Українці в світі · “Пісні капели бандуристів ім. Т. Шевченка не залишали байдужим нікого — вони торкали серце, зігрівали душу та зволожували очі”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Торонтський щоденник
Слово Просвіти, №16 за 2013 рік
Олесь ДОРІЧЕНКО
Після концертів у Монреалі люди розбирали нас по своїх домівках, аби ще ближче відчути подих рідного краю в особі кожного з нас. Не забуваймо, що ця неймовірна “крамола” відбувалася наприкінці літа й на початку осені 1967 року, коли в Україні були в розпалі політичні репресії і стеження за кожним свідомим українцем. Але радянська репресивна машина чи не могла впоратися з цим стихійним братанням, або імітувала свободу перед світом — а це ж “Експо—67” у Монреалі. Та хоч би як там було, а я вповні скористався цієї благотворною ситуацією і зустрівся з українською елітою в діаспорі. Хіба це не усміх долі бесідувати з Олексою Повстенком, Святославом Гординським, Леонідом Молодожанином, Борисом Олександровим, Григорієм Китастим із його славними капелянами. Дуже жалкую, що доля обділила мене зустріччю з Євгеном Маланюком — колосом української поезії, символом непримиримості й речником Свободи та істинної Української Сутності. Я ладен був упасти йому в ноги, аби висловити безмежну любов і просити прощення за всі ті страждання та образи розлючених, продажних совдепівських пігмеїв, яких йому довелося зазнати за свою жертовну відданість Україні. Відразу по приїзді до Канади наш імпресаріо Володимир Климків вручив мені такого змісту папір: “Літературно-мистецьке стоваришення “Козуб”, довідавшись, що в складі хору ім. Г. Верьовки є молодий український поет Олесь Доріченко, звернулося до радянського посла в Оттаві про надання дозволу на влаштування зустрічі поета з українсько-канадською громадою. На що була отримана люб’язна відповідь на дозвіл. Цим повідомляємо художнього керівника Українського народного хору ім. Г. Верьовки Анатолія Тимофійовича Авдієвського, щоб він посприяв цій зустрічі”. Анатолій Авдієвський при розмові зі мною сказав, що він дав організаторам цієї зустрічі згоду, а все інше — це вже моя особиста справа. У цеківської дами та супроводжуючого кадебіста, який пильно стежив за нами, дозволу не питав, бо їм, мабуть, і не пристало перечити радянському послові, але по приїзді до Києва вони у своїх звітах уже по-справжньому відведуть свою душу. Ця зустріч таки відбулася в торонтському готелі “Лорд Сімко” у суботу 2 вересня 1967 року. Увесь склад хору поїхав тоді оглядати Ніагарський водоспад. Я ж у супроводі тоді ще зовсім молодого танцівника, а тепер найвідомішого художника-килимаря, Шевченківського лауреата Степана Ганжі, мого вірного друга й побратима, проводив авторську зустріч з українцями Канади. Та писати про це не буду, а лише наведу кілька уривків із часописів, які широко висвітлювали цю зустріч. Щомісячний журнал “Нові дні” за жовтень 1967 року …Вечір відкрив голова “Козуба” І. Боднарчук і передав головування П. Волинякові. Вступне слово про гостя з України сказав поет Борис Олександрів. Потім О. Доріченко читав свої поезії, а після того гості “Козуба” ставили йому питання і обговорювали його твори. …На його поезіях виразно позначився вплив Ол. Олеся, якого твори він дуже любить. Хоч Олесь Доріченко й молодий поет, але в його творчості відчувається власний поетичний голос. Його поезія безпретензійна, але просякнута ніжною любов’ю до людей, до України. Олесь Доріченко почав свою освіту в російській школі, але українську мову знає і любить, і, як бачимо, став українським, а не російським поетом. Часопис “Українські Вісті”, 22—29 жовтня 1967 року …Це вже шостий раз українці м. Торонто (Канада) мали змогу ближче познайомитися з нашими земляками, які творять українську культуру на Батьківщині. З першими двома авторськими вечорами виступив Віталій Коротич; група туристів, в склад якої входили діячі української культури і керівником якої був письменник Іван Гайдаєнко; Д. Павличко й І. Драч, а дещо пізніше — молодий і досить здібний диригент Ю. Луців. Вечір і сама зустріч з поетом — цілком випадкова. Він один із солістів хору ім. Г. Верьовки. Отож при зустрічі з ним він і погодився виступити з читанням власних творів… …Він прочитав своїх віршів більше десятка, які присутні прослухали із задоволенням. Зрозуміло, що з тих прослуханих поезій найцінніше це те, і це головне, що автор віршів знає, що і для кого він пише. Тематика і зміст вірша поєднані. Відчувається філософська індивідуальність, свіжість. І це вже добра ознака творчості поета… Перед від’їздом на гастролі до Канади я зустрівся з Борисом Дмитровичем Антоненком-Давидовичем і при розмові він попросив мене зустрітися й передати вітання від нього Петрові Кравчуку, з яким він мав зустріч у Києві і залишився задоволений його позицією щодо національного питання. У телефонній розмові з Петром Кравчуком у Торонто я передав йому вітання від Бориса Дмитровича, і він забажав негайної зустрічі зі мною, яка й відбулася після мого авторського вечора у його просторому торонтському будинку. Під час зустрічі він зажадав бесіди віч-на-віч. Довелося залишити мого друга Степана Ганжу у передпокої, усамітнившись у кабінеті Петра Кравчука на добрі дві години. Він мов сповідався мені, як йому замилювали очі в Україні, як дурили канадську делегацію, очолювану ним, — про вручення ним заяви секретареві ЦК Скабі, в якій йшлося про катастрофічний стан української мови, політичні переслідування українських інакодумців та багато-багато іншого. А ще розповів обурливий факт: коли він з’явився раніше зазначеного часу на українське радіо, а там поспішали змінити російські написи й оголошення на українські, він запитав навіщо, то вони, мабуть, прийняли його за свого, відповівши, що начальство їм наказало зробити заміну до приходу канадських націоналістів. Це переповнило чашу терпіння Петра Ільковича. Він же й сам те робив усе своє свідоме життя на догоду радянським партбосам: розвінчував підступні дії зарубіжного націоналістичного охвістя. Його ж зброєю його й побито! А ще він з обуренням розповідав про ті факти, що йому нещодавно відкрилися: про трагічну долю Мирослава Ірчана та інших мучеників радянської системи. Наостанок нашої зустрічі просив передати низький уклін Антоненку-Давидовичу і запевнити його, що він завжди пам’ятатиме про їхню відверту розмову. У моїх спогадах немає послідовності, як і не було її під час зустрічей і розмов, але все відбувалося щиро й зворушливо та все ж випадково, як і більшість жит-
Олесь Доріченко. Монреаль 1967 р.
тєвих ситуацій, які трапляються з нами за щасливого або несприятливого збігу обставин. Пригадую наші незабутні зустрічі з артистами детройтської капели бандуристів ім. Т. Шевченка та її багатолітнім керівником, композитором і самобутнім кобзарем Григорієм Китастим. Заочно із цим всесвітньо відомим мистецьким колективом я знайомий ще з 1959 року, коли на гастролях у Мюнхені мені подарували їхню платівку, з якою я не розлучаюся ось уже 52 роки. Я її тоді привіз в Україну контрабандою, застосовуючи різні хитромудрості, аби одурити всевидяще око спецслужб. І слухали дивовижну капелу завдяки цій платівці і Максим Рильський, і Павло Тичина, і Григорій Верьовка, і ще чимало українських інтелігентів. Пісні капели бандуристів ім. Т. Шевченка не залишали байдужим нікого — вони торкали серце, зігрівали душу та зволожували очі. За свій довгий вік я переслухав чимало різних співаків і колективів, але їхній проникливий спів ні з ким порівняти не можу. Декілька днів ми провели з Григорієм Китастим у безкінечних розмовах, бо крім усього я був добре знайомий із його сином Юрком, який працював у Києві в симфонічному оркестрі віолончелістом і з самого дитинства мріяв про зустріч із батьком. Така зустріч після неймовірно тяжких зусиль таки відбулася, але через досить тривалий час. Під час прощання з незабутнім Григорієм Китастим ми обмінялися з ним подарунками — він мені свою платівку історичних пісень і дум, а я йому свою першу скромну книжечку “Промені”. Одного вечора у Вінніпезі, коли не було концерту, при виході з готелю мене гостинно запросив гурт поважних добродіїв поїхати до їхньої оселі, де вже чекають люди, які обізнані про мою авторську зустріч у Торонто, і дуже б хотіли зустрітися зі мною в менш офіційній та більш інтимній і теплій обстановці. Беру для підмоги Степана Ганжу, який уже має досвід подібної зустрічі. У машині нас п’ятеро: Степан Ганжа, господар, до якого ми прямуємо, він же за кермом, Леонід Молодожанин (автор пам’ятника Т. Шевченку у Вашингтоні), найвідоміший діяч української культури (поет, перекладач, художник, мистецтвознавець…) Святослав Гординський та автор цих рядків. По дорозі до місця призначення ще заїхали до оселі-робітні Леоніда Молодожанина, погостювали близько півгодини й поїхали на зустріч. У великій вітальні на нас уже чекало десь із тридцять осіб. Я читав вірші, відповідав на численні запитання… Святослав Гординський підписав свою книжечку перекладів. Вечір був вельми сердечний, але трохи і сумовитий, адже ми хоч і діти однієї Матері України, але не з нашої вини розділені відстанями та чужими нам ідеологіями. У Торонто ми зі Степаном Ганжею гостювали і в Бориса Гребінського-Олександріва, обмінялися з ним книжечками. На прощання він подарував мені свою улюблену платівку бразильського композитора Вілла Лобоса з ораторією “В лісах Амазонки”. І зараз, коли слухаю цей твір, згадую душевні бесіди з прекрасним поетом і перечитую його сердечні вірші. Після однієї цікавої й напрочуд теплої зустрічі з українською родиною, їдучи в авто, на мене раптом напала істерика, сльози заливали обличчя, груди розривалися від ридань, спазми стискали горло. Мусили зупинитися біля зеленої галявини парку і я, впавши долілиць у траву, дав волю своїм розтривоженим почуттям… Скільки себе пам’ятаю, в Україні завжди треба було бути дуже обережним та обачливим щодо висловлювань, стримуючи свою українськість, а тут щире національно-свідоме шляхетне середовище, яке розуміє тебе, ати їх. Більшість моїх знайомих в Україні не довіряли один одному, бо кожного з них вербували, змушуючи писати доноси на своїх колег, товаришів, друзів і навіть на членів власної родини. Звичайно ж, багато хто не піддавався, але все ж дехто заради власної безпеки й уявного благополуччя ламалися й служили комуністичному молоху. Яка могла бути довіра до них, коли й тебе не одиноразово тягали для “співбесід” до спецслужб у надії, що ти нарешті розколешся. Мабуть, порівняння задушливої атмосфери в Україні і те, що було тут, моя нервова система не витримала, і я дав волю почуттям за те життя, що доводиться проживати у себе на рідній землі — з безкінечним почуттям небезпеки й очікування загроз за кожне щиро вимовлене слово, за кожен рядок поезії. Цензура мене не балувала — забороняла книжку за книжкою, а якщо щось і виходило з друку, то настільки понівечене, що я мусив бігати по київських книгарнях і скуповувати для знищення увесь київський наклад.
...Не знаю, чи маю право зневажати тих елітарних хохлів, що без будь-яких переслідувань чи гонінь покидають рідну землю, шукаючи сумнівних благ і статків. Ох і багато їх є! Та не про них моя оповідь, а про тих самовідданих патріотів, що не згинаючись, служили ідеалам України.
На згадку про літературний вечір Олеся Доріченка. Торонто, серпень 1967 р. О. Доріченко, І. Боднарчук, П. Волиняк, С. Ганжа
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
