З роси й води! · “Справжня наука містить великий і вічний фермент любові”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Історія та історії Віталія Дончика Ю Юввііллееййнниийй ннаарриисс
Слово Просвіти, №16 за 2017 рік
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка
Наукове життя Віталія Григоровича Дончика, який 15 квітня відзначав свій 85-річний ювілей, — дзеркальна проекція змін у вітчизняному літературознавстві та загалом українському літературному процесі другої половини ХХ—початку ХХІ ст. Літературознавчий світ В. Дончика завжди тримався навколо таких основних концептів, як “національне”, “людське”, “історичне”, “сучасне” (“літпоточне”). І тому в доробку науковця праці про Т. Шевченка, прозаїків і поетів-шістдесятників (особливо привертають до себе увагу сьогодні праці, пов’язані з осмисленням творчості Гр. Тютюнника, П. Загребельного, О. Гончара, — епістемологічна значущість цих нарисів і досі актуальна). Літературознавець із непростого власного досвіду сьогодні говорить про те, що “радянський етап” в історії мистецтва — це незнаний ніде приклад тоталітарного свавілля, нищення культури, але це і приклад перемоги в остаточному наслідку самої літератури, її національної ідентичності й художньої іманентності над усім штучним, насаджуваним, привнесеним. Національна ідентичність — завжди в просторі культури, це, за слушним твердженням сучасних дослідників, естетичний феномен. Місце соцреалізму — у просторі антикультури. Висунута деким із “незаангажованих”, індиферентних (а вони врешті завжди виявляються “партійними”) критиків теза про неіснуючого сучасного наступника соцреалізму — “нацреалізм” — не більше як фальсифікат. Дослідник із пильним інтересом ставився до нових тенденцій у літпроцесі, активно їх відстежував, аналізував, поширював. Якщо погодитися з думкою, що справжній науковець — часто популяризатор, то ця теза суголосна тому, що робив і робить В. Дончик. “Наші прагнення щонайпроникливіше і найправдивіше осягнути сутність і неповторність українського художнього слова, надто Шевченка, Франка, Лесі Українки, інших класиків не можливі не лише без наукових заглиблень і відкриттів, а й без пристрасних роздумів, співпереживання, емоційних реагувань, натхненних пошуків і любові. Так, так. Справжня наука, творена не тексторобами, а особистостями, також містить — більш чи менш приховано — великий і вічний фермент любові”1. Науковець убачав одним зі своїх завдань залучення якнайбільшої кількості читачів до української літератури, поширюючи найважливіші її естетичні з’яви, пишучи про новаторство в прозі, про нові форми світовідчуття в українській літературі шістдесятників та ін. Він підтримував молодих літераторів, за що після виступу на міжнародному симпозіумі на захист опальних шістдесятників і поплатився кар’єрою, коли інститутське керівництво, тільки-но перевівши його в статус старшого наукового співробітника, через кілька місяців знову повернуло в статус молодшого наукового співробітника. Свого часу В. Дончик є одним із найпродуктивніших і, без перебільшення, найцікавіших літературних критиків (поряд із Г. Сивоконем, В. Фащенком, В. Брюггеном, молодшими В. Брюховецьким, М. Слабошпицьким та ін.).
Літературно-критична діяльність була важливою формою спостережень за “живим” літературним процесом, який мав чи то стишену, чи то навпаки — пришвидшену динаміку. Читання значної кількості літературних творів допомогло, зрештою, вибудувати й об’єктивну літературознавчу оптику: наукові рефлексії В. Дончика не “від теорії до тексту”, а саме “від “польового матеріалу” до концептуальних теоретичних узагальнень”. І таким розвідкам віриш, оскільки вони відображають обізнаність автора з об’єктом дослідження, демонструючи “пропущеність” літературного процесу через власну свідомість. Проте фаховий дослідник літератури, який багато років є членом спеціалізованих вчених рад із захисту дисертацій, не без іронії (але водночас і розпачу) наголошує на проблемах сучасного літературознавства, у якому “досить часто зустрічаємо дослідження, поперше, відверто спрямовані на моністичну, спрямлену, випрямлену, не полісемічну парадигму і, по-друге, позначені якоюсь неофітською прикипілістю автора (авторки) до умоглядно-дедуктивного підходу й наївною вірою в безмежні можливості обраного того чи того модного методу. В історико-літературних працях такі самонастанови і взагалі обертаються серйозним ґанджем. Вивчаючи й осмислюючи історію літератури, у таких випадках ідуть до досліджуваного матеріалу з наперед заготовленими мірками, з лекалом (нерідко, як це часто буває, зарубіжного виготовлення) та із самовпевненою вірою, що застосовуваний метод — це універсальна відмичка від усіх замків. Матеріал (художні твори, пам’ятки, джерела, тексти), з яким уступає в діалог історик літератури, має такі ж права, як і його дослідник, більше того, саме він часто диктує правила гри і його (це непреложно) маємо чути, а не нав’язувати “несродного” йому. “Джерела мають право вето”, — як на мене, дуже точна формула Рейнгарта Козеллека2. Літературні твори спонукали вдумливого критика до постановки екзистенційно важливих питань, від яких часто ховалися багато хто з колег, тікаючи в шаблони радянської “соцреалістичної” критики. Натомість В. Дончику був цікавий “простір літератури”, за М. Бланшо, як антропологічний проект, тобто такий, у центрі якого — людина: її час, психологія, соціально-історична вписаність людини у контекст доби, повнота розкриття внутрішнього світу, зрештою, “деформованість”, що виникає в результаті “зустрічі” людини з ідеологією. Пишучи про філософію творчості шістдесятників, В. Дончик уже в книжці 1970 року “Грані сучасної прози” наголошував: “Проблеми “духу”, самовизначення особи в житті, пошуки історично тривких цінностей, питання пам’яті й “безпам’ятності”, внутрішньої свободи, усвідомлення себе серед людей і серед природи, гуманно-творче, гармонійне ставлення до світу і ставлення утилітарне, стандартизоване — це ті теми, що більшою чи меншою мірою, достатньо глибоко, а чи й поверхово, розглядаються в творчості прозаїків, які виступили на початку 60-х років. У цікавих проявах простежуються тут і проблеми авторської ідейно-естетичної концепції, ліризму, поєднаного з уважним психологічним моделюванням, сучасності й історизму, народного характеру тощо”3. В. Дончик — скрупульозний, точний і максимально об’єктивний фіксатор процесу, що в літературознавчих інтерпретаціях уподібнюється до екосистеми, макросвіту, що його потрібно вивчати так, як це роблять представники точних наук. Зрештою, література — продукт людської діяльності, результат роботи пам’яті, свідомості і підсвідомості…, тож цілком закономірно бачити за кожним твором — відлуння психологічного портрета епохи. Наукові розвідки (і монографії, і окремі статті-нариси) Віталія Дончика завжди містять не лише інформаційну вичерпність, а й щось більше — у тій панорамі історико-культурної динаміки відчувається живий пульс часу, його непідробний нерв. Схопити той нерв для літературознавця надзвичайно важливо, позаяк література не існує лише у вершинних з’явах. Літературний процес твориться з усієї сукупності соціокультурних і загалом мистецьких феноменів, які мають різний “калібр”, різну естетичну вартість, а отже, посідають різне місце у “великому Часі”, за М. Бахтіним. Проте у вершинних творах, які заслуговують на перші місця в літературному каноні культурно-історичної епохи, пульсу можна йне відчути. Формальна чи змістова досконалість таких творів часто заважає сприйняти тонку, субтельну матерію “психології творчості”. А от вивчення літератури як панорамного процесу, у якому важливу роль відіграють і першорядні твори, і другорядні, і третьорядні…, важливе, бо саме в останніх і може випрозорювати те “живе”, що не розчиняється в досконалості геніального творіння. В. Дончик має рацію, стверджуючи, що “художня література — це не тільки тексти. Це й умови творення літератури, які, зрозуміло, не тільки поза нею, а, трансформовані, і в ній самій. Умови української літератури — це умови нації, що, не встигши завершити своє формування, потрапила на кілька століть у підневільне становище, це бездержавність, постійні утиски й заборони мови, друку, духовності, культури…”4. У науковому дискурсі В. Дончика немає поділу літературних артефактів за “чорно-білим” принципом, як і немає упередженого ставлення до певних явищ. Натомість наявна спроба з’ясувати для себе природу того, що видається дискусійним у літпроцесі. Як і личить науковцеві, В. Дончик послуговується фактами, а не оцінювальними судженнями. Навіть пишучи про гострі суспільно-політичні проблеми сьогодення, науковець залишається прихильником академічної традиції, яка регористичні й подеколи ароґантні заперечення розглядає лише як ознаку звуженого мислення, зібганого уявлення про природу письма й літератури. Сам Дончик застерігає, що “один із парадоксів теперішнього плюралістичного, назагал індивідуалізованого, орієнтованого на західні системи літературно-наукового, літературно-критичного мислення, — пристрасть до категоризму й доктринерства, нав’язування власної (точніше, якоїсь облюбованої) методики як “єдино правильної”, “чорно-білі” розтинання цілісності, розриви єдностей і взагалі досить свавільне й агресивне ставлення (“підкорення”, “ламання”) до предмета дослідження за принципом: “якщо він не піддається, то тим гірше для нього”. Від усього цього швидко стомлюються, іза здоровою позитивністю, за розважливим, орієнтованим на спокійні аргументи й неметушливі висновки, академічним стилем, здається, вже сьогодні знудьгувалися”5. Літературознавцеві притаманний стиль “історика культури”, який пише не на догоду дня теперішнього, а для минулого і майбутнього, бо ж часто в нашій історії відбувалися маятникоподібні зміщення (згадати лише концепцію історії літератури, яку запропонував Д. Чижевський): те, що було в тренді, відходило, а те, що видавалось архаїчним, знову знаходило своїх прихильників. Літературознавчі праці В. Дончика останніх десятиліть доцільно схарактеризувати як постколоніальні. Дослідник наголошує на потребі долання небезпечної міфологічності радянської науки, у якій українська культура розвивалася в “колисці трьох братніх народів”. “…Перше з моїх принципових міркувань у цій книжці таке. Не тільки тому, що це дві культури, духовно й ментально відмінні (“У їх народ і слово і у нас народ і слово”, — писав Т. Шевченко); не тільки тому, що такому цілеспрямованому кількасотлітньому нищенню (геноцид!) національно-духовних основ народу, яке тривало в царсько-більшовицькій російській імперії, аналогів у світі немає; не тільки тому, що стосунки літератури колоніальної та літератури імперії — це ніколи не діалог, не творче змагання, навіть не конкуренція (яка конкуренція з наперед запрограмованим фіналом?); а, виходячи із зовсім інших обґрунтувань, іншої, сказати б, методології, маємо докорінно змінити наше ставлення до того, що означалося в колишні часи поняттями співдружність, взаємовплив, а далі й узагалі — взаємозближення культур”6. Особливість праць В. Дончика полягає втому, що його дослідницький погляд має здатність проектуватися з різних точок зору, що допомагає і в напрацюваннях минулого бачити раціональне зерно. Дослідницька діяльність Віталія Дончика оприявнює літературний процес як метакритичний феномен, що не лише виявляє діахронічну тяглість, а й визначає аксіологію й епістемологію творчості, утверджуючи в літературознавчому дискурсі принципи етики та рівноваги, естетики й виваженості.
___________________ 1 Дончик В.Г. Пріоритети: ґрунтовність, виваженість, сумлінність // Скупейко Л.І. Апологія особистості: статті про Лесю Українку. – К.: Фенікс, 2015. – С.10-11. 2 Дончик В. Доля української літератури – доля України. Монологи й полілоги. – Київ: Грамота, 2011. – С. 404 – 405. 3 Дончик В. Грані сучасної прози. – Київ: Радянський письменник, 1970. – С. 294. 4 Дончик В. Доля української літератури – доля України. – Київ: Грамота, 2011. – С.22. 5 Дончик В. Про історію літератури, якої досі не було. – З потоку літ і літ потоку. – Київ: ВД “Стилос”, 2003. – С. 488. 6 Там само. – С. 13.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
