ганяється за привидами і тінями, а прагне до істинного буття”. Нині лише невелика частка наївних людей може повірити, висновує Вебер, що знання з астрономії, фізики, біології та інших наук можуть пояснити нам сенс навколишнього світу чи хоча б підказати шляхи і напрями пошуку цього “сенсу”. З розвитком наук розширюються (чи віддаляються?) обрії пізнаваного. У прагненні дійти альфи й омеги світу до раціональних експериментів вдавалися не лише науковці, а й митці. Наприклад, до таких художників-експериментаторів належав Леонардо да Вінчі й деякі музиканти-новатори, для яких шлях до істинного мистецтва дорівнює шляху до істинної природи. Фактично вони бачили мистецтво як унікальну науку, а митця (в соціальному розумінні) як лікаря. Що ж, можливо, і наука, і мистецтво зможе, приміром, продовжити біологічне життя, вдосконалити душу людини. Але зрів-
Психологи стверджують, що людина чи не половину своїх знань і уявлень отримує ще дитиною, до шести років. У цей час формується її світогляд: чим більше любові, відчуття свободи, народної мудрості вона вбере у душу, тим самодостатнішою стане в подальшому житті. Ніна ДЕНИСОВА, відома українська мисткиня, яка торік відсвяткувала ювілей, щедро наділена цим духовним скарбом. І так само щедро віддає дітям, людям багатство своєї душі, неповторну життєву мудрість. Це засвідчила персональна виставка художниці “Інтонації”, що відкрилася в галереї “АВСарт”. Її пензель руйнує усталено-раціональне сприйняття довколишнього світу, відкриває куліси архетипної символіки, вводить глядача у світ між небом і землею, звідки лине мелодія безмежжя. Кожна картина — хорал, а її мистецтво — на межі сакрального.
нятися з Богом, збагнути Його “сенс”, напевно, їм не дано… Денисова належить до художників, які, на мій погляд, не шукають “сенсу” — вони просто бачать світ очима своєї душі. Картини мисткині не потребують тлумача навіть для ординарного глядача, незважаючи на незвичність і, на перший погляд, утаємниченість зображуваного. Кожен здатен віднайти в них близькі й зрозумілі алегорії, символи й мотиви. Приміром, “Довколо” (2005): концентричні, крапочками-прожилками кола, як на поперечному зрізі рокові кільця дерева, на якому окремі елементи-образи ніби летять, як ангели на образах чи хмарки (чи душі людські?) на чистому небі, ім’я якому — життя. А який шал почуттів і звуків у її “Скрипальки” (2002)! Здається, то не по страдіварівських струнах
Алла Маричевська і Ніна Денисова летить її смичок, а — по вашій душі; і чуєш, і бачиш це в превалюючих червоно-голубих кольорах. Оголена рука й частина грудей, ритмізовані босі ноженята передають кожній клітині твого тіла шаленство екстазу не просто музики — вічності. Прекрасної, пристрасної і незбагненної… Денисова неймовірно тонко володіє колористичним рішенням теми. Як правило, чорний колір людину відштовхує, лякає, пригнічує. Хтось бачить це в демонологічних картинах Врубеля. Такого нема у картинах Ніни Михайлівни, де темна барва широкоспектрована — від насиченого до темно-бузкового. Приміром, ліва половина її диптиха “Місячна ніч” (2013), на перший погляд, видається чорним, як вороняче крило, вертикальним прямокутником. На його тлі кілька плям. Кожен, згідно з власною уявою і досвідом, може сказати: “Місячна доріжка у штиль над захмареним морем” або “Місячна ніч на алеї після дощу”. Лиш уважно, не з першого разу, придивившись, бачиш там справді тунель алеї, віття дерев якої закриває нічне світило. Подібним, але не повторюваним стильовим і колористичним рішенням позначені картини “Тополі”, “Смеркає”, “Синь-І” і “Синь-ІІ” (всі 2013). Кожне з майже тридцяти експонованих полотен Денисової потребує надзвичайно глибокого і цілісного художньо-мистецького і філософського прочитання. Вона не той художник, образотворення якого просте, хоча й природне, воно багате фольклорно-символічним наповненням, яскраво-неповторне у вираженні й потребує розвиненої інтуїції — роботи душі. За всім цим — глибока національна традиція і культура.
Друзі про Ніну Алла Маричевська, директорка галереї тривалий час просила пані Ніну виставитися в “АВСарт”. І перша думка, яка їй прийшла, коли вже готували експозицію, про модну нині сентенцію, що живопис умер. — Зрештою, — говорила вона, — у нас кажуть, що багато що вже вмерло: наприклад, наука, особливо філософія, яка зайшла в глухий кут. У філософії зроблені всі понятійні умовисновки, згідно з якими розкрито суть і призначення людини, вирішені проблеми життя, смерті і безсмертя, дійшли висновку, що Бог помер, помер і художник, а ми боремося з історією. Водночас нам постійно бракує часу, який ми нищимо, з яким ми воюємо… За усім цим втрачається таке поняття, як глядач. Бо ми, кожен сам собі, стає художником, ми “фейсбучимо”, фотографуємо, пишемо романи й повісті, робимо якусь режисуру, ми “лайкаємо”,
Довколо, 2005
бо треба ж якось відреагувати, бо ми — люди творчі й небайдужі. І ось у цьому сучасному світі ми розучилися показувати свої емоції. Той самий художник, який нерідко залежить від ринку чи куратора (нині сучасне мистецтво асоціюється тільки з ринком), перестає бути самим собою. Що ж до пані Ніни, то я подумала: за цих умов вона зробила особистий вибір — вона від того вільна. У Денисової немає того світу, про який згадала Маричевська на початку, в неї є небо, у неї є земля. Отой простір між небом і землею, і вона тут вільна. Її живопис саме такого рівня — шляхетного, високого, де лінія творить образ і стає сакральною, такий живописі продукує глядача, який відчуває, усвідомлює свою і світу неприреченість. Бо її мистецтво прирікає живопис і нас, глядачів, жити. Колега по цеху Анатолій Степаненко, який залучив Денисову і до роботи над скульптурою, зізнався, що якби він зайшов на цю виставку і подивився її, не знаючи хто автор, то міг би сказати, що це молода, надзвичайно талановита польська художниця. Чому польська? Тому що Анатолій певний час міг зблизька бачити той світ. Степаненка вразила різноманітність і кількість ідей, творчих вирішень, які використовує художниця. У її картинах органічно поєднуються декоративність і концептуальність. Про художню енергетику її робіт, про здатність змінювати людей, майже картезіанську, розповіла інша відвідувачка, знайома художниці. Неодноразово вона була свідком, коли до Ніни приходять люди, далекі від мистецтва, нувориші, надзвичайно пихаті. І раптом ця шкарлупа на них тріскається, злітає, і звідти вигулькує нормальна людина, яка починає розмовляти людською, рідною українською мовою, якою в дитинстві колись розмовляла. Жінка була вражена: Денисова, якій притаманні вроджені мудрість і доброта у поєднанні зі шляхетністю, навіть зауваження таким людям із приводу їхньої “какось льогчєй” не робить. Такі люди, спілкуючись із нею, перероджуються чи, точніше сказати, повертаються до самих себе. Ось так побачила й пересвідчилася вона в справжній силі мистецтва, Ніниного мистецтва. Ігор Осташ, екс-депутат кількох скликань Верховної Ради, заходячи в галерею, цей храм мистецтва, звернув увагу на напис при
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
