Шевченкіана “Буде щастям повернути часи, і можливість існування України як окремої держави”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Замість весілля — каземат
Слово Просвіти, №16 за 2014 рік
Володимир ПОРТЯНКО, заслужений працівник культури України
Кирило-Мефодіївське братство Наприкінці травня 1845 р., після закінчення Академії художеств, Т. Г. Шевченко знову приїздить у Київ. Тут він стає співробітником Археологічної комісії. На початку 1846 р. серед демократичної інтелігенції Києва, що гуртувалася навколо університету, виникає таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство, — діяльність якої була спрямована проти самодержавно-кріпосного ладу. Організаторами товариства були вихованець Дерптського університету М. І. Гулак, що служив на той час у канцелярії київського генерал-губернатора, історик М. І. Костомаров і студент університету В. М. Білозерський. Гулак і Білозерський встигли вже залучити до товариства кількох членів, переважно студентів: Оп. Марковича, Ол. Навроцького, Ю. Андрузького, Ів. Посяду, Дм. Пальчикова й інших. Костомаров спочатку мріяв про організацію суто наукового легального слов’янського товариства, але згодом, під впливом товаришів, став навіть автором найважливіших ідеологічних документів Братства — його “Статуту”, “Правил”, прокламацій та агітаційного твору “Книги битія українського народу”. Не можна твердити, що всі ці твори існували вже тоді, коли Шевченко пізнав Костомарова. Можна навіть із певністю сказати, що більша частина “Книги битія” (її друга, українська половина) постала вже при знайомстві Костомарова з Шевченком, настільки в ній позначився вплив Шевченкової музи. Головні постулати статуту Братства: 1. Духовне й політичне з’єднання слов’ян — це справжнє їхнє призначення, до якого вони повинні простувати. 2. При з’єднанні кожне слов’янське плем’я повинне мати свою самостійність. 3. Кожне плем’я повинне мати народній уряд і зберігати повну рівність громадян щодо їхнього походження, християнських віросповідань і становища. 4. Уряд, законодавство, право власності й освіта в усіх слов’ян повинні основуватися на християнській релігії. 5. При такій рівності освіта й чиста моральність повинні служити умовою участи в уряді. 6. Повинен існувати спільний слов’янський конгрес із представників усіх племен. Шевченка під час організації товариства не було в Києві: за завданням Археологічної комісії він перебував у відрядженні. У квітні 1846 р. Шевченко повернувся до Києва і приєднався до Кирило-Мефодіївського товариства. “Коли я, — згадував пізніше Костомаров, — розповів Шевченкові про існування товариства, він відразу виявив готовність пристати до нього, але поставився до його ідей з великою задиркуватістю і крайньою нетерпимістю, що призвело до багатьох суперечок між мною і Шевченком. Він прочитав мені деякі з невиданих своїх творів, які цілком захопили мене. Особливо сильне враження справив на мене “Сон”, невидана антицензурна поема Шевченка. Я читав і перечитував її цілу ніч і був у справжньому захваті”.
На Чернігівщині Кінець січня, лютий і березень 1847 року Шевченко провів на Чернігівщині. По Кулішевому весіллі ще гостював деякий час у щасливих молодих, потім перебував в околицях Борзни, то у В. Забіли, то у нових своїх знайомих — у Миколи Даниловича Білозерського, українського історикааматора, в його Миколаївці, або у Средбольських у Сороці. Малював там портрети. Усіх він чарував тоді мистецьким виконанням українських пісень.
Тарас вирішив провести Великодні свята в Седневі. Тут він багато малював і писав. За чотири версти від Седнева, в селі Бігачі, мешкав поміщик грузинський князь Кейкуатов, одружений з дочкою Платона Лукашевича Лисаветою, що її Шевченко пізнав іще 1843 року у Репніних. Діставши замовлення на портрет княгині, Шевченко їздив до Бігача на сеанси. Іноді разом із ним їздив і А. Лизогуб. Бувало, що Шевченко залишався там ночувати. У таких випадках він проводив вечір у товаристві службовців князівської економії, захоплюючи всіх своїми цікавими оповіданнями, особливо гумористичними. “Привітний і говіркий з людьми простими, Шевченко не любив довго бути з панами й уникав князівських світлиць, хоч його й часто туди запрошували”. У Седневі багато писав і малював. Уранці, коли була погода, гуляв по селу. Вечорами відбувалися інтимні концерти, і Шевченко часто співав. Тут він пробув аж до 4 квітня.
Арешт на Дніпрі Закінчивши портрет Кейкуатової — шедевр малярства першої половини ХІХ століття, Шевченко на початку квітня вирушив звідти до Києва: поспішав на весілля Костомарова, у якого, як недавно у Куліша, теж мав бути за боярина. На станції в Броварах перевдягся у фрак, але коли дніпровський паром причалив до київського берега, Шевченка заарештувала поліція, що вже чекала на березі. Сталося це 5 квітня 1847 року. У поетовій валізці знайшли, крім шістьох портфелів з рисунками, багато віршів, листів і різних паперів. Розглянувши їх, губернатор писав до “ІІІ Відділу Власної Його Величности Канцелярії”: “Серед паперів його знайдено рукописну книгу з віршами його творчості (в доданому описі докладніше: “Книга писаних віршів під заголовком “Три літа”), з них деякі — бунтівничого й злочинного змісту”.
У Петербург і Оренбург Губернатор знайдені у поета вірші, а також приватне листування переслав до Петербурга разом із заарештованим їхнім власником і автором. 6 квітня Шевченко під ескортом офіцера поліції Грішкова та жандарма виїхав із Києва, провівши в київському арешті тільки одну ніч. Лише на одинадцятий день — 17 квітня — поет зі своїми конвоїрами під’їхав до славного на всю Росію петербурзького “зданія у Цепного моста”, де не тільки містився штаб корпусу жандармів та “ІІІ (секретний) Відділ Власної Його Величности Канцелярії”, ай каземати для арештованих, що над ними велося слідство.
Приводом до арешту Шевченка був донос студента Олексія Петрова про існування в Києві таємного політичного товариства. Оселившись 1 листопада 1846 року в одному домі з Миколою Гулаком, Петров підслуховував розмови Гулакових гостей, членів Братства св. Кирила й Мефодія. Познайомившись потім із Гулаком і прикинувшись республіканцем, Петров здобув собі довір’я Гулака, який познайомив його з літературою Братства і прочитав йому чотири поезії Шевченка, що їх змістом, як писав Петров у доносі, були “виразно протизаконні думки”. На допиті, що зробив йому помічник куратора М. Юзефович, Петров коротко передав зміст Шевченкової комедії “Сон” та “Послання до земляків”, ствердивши, що в першому творі Шевченко “найгострішими словами виливає свою ненависть на царську фамілію”, а в другому “намагається спонукати українців до повстання”. Жандарми приступили до ретельного студіювання Шевченкових творів. Передусім сам помічник шефа жандармів ген. Л. В. Дубельт переглянув уже друковані твори Шевченка і дійшов висновку, що Шевченко і в тих творах “все йде вибраним напрямком: невпинно нарікає на страждання України в сучасному її становищі: хоче збудити ненависть до панування росіян і, згадуючи давню свободу, подвиги і славу козаків, закидає сучасному (українському) поколінню байдужість”, а урядовці ІІІ Відділу занотували ще 10 квітня, що в забраних у Білозерського недрукованих віршах Шевченка “оповідається про страждання, пролиту кров, ланцюги, кнут, про Сибір тощо; вони повні ненависти до уряду і, мабуть, написані з тією самою метою посіяти в народі незадоволення з влади”. 17 квітня офіцер поліції Грішков привіз до ІІІ Відділу Шевченка, і жандарми, зробивши того самого дня перший допит, наказали йому відповісти письмово на поставлені запитання. У кінці травня жандармське слідство було закінчене, і гр. Орлов подав Миколі І “доклад” із висновками про роль кожного з обвинувачених, зазначаючи й ту кару, що їй, на його думку, треба кожного з них піддати. Про Шевченка написав таке: “…Цей мистець, замість того, щоб вічно плекати благодійні почуття до осіб Августійшої Фамілії, що зволили викупити його з кріпацтва, складав українською мовою вірші найбільш бунтівничого змісту. У них він то плакав над вигаданим поневоленням і нещастям України, то проголошував славу гетьманського правління й давню вільність козацтва, то з неймовірним зухвальством виливав наклепи й жовч на Осіб Імператорського Дому, забуваючи в них особистих своїх доброчинців. Поза тим, що все заборонене притягає молодь і людей із слабим характером, Шевченко набув серед своїх друзів славу знаменитого українського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими (його) віршами на Україні могли посіятися і згодом закоренитися думки про вигадане блаженство часів гетьманщини, про те, що буде щастям повернути ці часи, і про можливість існування України як окремої держави. З уваги на ту надзвичайну пошану, що її мали й особисто до Шевченка, і до його поетичних творів усі україно-слов’яністи, спочатку здавалося, що він міг бути якщо не активною серед них особою, то знаряддям, яке хотіли вони використати для своїх задумів, але з одного боку ці задуми не були такі важливі, як це уявлялося на перший погляд, а з другого й Шевченко почав писати свої бунтівничі вірші ще від 1837 року, коли слов’янські ідеї не займали київських учених; так самой ціла справа доводить, що Шевченко не належав до Українсько- Слов’янського Товариства і діяв окремо, захоплюючись власним зіпсуттям. Проте з огляду на бунтівничий дух і зухвальство, що виходять за всякі межі, треба визначити його за одного з найважливіших злочинців”. З огляду “на міцну будову тіла”, що її мав Шевченко, гр. Орлов пропонував цареві віддати поета на службу в війську — в далекому окремому Оренбурзькому Корпусі “з правом вислуги”. Цар Микола власноручно дописав на докладі Орлова: “Під найсуворіший нагляд, з забороною писати й малювати”. 30 травня гр. Орлов і ген. Дубельт, зібравши братчиків в одній залі, оголосили їм царські присуди. Кара, визначена царем Шевченкові, була найтяжчою. Страшний присуд над собою Шевченко “вислухав із непорушним спокоєм” і навіть спромігся запитати Дубельта, чи вільно йому буде писати листи до знайомих, на що дістав позитивну відповідь. Того ж дня Шевченка перевели до військового арешту, й тоді ж він написав там одну з найсильніших речей — “Понад полем іде”. Свій реферат цареві про справу кирило-мефодіївців граф Орлов закінчив висловленням певності, що щасливе своєчасне розкриття цієї справи “безсумнівно, на десятки літ зміцнить на Україні спокій, що міг там бути порушений”. 30 травня до ІІІ Відділу під’їхала карета, до якої жандарми посадили Шевченка, щоб передати його в розпорядження військового міністра. Того дня генерал В. Адлерберг як начальник інспекторського департаменту військового міністерства повідомив гр. Орлову, що зробив уже розпорядження вислати Шевченка в супроводі фельд’єгеря до командира Окремого Оренбурзького Корпусу. Провівши одну ніч у військовому арешті, другого дня, 31 травня, точно опівдні, поет у супроводі фельд’єгеря Відлера виїхав із Петербурга. 2110 верст відділяли Оренбург од столиці. За тодішнім звичаєм, фельд’єгер, що віз державного злочинця на місце кари, не мав права ніде затримуватися. Усе життя пам’ятав поет цю подорож. Фельд’єгер Відлер мав залізне здоров’я, але мав його також і “державний злочинець”: рівно за вісім із половиною днів — 8 червня вночі — кибітка з Шевченком спинилася перед будинком штабу корпусу в Оренбурзі.
5 квітня 1847 року Тараса Шевченка було заарештовано. І в 200-ту річницю від дня його народження варто розповісти про це детальніше. Для цього я використаю книги: “Жизнь и произведенія Тараса Шевченка” составилъ М. К. Чалый (Кіевъ. Типографія К. Н. Милевского, Крещатикъ, домъ Зейделя. 1882), “Життя Тараса Шевченка” автор Павло Зайцев (Париж—Нью-Йорк—Мюнхен. 1955), “Тарас Шевченко і Київський університет” автор М. П. Рудько (Видавництво Київського університету. 1959).
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
