Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “У бразильців схожостей з українським характером дуже багато”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Віра ВОВК: ««ЯЯ вв ууссььооммуу іі ззааввж жддии — — ннаассааммппеерреедд ууккррааїїннккаа»»

Слово Просвіти, №16 за 2017 рік

Закінчення. Поч. у ч. 15 за 2017 р. Михайло СОРОКА Бразильське Ельдорадо — Чому і в кого раптом з’явилася думка переїхати в далеку Бразилію? — Ідея переїзду належить мамі. Я її сприйняла пасивно, хоча не можу сказати, що Бразилія мене не цікавила. Мені уявлялась ця країна як якесь Ельдорадо. А тут трапилася пропозиція отця Ханейка. Він довідався про смерть мого батька, про наше скрутне життя у повоєнній Німеччині і сказав, що міг би оплатити нашу з мамою подорож до Бразилії. І от ми зважилися на далеку дорогу. В порту Ріо-де-Жанейро нас мав зустріти отець Ханейко, але його серед зустрічаючих не було. Уявіть собі цю страшну для нас ситуацію. Виявляється, він готувався нас зустріти на добу пізніше. Ми якось дісталися до штату Парана, де живе більшість українців. За тиждень познайомилися із місцевою флорою і фауною. Але що робити далі? Ми почали шукати працю. Нас прийняв курітибський монастир німецьких сестер Божого Провидіння. Жили ми у піддашші. Мама працювала у секретаріаті, записувала дітей, які вступали до гімназії на навчання. А я давала уроки гри на фортепіано для початківців. Якось приїхав туди священик із Ріо-де-Жанейро, і настоятелька монастиря відправила всіх сповідатися. Ну, сповідатися, то й сповідатися. Правда, отець мало цікавився моїми гріхами, а почав розпитувати, хто я, звідки і так далі. Я розповіла. Він мене вислухав і сказав: “Я вам допоможу”. І справді. Через деякий час він мені написав, щоб я приїхала до Ріо-де-Жанейро для розмови із ректором Католицького Папського Університету, дослідником німецької старовинної літератури. Я це зробила. Ректор зацікавився моєю докторською працею і запросив мене на іспит. Я його склала німецькою мовою. Португальську тоді добре не знала. І це, до речі, було для мене проблемою, адже часто доводилося спілкуватися у Міністерстві освіти Бразилії (Ріо тоді ще був столицею). Тож мені дали дозвіл підготувати докторську працю німецькою мовою. Зважили й на те, що тема моєї докторської стосується германістики. Іспит тривав дві години. Я його склала з найвищою оцінкою (summa cum laude), і мені відразу запропонували місце викладача у жіночому Католицькому університеті Святої Урсули, в якому працювала тридцять років. — І Ви — професор цього університету? — Ви знаєте, тут інша, ніж в Україні та інших країнах, система. Професорами тут називають представників різних професій, майстрів і вчителів у своїй справі. Наприклад, кравчиню або вишивальницю, яка вас навчає цьому ремеслу. Я не конечно професор. Я хотіла стати доцентом і мала для цього все необхідне та була готова до іспиту. Але мені сказали, що, на жаль, ця категорія вже не існує. Тож доцентом не стала. Була викладачем університету. Пізніше, протягом дванадцяти років, викладала поетику на філологічному факультеті у містечку Кабо Фріо, за 120 кілометрів від Ріо. Серед моїх студентів було кілька дуже талановитих осіб, які згодом стали відомими у Бразилії письменниками. На той час у мене вже було дуже багато праць, зокрема перекладів. Перекладала з німецької і на німецьку, з української і на українську, з португальської і на португальську. У ті роки отримала кілька премій в Америці. Там, у Колумбійському університеті Нью-Йорка, протягом року викладала порівняльне літературознавство. Воно стало моєю другою спеціальністю, яку достудійовувала у Мюнхені. Моє життя склалося так, що завжди жила осторонь від української громади, спілкуючись із нею листовно або при коротких відвідинах, що можна вважати благословенням і прокляттям. Прокляттям, бо природно було б стояти близько біля свого кореня, ссати його атавістичні соки і до певної міри впливати на його розвій. Благословенням, бо, живучи в чужому середовищі, я мала ширше коло бачення і не могла втрапити під вплив якоїсь насуненої ідеології. На перехресті різних поглядів і важко борючись з обставинами життя, могла собі вибирати серед них такий світогляд, який найбільше відповідає моїй особі. Коли роздумую про наш приїзд до Південної Америки, вважаю дещо в ньому наче здалеку призначене, наче якийсь метафізичний план. Є в ньому також дивні збіги обставин, які нам тоді не спали на думку, або навіть такі, про які ми тоді нічого не знали. А саме: мій предок, отець Іван Волянський, був першим українським священиком в Америці. Спершу він був душпастирем у США, опісля переїхав до Бразилії, і його дружина померла на пошесть у Ріо-де-Жанейро. Також і мій хресний батько відвідав свого часу Бразилію. Я почала вважати цю країну своїм завданням, своєю необхідною долею і вирішила працювати в ній для престижу нашої дідизни. Ріо — місто дивовижне — За роки й десятиліття життя в Бразилії Ви вже адаптувалися до місцевого життя і добре вивчили характер бразильців. Чи схожі вони на нас, українців? І якщо так, то чим? — Дуже схожі. Співають, танцюють, веселяться, сваряться, як ми. У них такий же, як і в нас, брак відповідальності. Тут багато політиків, які один одного “пожирають”. На жаль, у Бразилії, які в Україні, процвітає хабарництво. Втім, бразилійці мають одну велику прикмету: терпець (по-- португальськи “пасієнсія”). Не мушу пояснювати, що часто воно діє на людину наперекір своїй ідеї, коли вам доводиться парканадцятий раз іти до якоїсь установи за пильною справою і завжди вас відсилають ввічливою усмішкою, мовляв, шеф пішов до зубного лікаря, секретарка вийшла на чорну каву, а заступник якраз відсутній з урядових причин, але завтра, напевно, вас обслужать. Бразилійці дуже ввічливі, але треба розуміти, що йдеться про умовну ввічливість. Ніщо їх так не вражає, як шорсткість слова чи жесту. Наприклад, коли ви є гостем у якомусь домі і вам щось сподобалося, бразилієць каже: “До ваших послуг”. Якийсь чужинець зрозумів цю фразу буквально і наступного дня послав водія по килим у вітальні, чим дуже образив господарів! Бразилієць ніколи не поправлятиме чужинця, коли той неправильно висловився португальською мовою, ніколи не насміхатиметься з нього. Та коли ви очікуватимете від бразилійців точного сповнення обіцянки, тоді розчаруєтеся. Але цього, звісно, не можна узагальнювати. До позитивних прикмет бразилійців належить гостинність і щедрість. Не можу уявити собі бразилійців, що відмовляються дати голодному тарілку рижу. Пригадую собі мою першу подорож потягом від Сан-Паулу до Курітиби: потяг, яким їздить убоге населення, бо квитки на літак дорогі, спізнився на 7 годин. Мати і я не були приготовлені на таку зовсім нормальну в Бразилії пригоду, але ми не могли жалітися на брак поживи. Всі наші спів-пасажири просто засипали нас хлібом, сиром, овочами і солодощами, розповідаючи при тому, напевно, щось дуже цікаве, чого тоді, на жаль, я ще не могла зрозуміти. Незвичайним є бразилійський гумор і швидкість обернути якусь трагічну обставину жартівливим боком. Словом, схожостей з українським характером дуже багато. — Каріока. Наскільки мені відомо, так називають етнічних мешканців Ріо-де-Жанейро. Це якийсь особливий бразильський характер? — Ви мали можливість познайомитися з Ріо-де-Жанейро під час Олімпіади і, мабуть, пересвідчилися, що це — незвичайне місто. Його природна сполука дивовижної форми гір з океаном, затоками й островами, його контрасти немислимого багатства й крайньої нужди, оригінального й банального, щедрого й жорстокого — це зовсім нечуване явище. Між горами крутяться бульвари, вулиці й вулички, кишить від авт, автобусів, крамниць, футбольних змагань, переданих через радіо і телебачення, релігійних процесій, африканських чарів… З одного боку, пляж із майже голими красунями, з другого — достойні церкви й монастирі, праворуч палати й розкішні вілли, ліворуч, на скелях, убогі хижі, “фавеляс”, де нема ні води, ні каналізації, але є телевізор, а всюди сонце, пісні й невідступні синкопічні ритми бубна. Може, Сан- Паулу було б мені відповідніше — з огляду на холодніше підсоння, впорядкованість і поступ. Одначе, хто вже хоч раз причалював до цього континенту під розгорнені рамена Христа на горі Корковадо і бачив із покладу корабля через затоку Гванабара бенгальськими вогнями освітлене Ріо-де-Жанейро, зрозуміє, чому воно дається більше любити. Робочий день — з п’яти годин ранку — Тут Ви мешкаєте вже тривалий час. Після багатьох років поневірянь маєте затишну, гарну квартиру в мальовничому і знаменитому завдяки горі Корковадо куточку Ріо. — Скажу відверто: мені дуже хотілося жити саме тут. Назбирала невеличку суму грошей і не

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин