Історія «Просвіти» · “Просвіта” діяла активно, сприяла пробудженню українців краю”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
О Оррггааннііззооввааннаа ААррккаассоомм Серед ювілейних дат відродження держави Україна у 2016—2018 рр. відзначають 110-річчя від часу заснування й просвітяни Миколаївщини
Слово Просвіти, №16 за 2017 рік
Після поразки у 1709 р., попри чисельні факти нищення окупантом пам’яток культури (архітектури, писемності, історичних артефактів), заборони вживання мови і навіть назви народу, українці в особі своїх найкращих представників зуміли відродити свою національну культуру, продовжити її розвиток та стати на шлях відродження української державності. На ґрунті народної творчості й відродженої української поезії, драматургії й літератури, під впливом виступів кобзарів, українських театральних колективів та революційних подій 1905—1907 рр. у Російській імперії у Миколаєві стала відчутною гостра потреба й можливість створення українського культурно-просвітницького об’єднання за прикладом західноукраїнських “Просвіт” (створена у 1868 р).
Члени “Просвіти”, учасники заходу, присвяченого 110-м роковинам
Ігор МАРЦІНКОВСЬКИЙ, голова “Просвіти” Миколаївщини
16 лютого 1907 р. (дати до 1917 р. подані за ст. ст. — Авт.) на засіданні Миколаївського Присутствія було заслухано пропозицію статського радника М. Аркаса, міщанина М. Местергазі та інших осіб про створення у місті Українського товариства “Просвіта”. Тут же було затверджено й зареєстровано його статут. 24 лютого “Николаевская газета” на першій сторінці надрукувала українською мовою два оголошення: про проведення об 11 год. панахиди за Т. Шевченком в Купецькому соборі та першого зібрання Товариства. 25 лютого, після панахиди на 46-ті роковини з дня смерті Т. Шевченка, в орендованому будинку по вул. Таврійській (тепер вул. Шевченка, 64) близько 13 год. відбулися організаційні збори “Просвіти”. У присутності понад 150 осіб з доповіддю українською мовою виступив головуючий на зборах М. Аркас. 27 лютого 1907 р. “Николаевская газета” у замітці “Товариство “Просвіта” сповістила, що М. Аркас “…зробив історичний нарис культури українського народу до з’єднання його з Росією, періоду занепаду після цього, відпадання вищих шарів українського суспільства від народу, польський і московський періоди історії, систематичну заборону української мови, боротьбу з нею; переміщення української літературної діяльності в закордонну частину України, в Галичину (Львів). Оратор закінчив свою промову знаменитими віршами Шевченка: “Учітеся, брати мої, / Думайте, читайте, / І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь. / Бо хто матір забуває, / Того Бог карає, / Чужі люди цураються, / В хату не пускають”. Збори обрали головою товариства М. Аркаса, його заступником (товаришем голови) — А. Крижанівського, секретарем — Ю. Литвина, скарбником — П. Скляра. Членами ради стали С. Гайдученко, Ю. Маковський, кандидатами в раду — П. Дюмін, М. Местергазі, К. Овчаренко). Їхніми однодумцями були: П. Андріященко, В. Асуховський, Г. Біленко, П. Босіхенко, І. Бердічевський та ін. Наприкінці 1907 р. товариство налічувало близько 180 членів. У товаристві діяли 4 відділи: літературно-науковий (очолював М. Аркас), артистично-музичний (Б. Кузнєцов), книгарні й книгозбірні (П. Андріященко), господарський (П. Дюмін, М. Заполенко). Просвітяни проводили літературно-музичні, літературно-наукові, членські сімейні вечори з танцями, на яких виступали місцеві аматори: поети, музики, співаки, декламатори; організовували ярмарки, народні гуляння. М. Аркас читав лекції за розділами його “Історії України-Русі”, ставив створену ним оперу “Катерина”. У книгарні та першій на Миколаївщині українській книгозбірні була зібрана література українських авторів, передплачувалися українські газети та часописи, включно з дитячими, які виходили в Галичині, США. “Просвіта” наполегливо боролась за право українського народу на рідну школу, найперші з них були організовані М. Аркасом у селах Богданівка та Христофорівка, але їх невдовзі закрили за доносом російського попа. Рада “Просвіти” встановила декілька Шевченківських стипендій для учнів механіко-технічного, залізничного та реального училищ, чоловічої гімназії, акушерсько-фельдшерської школи. По смерті М. Аркаса у 1909 р. товариство терпіло значну фінансову скруту, і хоча від влади зазнавало утисків (з 1910 р. “Просвіти” в Російській імперії були заборонені згідно із законом “Про инородцев и сепаратизм”), проте продовжувало функціонувати. Уроки Першої світової війни, заборонена як українське товариство, Миколаївська “Просвіта” діяла як благодійне, жертвуючи значні кошти військовим госпіталям і організаціям допомоги пораненим воїнам. Просвітяни часто проводили концерти перед пораненими на війні. Після Лютневої революції в 1917 р. зусиллями української інтелігенції відбулося поширення національно-культурних організацій “Просвіти”, особливо серед сільського населення. На Миколаївщині нові осередки виникли у селах Сухий Єланець (налічував 50 осіб, голова І. Семін), Снігурівка, Лиса Гора, Новогригорівка, Висунськ, Баштанка, Березнегувате, Євгенівна, Софіївка, Мар’ївка та ін. Під час національно-демократичної революції 1917— 1921 рр. миколаївські просвітяни підтримали Українську Центральну Раду. З 1917 р. просвітяни активно працюють серед сільського населення, впорядковують народні читальні, організовують пісенні гуртки, беруть участь у заходах політичного спрямування, сприяють українізації навчальних закладів міста. Серед миколаївських просвітян тих років активністю вирізнялися М. Лагута, Т. Юрченко, М. Пітушенко, Ю. Кравченко, І. Іванів, Ф. Камінський, Б. Камінський, Кропівніцький, Гудзь,
Кутовий, Сідорко, Романівський, Фарбітник, Докієнко, Гавріленко, Малімон, Стьожко, Н. Малеча. Організована М. Аркасом “Просвіта” діяла активно, сприяла пробудженню українців краю. Викликавши неприхильне ставлення місцевої влади (і царської, і більшовицької), вона переслідувалася в часи реакції, проте продовжувала діяти. За комуністів “Просвіта” спершу брала участь у відкритті клубів, дитсадків, музеїв, організовувала народні хори, влаштовувала виставки картин, літератури, проводила вечори, брала участь у вшануванні пам’яті Т. Шевченка. Враховуючи авторитет “Просвіти”, особливо серед селян, ЦК КП(б)У, місцеві більшовицькі комітети намагалися використати просвітян у своїй ідеологічній пропаганді. У 1920 р. влада виробила новий статут “Просвіти”, який нав’язував комуністичний характер її діяльності (у Миколаєві його ухвалено загальними зборами “Просвіти” 13 червня 1920 р.). На сторінках газети “Красный Николаев” у 1922 р. розгорнулася дискусія довкола “враждебной “культурной” банды” (№321), “зараженной петлюровским духом” (№332). Проте досвід просвітян намагалися використати та “укрепить КСМУ на селе” (№332), оскільки остання тут була нечисленна й слабо підготовлена, з “великими труднощами” створювалися альтернативні “Просвітам” Селянські Будинки, а в Миколаєві “Просвещение”. “Просвиты нечем заменить (виділено в тексті газ. — Авт.). Сельбудынки, как преобладающая форма в 1922 г. на Николаевщине — интеллигентская утопия. У нас есть просвиты (321 просвита по подсчету т. Ломакина). Хочешь не хочешь, а мириться надо” (№321). Проте повністю перебудувати діяльність “Просвіт” виявилося неможливим, і більшовики у 1924 р. пішли на закриття просвітянських осередків. Члени “Просвіти” зазнавали утисків і переслідувалися, а потім за сфабрикованими звинуваченнями арештовувалися, багато з них було розстріляно. Жертвами комуністичних репресій стали: викладачі М. Лагута, Х. Гудзь-Засульський, М. Лященко, актори П. Приходько, Я. Романовський, Г. Юрченко, столяр та інвалідпенсіонер Ф. Іляшенко та багато ін., кілька разів арештовували і засуджували Ф. Камінського, “арештовували” й знищували книжки, серед яких і Шевченків “Кобзар”. Після М. Аркаса в різні часи раду “Українського товариства “Просвіта” у Миколаєві” очолювали Б. Брояківський, В. Дейнека, М. Василенко, М. Загоруйченко, О. Савченко-Осмоловський, М. Лагута, О. Зіма, К. Христиченко. За німецької окупації в 1941 р. знову почали відроджуватися осередки “Просвіти” (часом за сприяння похідних груп ОУН), але з перебранням влади цивільною німецькою окупаційною адміністрацією вона їх заборонила. Щойно посталі товариства самоліквідовувалися, щоб уникнути репресій. У повоєнні роки (1945—1991) комуністична влада діяльність
“Просвіт” декларувала як “вияв українського буржуазного націоналізму”, тому про відродження товариств не могло бути й мови, дослідження архівних документів та поширення інформації про них було обмеженим і викривленим. З початком перебудови й національного піднесення в Україні за ініціативи активного населення у грудні 1988 р. у Києві виникає Товариство української мови імені Тараса Шевченка. У Миколаєві його осередки згуртувалися на заводах “Зоря” (голова В. Стренадо), “Океан” (В. Спиця), ім. 61 Комунара (А. Тесленко), в організаціях “Машпроекту” (К. Рибак, затим Р. Шпак), “Спецбуд” (В. Андрієвський), у тубдиспансері (М. Ганущак), при обласній сільськогосподарській дослідній станції (І. Баклицький), при обласній письменницькій організації (В. Бойченко) та ін. Загалом у них налічувалося 152 особи, які в непростих умовах комуністичного однопартійного режиму першими стали на захист української мови. 22 березня 1989 р. установчі збори Миколаївської міської організації Товариства української мови ім. Тараса Шевченка об’єднали первинні міські осередки, обрали правління, до якого увійшли письменник В. Бойченко (голова), інженер В. Сліпець (заступник голови), агроном Ф. Грозов (секретар). 19 травня 1990 р. у малому залі Палацу культури і техніки ВО “Чорноморський суднобудівний завод” відбулася установча конференція Миколаївської крайової організації Всеукраїнського товариства української мови ім. Тараса Шевченка, куди прибули 92 делегати. Окрім миколаївських осередків, були представлені районні організації з Очакова, Вознесенська, Первомайська, Кривого Озера, Нового Бугу, Веселинового, Врадіївки, Снігурівки, Єланця. Пізніше з’явилися осередки та райорганізації у Новій Одесі, Арбузинці, Братському. Незважаючи на утиски з боку комуністичної влади, активісти товариства намагалися продовжити традиції аркасівської “Просвіти”. Окрім участі в роботі товариства, мешканці Миколаївщини своїми коштами підтримували його матеріально, збирали українську літературу для українських діаспор Москви, Мурманська, Якутії, Кубані, Придністров’я, для районів нашої області. Просвітяни поширювали тиражовану на друкарській машинці самвидавську просвітянську газету “Слово” (ред. К. Рибак), першу в краї незалежну газету
Вручення почесної нагороди колективу хору ім. Миколи Аркаса
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
