“На чужині ти служитимеш чужій землі і чужій мові”. · 8 З блокнота письменника · с. 8сторінка оригіналу ↗
Батько
Слово Просвіти, №16 за 2014 рік
Дмитро ПАВЛИЧКО
1959 року, у Відні, на всесвітньому молодіжному фестивалі, організованому Москвою, я, член української радянської делегації, не міг приховати свого радісного настрою від агента КДБ, який відверто стежив за мною і носив на своєму одутловатому лиці маску незадоволення буквально всім, що потрапляло йому на очі у місті, яке сяяло багатством, елегантністю і красою. Мабуть, я повинен був так само демонструвати байдужість до всього побаченого, таку собі ідеологічну зверхність до жахливого капіталізму, як це належало громадянинові найщасливішої у світі країни. Але мені не вдавалося грати засмученого. Я тішився Віднем, і не тільки тим, що був перед очима, а й тим, що зринав з моєї начитаної уяви як історичний центр освітнього, духовного і державницького поступу в житті галичан та буковинців. Я ходив по Рінґштрассе й мені здавалося, що я чую десь поруч відлуння кроків Івана Франка. Я згадав, що Відень увійшов у мою ще дитячу свідомість із оповідань мого батька. Йому було двадцять літ, коли він, мобілізований на війну 1916 року, проходив муштру в третьому полку кавалерії, розташованому в містечку Ґрос-Єнцисдорфі, за два кроки, як казав батько, від австрійської столиці. Там він навчався чистити до блиску й сідлати насамперед не свого, а офіцерського іноходця білої масті. Він був ад’ютантом, тобто слугою капітана, й пуцером (чистильником) його коня. А перед тим конем подивований його красою й чистотою зупинявся на оглядинах полку сам цісар Франц-Йосиф. Мій батько виїжджав кінно зі своїм господарем до Відня, до родичів капітана. Капітан зіскакував з коня, віддавав вудила ад’ютантові, йшов додому, а пуцер прив’язував румаків на спеціальній стоянці та йшов на три години оглядати місто. Не любив капітан мого батька. Бив його нагайкою за найменшу нечіткість у виконанні наказу. За спізнення на одну хвилину, за калічену німецьку мову, за звертання до коней українською мовою міг ударити кулаком у лице. Коли мої стопчатівські земляки 1941 року збиралися вітати офіцерів німецької армії в нашому селі, батько заборонив моїм старшим братам брати участь у тій ганебній церемонії. Мій тато гарячкував: “То не люди, а звірі до нас ідуть!” Австрійців мій батько від німців не відрізняв. Але Відень любив. Він розповідав мені про велетенську церкву в центрі Відня, де поміщалося, як він казав, тисячі народу. Там батько мій молився. На колінах молився. Його полк готували на фронт. Вчили пробивати пікою мішок із піском, відрубувати шаблею, немов тяжким тесаком, грубу галузку від стовбура деревини. — Бог мене у Відні вислухав, — казав мій тато. — Я в першому бою здався російським козакам і серед них зустрівся з українськими хлопцями. Потім воював за Україну. Знов молився, але вже в окопах, дивився вгору, а на небесах бачив різними кольорами мальовані вікна віденського собору. Там мене почув Бог і склепіння тієї церкви було завжди наді мною.
Згадуючи батька, я ходив біля собору святого Штефана, оглядався, начебто шукав його у юрмищі фестивальної молоді, але з жахом запримітив там свого янгола-хранителя з КДБ. Цей тайняк не впав на мене з віденського неба. Він знайшов мене у Москві, в готелі, коли я вже збирався їхати на вокзал, до потягу, в котрому вся делегація видатних комсомольців, очолена партійними бонзами, полковниками і генералами в цивільному, відправлялася до Австрії. Він представився. — Пробачте! Я з Києва. Я з органів. Мені доручено доглядати вас у Відні. Я захолов. — Доглядати? Що це означає? — Бути коло вас. Допомагати при потребі. — Допомагати? Як? Навіщо? — Нам відомо, що з Канади на фестивалі будуть ваші давні колеги з Коломийської гімназії. Знають вас. Щось їх приваблює у вашій поезії. Націоналісти. Було б добре, щоб ви не бачилися з ними. А якщо буде запланована зустріч, дасте мені знати, я житиму в тому ж готелі, де й ви будете… — Дати знати? Ні! Я співпрацювати з органами не буду. До поїзда я не піду. Заявіть своєму начальству, що я залишаюсь у Москві. Їду не до Відня, а до Львова. Мій гість розгубився. Його очі то згасали, то засвічувалися, як семафори. Уста його відкрилися й застигли в стані розхиленості. Я дивився на його зуби й побачив, що вони ростуть, ростуть на очах. Переді мною сидів упир, здивований тим, що я наважився заперечити йому. — Ви мене не так зрозуміли. Я прийшов сказати, що я буду у Відні, що приходитиму на ваші зустрічі з канадськими українцями. Я кажу вам це для того, щоб ви були обережними в дискусіях з ними. Вони вважають, що українська мова в Україні пригноблена, а ви знаєте, що це не так. — Але ж я говорив про це у Львові! Це ж так! — То була ваша помилка. Вас послали на фестиваль, щоб ви свої помилкові погляди виправили. Подумайте, з Відня вам треба повертатися додому. — Це так. Я не збираюся з Відня тікати в Канаду, але також не збираюся допомагати вам як співробітник органів. — Добре, добре, заспокойтеся! Я в душі тремтів, але назовні кожна жилка моя зберігала спокій. Я не показував кадебістові, що боюся його. — Скажіть, будь ласка, звідки ви родом? Як вас звати? Назвіть мені своє прізвище! — Я — ваш земляк. З Коломийщини. — А назвіть мені села між Коломиєю і Снятином! Він замовчав, ніби не почув мене. Жовна заграли на його обличчі, зуби знов почали рости, уста розчинились і тут же зійшлись, обернулися в ледь помітну, ніби ножем накреслену червону риску на розгніваному лиці… А тепер той кадебешник тут, у цьому ж готелі, де я живу. Він щодня надранком заходить до мене крадки. Мене дратують його візити, його розпити, його зухвала поведінка, його вид із зубами, що ростуть, як тільки він розкриє рота. Я вирішую збутися, спекатися, звільнитися від нього. Знаходжу в готелі номери, де поселені московські керівники комсомолу, дізнаюся, де живе полковник у цивільному, прошу його, щоб од мене забрали наглядача, який зриває мені зустрічі з австрійською молоддю, лякає мене, не відстає ні на мить од мене. Допомогло. Землячок із Коломийщини вже не стукає щоранку в двері мого номера, але на різних зустрічах і концертах я його зустрічаю. Він відвертається од мене, ніби від незнайомого, але усвідомлення того, що він тепер ходить за мною назирці скритно, мучить мене ще більше. І в такому стані наляку будить мене одного ранку напівсонного телефонний дзвінок. У слухавці рідний голос Ераста! Це він! Мій друг Ераст із Коломийської гімназії! Не вірю, але чую, він! Наша розмова триває три секунди. — Я чекаю тебе сьогодні біля пам’ятника Моцарту о сьомій увечір. Ераст говорить майже пошепки, а я кричу. — Буду! Ми зустрічаємося. Ераст, здається мені, зовсім не змінився. Його лагідне, аристократичне обличчя сяє давнім, щасливим усміхом. Ми дружили, сиділи в класі на одній, останній лавці, читали націоналістичні газети “Ідею”, “Чин”, грали на подвір’ї “у два вогні” з м’ячем, їздили, як шалені, на ковзанах по зимових коломийських вулицях. Нам було по дванадцять, як познайомились, а в п’ятнадцять ми розійшлись. Він з батьками автом — на Захід, а я з татом на санях до свого села. Часу на спогади нема. — Ерасте, за мною стежать. Нічого від тебе не можу взяти, нічого тобі й дати не можу. Тішуся, що ти є! — Друже мій, квиток на літак до Канади, приготований для тебе, в моїм готелі. Тікай. Посольство Канади залагодить усі проблеми з твоїм переходом через кордон Австрії. Тікай! У Торонто ждуть тебе твої товариші Аскольд і Ярослав. Тікай! Жде Таня Могильницька. Тікай! Він подає мені візитку. — Тут маєш на звороті рукою написаний мій віденський телефон! Дзвони! Ераст відходить, а я, ніби засліплений блискавкою його слів, довго стою, пробую йти, але наткнувся, як незрячий, на якусь людину, спиняюсь: “Forgive me!” — кажу чомусь по-англійськи й плетуся до собору святого Штефана. У кулаці тримаю Ерастову візитку. Кілька разів перебігаю очима номер його телефону. Запам’ятовую його, але візитку
Коли всі крикуни дізналися, що я першим зайшов до потягу, настала у вагоні страшна тиша. Страшна для мене, бо я вперше довідався, що серед українських учасників фестивалю, крім Юрка, нема жодного, кому я хотів би подати руку… Минуло двадцять років. Мій батько ще жив. Я кожного року приїжджав до нього з Києва на Різдво, але ніколи не розповідав йому про своє перебування у Відні. Навіщо йому знати, думав я, що мене аж так тяжко ненавиділи й досі ненавидять чекісти. Але батькового останнього Різдва я все йому розповів. — Чув я вас, тату, у соборі святого Штефана. Ви наказали мені не втікати з України на чужину. Я вас послухав. — А не треба було слухати! Тив Канаді жив би, як людина. Ти написав би значно більше правдивих творів. Ти написав і тут одну пісню, яку знає вся Україна, але того замало. Твоя душа, як покинута твоя дитина, боліла б тебе більше й більше бачила б вона вільними, не зав’язаними червоною хусткою очима. Якби ти був не послухав мене, не ламав би сам собі хребта перед тими, в кого зуби ростуть, як тільки вони відкривають уста. — Та не бив я, тату, дуже низьких поклонів перед ними, не ламав своєї правди! — Ламав, сину. В одній статті ти зобразив мене правдиво, а в іншій неправдиво. Пам’ятаєш, як німці прийшли, я наказав твоїм братам не йти на дорогу, не ставати під замаєну смеречиною вітальну арку. Не вклонятися окупантам. Але в другій статті ти написав, ніби я у вересні 1939 року вітав більшовиків до тички прив’язаним дівочим червоним фартушком. А я тоді вийшов на дорогу із синьо-жовтим прапором! Не треба було слухати мене, битого австрійською нагайкою!
25.ІІ.2013
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
