Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “Роман, що став передчасною крапкою цієї цікавої творчої біографії”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Вогонь, а не попіл Нотатки про Івана Корсака після появи його роману “За серпанком, загадковим серпан$ ком” (Видавництво “Ярославів Вал”, 2018 р.)

Слово Просвіти, №16 за 2018 рік

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Отже, останній роман, котрий устиг за! вершити Іван Корсак. Останній роман автора, який набрав такого потужного творчого розгону. Роман, що став передчасною крапкою цієї цікавої творчої біографії. Уже дописуючи його, Іван Феодосійо! вич обмовився мені про нього (сказав про абсолютно невідомий для нашого читача матеріал, що послужив основою твору), і я намагався уявити, в якій сюжетиці, то! нальності й стилістиці він буде втілений. І виявилося, що проти інших його романів цей твір, здається, найдинамічніший сю! жетом і написаний дуже стримано; тут ав! тор не зливається зі своїми персонажами, як, скажімо, в “Отамані Чайці”, “Тихій правді Модеста Левицького” чи “Немири! чевім ключі”. Тут він, дистанціювавшись від подій і людей, веде об’єктивовану, без будь!яких натяків на емоційне педалюван! ня оповідь. Незрідка бувають такі дивні випадки, коли стиль твору і зображуваний у ньому матеріал переходять у кричущий антаго! нізм. У Корсака ці важливі компоненти згармонізовані. Він був надто досвідчений автор для того, щоб не відчувати, якого ре! гістру й стилістичного малюнку вимагає сам простір роману. Як відомо, про народження кожного твору (а особливо ж таких, як у Корсака, сенсаційно несподіваних фактографією) можна написати ще цілий роман. Цікаві і повчальні для літературної роботи момен! ти є в передісторії цього твору, що кидає світло на всю літературну біографію Івана Корсака, кристалізуючи і вияскравлюючи в ній найприкметніше і найхарактерніше саме для нього. Іван Корсак привчив (і не лише мене одного) до своїх несподіваних, сказати б, просто сенсаційних творчих задумів. Чи не кожен його роман випливав із незнаного і загалом загадкового історичного матеріа! лу. Доки готувався до друку його черговий твір, автор здебільшого мовчав про те, що в нього вже визріває в задумах, і було вра! ження, що він просто взяв творчий ант! ракт, щоб дистанціюватися від щойно на! писаного роману, спокійно перевести по! дих і перелаштуватися внутрішньо, щоб у наступній роботі не піддатися силі інерції попередньої. (Таке часто буває в прозаїків — поінколи їхні твори — це як варіації од! нієї стильової ноти). Колись Василь Земляк, пишучи про Павла Загребельного, імперативно наго! лосив: “Загадковість має витати над кож! ним справжнім письменником”. Мовлячи про загадковість, він, звичайно ж, мав на увазі й несподіваність творчого задуму, й невідомість покладеного в основу роману чи повісті матеріалу, й вигадливе сюжето! плетиво, й усі складові мистецтва прози — від особливостей психологічного портре! тування й аж до стилістичної яскравості. Так, Корсак був загадковий, оскільки в нього за плечима завжди стояла несподіва! ність його наступного кроку. Як у шахах непрогнозований хід суперника. Очевид! но, в ньому вже йшла якась робота з новим матеріалом, але про те ніхто — чи майже ніхто — не знав. Нині, ретроспективно поновлюючи його не таку вже довгу в часі, але таку ін! тенсивну, багату творами, літературну біог! рафію, неодмінно вражаєшся колосальною його здатністю самомобілізуватися й “пе! ретравити”, переосмислити й оригінально інтерпретувати щораз інший матеріал, кот! рий із оприявненням його у творі стає не тільки художнім відкриттям. (Не одна лю! дина зізнавалася мені, Корсаковому видав! цеві, що вивчає загадки української історії за Корсаком). Це типовий факт із життя постколоніальних народів, одлучених і від! чужених од національної історії. Дуже важливий момент є і в спогадах, ів щоденнику великого нашого мецената Євгена Чикаленка, який писав: “Добре по! лякам, що вони мали геніального брехуна Генрика Сенкевича” (Чикаленко вжив це слово не з образливим відтінком, а як си! нонім фантазера); мовляв, він своїми ро! манами виховав польську націю, підніс уній дух патріотизму. Чикаленко з надією прислухався до кожного сучасного йому лі! тературного імені, сподіваючись у ньому потенційного українського Сенкевича, чиї історичні твори меценат готовий був фі! нансувати для видання. Оголошував спеці! альний конкурс на художні твори історич! ної тематики, під який давав свої кошти. Він навіть, було, “поставив” на друго! рядного белетриста Данила Мордовсько! го, який не виправдав Чикаленкових спо! дівань — його нудний і розтягнений роман “Сагайдачний”, “дотягували” чи не цілим літературним гуртом, але так і не змогли поліпшити твір — він не став помітним фактом літератури й не здобув популяр! ності. Уявляю таку фантастичну ситуацію: Корсак і Чикаленко — сучасники. Корсак — я абсолютно в тому переконаний — мав би в особі Чикаленка не тільки вдячного читача й популяризатора; великий меце! нат і патріот фаворизував би письменника, бо він глибоко розумів ціну такого духов! ного продукту, як представлена в образах національна історія. В розрідженому на елементарне історичне знання культурно! му просторі героїчні картини з минулого народу, величні й сильні постаті, що вті! люють у собі високі ідеали, — то найголов! ніші ліки від національного безпам’ятства й нігілізму, реальні надії на завтрашні пер! спективи людності нашої землі. Хоч би як не подобалася сьогодні деяким авторам впливологічна теорія (мабуть, її однаково запедалювали й радянські, й наші народ! ницькі адепти), але цілковито перекрес! лювати її не можна. В усі нам відомі часи були книги, на яких виростали й виховува! лися покоління (скажімо, Плутархові на! риси про видатних греків і римлян, “Кар! лайлеві “Герої і героїчне в історії”, чимало з біографічної серії “Життя знаменитих людей”…) Може, не варто безмежно абсо! лютувати книжку, сподіваючись на те, що вона сама, без будь!яких інших чинників впливу, виховає і сформує людину. Але, во! на — важлива дійова особа в нашому жит! ті, яке без неї важко уявити, бо воно стало б окраденим на багато важливих моментів. Ми не раз говорили про це з Іваном Корсаком. Він не був тим наївним чолові! ком, який вважав, що своїми творами зов! сім переінакшить світ. Однак він вважав, що почасти книга — як міна вповільненої дії. Носить!носить людина в собі колись прочитане, може, навіть поволеньки й призабувати його, а потім у якийсь момент прочитане вибухне в її душі, вплине на її дії чи лінію поведінки в тій чи тій ситуації. Бо ж книжка — це голос людського досві! ду, до якого ми поінколи апелюємо, навіть не усвідомлюючи того. У давньоримського філософа Сенеки є така сентенція: “Спогади про великих лю! дей так само корисні, як і їхня присут! ність”. Історико!біографічні романи Кор! сака — це і спогади про великих людей, і воднораз їхня активна присутність у ху! дожніх образах. Тому це принципово важ! лива і корисна лектура. Не випадково ж американський філософ Ральф Валдо Емерсон кинув такий парадокс: “По суті, ніякої історії немає, є тільки біог! рафії”. Ця думка щораз виразні! ше відлунюється сьогодні, в часи активної ревізії догматичних концепцій та анахронічних тео! рій. Дедалі частіше ми чуємо про те, що історії немає, а є історики. Є наратори, які оповідають нам про людей і події минулого, ко! ментують усе те, створюють свої версії, і ми або віримо в них, або не віримо. Розмови з Іваном Феодосійо! вичем на всі ці теми засвідчили, що він готовий написати в дусі книжки “Дім Дездемони, або Могутність і кордони історичної літератури” Ліона Фейхтвангера. Написати її на матеріалі із влас! ного літературного досвіду, своєї літературної кухні. Написати, чо! му саме цих, а не інших історич! них персоналій він обирав на ге! роїв своїх книжок. Як він ішов по слідах тих персонажів через простір і час, через хуртовину документів і що вирішував із персонажами в певних ситуаціях робити, якщо документів про те не вистачало. Чи міг би він слідом за Юрієм Тиняновим з викликом повторити: “Там, де закінчуєть! ся документ, починаю я…”? На жаль, ми вже не прочитаємо такої книжки, опертої на власний творчий дос! від, багатої на самоспостереження і “фір! мові” секрети саме його способів літера! турної роботи. Книжки, де про все своє мовиться саме з перших рук. Нам лишило! ся все це — і, звичайно, не тільки це — ви! читувати в його романах, котрі вимагають не лише запам’ятовування сказаного там (бо ж усе те — нонфікшн), а й розкодову! вання всього, що лишилося поза текстом і що добре все те знаючи й належно осмис! ливши, автор не зміг умістити в творі, бо воно — “не формат”, оскільки роман — не монографія. Роман — це історія людини в минулому часі, або минулий час — на ек! рані людської душі. Як і в усіх попередніх творах Корсака, новий — на жаль, він виявився останнім закінченим — його роман веде читача в Америку часів війни у В’єтнамі, у В’єтнам, а також у Москву, куди регулярно літають керівники маріонеткової компартії США та кур’єри, які опікуються пересиланням величезних коштів для так званої братньої компартії (до речі, це окрема оригінально закроєна сюжетна лінія майже детектив! ного наповнення). Америка вже була ареною подій його романів “Борозна в чужому полі” й “Вибуху пустелі”. Але там загальне тло, сказати б, контекст будення пересічних людей було зображено засобами літературного мініма! лізму. Письменника в тих творах цікавили передовсім ідеї, їхнє соціально!політичне відлуння в науковому середовищі, а також

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин