Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Геноцид · “Особиста причетність більшовицького лідера до використання фактора голоду 1921—1922 рр. в Україні — безперечна”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Ленінський людомор 1921—1923 рр.: «братній» розподіл смерті

Слово Просвіти, №16 за 2018 рік

Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук Інституту історії України НАН України Жовтневий переворот 1917 р. зруйнував Російську імперію, але зберіг ідею російського велико! державного панування, яка була реалізована під час більшовиць! кої окупації України на початку 1920!х рр. У роки функціонуван! ня УНР та Української Держави, навіть у час кривавого загострен! ня, селяни не потерпали від ма! сового голоду. Він стався у другій половині 1921 р., коли “тріум! фальна хода радянської влади” завершилась її остаточною пере! могою. Настали роки “братньо! го” розподілу смерті. Визначення “ленінський лю! домор” не публіцистичний вис! лів, а швидше синонім “ленін! ського Голодомору”. Він засвід! чує причетність В. Леніна до вчи! нення злочину, позаяк Голодомор є наслідком соціально!економіч! ної політики більшовиків, вті! ленням практикуючого соціал! шовінізму (ленінський термін — В. М.) у формі класової боротьби. Особиста причетність більшо! вицького лідера до використання фактора голоду 1921—1922 рр. в Україні — безперечна. Вона пос! тає у його листах, працях, декре! тах, промовах, у таємних телегра! мах до Наркомпрода УСРР. Їх достатньо вичерпно показав Ми! кола Сядристий у своїй книжці (“Молох ленинизма. Идеология государственного террора”, Ки! ев, 2017). Вождь вимагав від так званих уповноважених, а нас! правді намісників, вивозити щодня до Москви 100 вагонів хлі! ба. Його непокоїло голодування російського пролетаріату Петрог! рада, Москви, а українських се! лян, яких позбавив власності на землю, зобов’язав виконувати “продрозверстку”. Історики на! зивають її функціональним сим! волом політики воєнного кому! нізму. Насправді ленінська прод! розкладка, вигадана у Кремлі й запроваджена в Україні, виявила! ся цинічною формою терору го! лодом, системою свідомого поз! бавлення селян хліба та продо! вольства з використанням вій! ськової сили. Діяльність надзви! чайних продовольчих загонів, застосування режиму заручників, заслонів довкола сіл, армійських підрозділів, карально!репресив! них заходів ревтрибуналів, при! душення опору селян — зайвий доказ свідомої політики Голодо! мору. У 1922 р. рішення ревтрибу! налів стосувалися “ухильників” виконання продрозверстки, яка була своєрідним “планом до дво! ру” — смертним вироком для се! лянської родини. Прискіпливий дослідник мо! же заперечити категоричність мо! їх висновків, мотивуючи наявніс! тю посухи у південно!східних гу! берніях УСРР. Ніхто не заперечує цього факту, адже вона призвела до масового голодування україн! ських селян наприкінці літа 1921 р. Однак, за наполяганням Леніна, офіційна Москва не визнала на! явності голоду в Україні. Про нього заговорили у січні 1922 р. на конференції міжнародних гро! мадських організацій у Берліні, учасники якої обговорювали пи! тання про надання допомоги. Го! лова Раднаркому УСРР Х. Раков! ський особисто зустрічався з Ле! ніним у Москві, просив звернути увагу на Україну. Мільйони пудів селянського хліба вивозили з Ук! раїни “дітям голодуючого Повол! жя”, хоча його значна частина бу! ла спрямована на утримання пар! тійно!радянської номенклатури та Червоної армії. Міжнародна допомога (місія Ф. Нансена, Аме! риканська адміністрація допомо! ги, Міжнародний Червоний Хрест) також надходили до Росії. Дітей Поволжя привозили в Ук! раїну, влаштовували у дитбудин! ках, рятували від голодної смерті. Лише з березня 1922 р. дозволили лишати крихти міжнародної “гу! манітарки” (молочні суміші від “Нестлє” тощо). Вони не доходи! ли до селянських домівок. Посухи та інші стихійні лиха не раз траплялися в історії Украї! ни. У XVI ст., якщо починався го! лод, селян звільняли від податко! вих повинностей, дозволяли по! шук хліба за межами сіл. Радян! ська влада в особі Леніна вдалася до особливо натурального подат! ку — продрозкладки, яка тривала до кінця 1922 р., тобто в умовах голоду. Ленінська продрозверс! тка, як форма соціальної політи! ки радянської влади, мала вираз! ні ознаки публічної “дії з намі! ром”, тобто свідомого позбавлен! ня людей засобів існування. А во! ни є класичною рисою терору го! лодом. Революційні експеримен! ти більшовиків в Україні (ліквіда! ція 30 тисяч поміщицьких госпо! дарств, які виробляли третину то! варного хліба, економічне розо! рення селян!фермерів, названих “глитаями”, “куркулями”, руй! нування соціального інституту приватного підприємництва, то! варно!грошових відносин) підір! вали сталість сільськогосподар! ського виробництва, зробили йо! го вразливим від стихії. Револю! ційна влада, яка визнала голов! ним гаслом усунення “буржуазії” та “світового капіталу”, годі було сподіватися на міжнародну допо! могу “імперіалістичних країн”. Вимушене проголошення не! пу, яке деякі історики ідеалізу! ють, не означало початок систем! ного економічного лібералізму. Ленін, обмірковуючи нову такти! ку і стратегію утвердження соціа! лізму, не відмовився від терору. Не раз зазначав про це у своїх промовах. Ленінське танго (“два кроки вперед, крок назад”) у внутрішній політиці, особливо в умовах червоного терору і масо! вого людомору 1921—1922 рр., виявилося зухвалим танком на кістках. Ознакою злочину Лені! на, а він очолював більшовиць! кий уряд, була його бездіяльність щодо порятунку українських се! лян, особливо протягом другої половини 1921!го та взимку!на! весні 1922 р. Діяльність Цен! тральної комісії допомоги голо! дуючим (ЦК Помгол) зосереджу! валася переважно на території РСФРР, а Україна розглядалася як нова “союзна житниця”. Від своєчасності й системності про! довольчої допомоги залежало життя сотень тисяч людей, а сві! доме ігнорування їх трагічної до! лі лише поглиблювало соціаль! но!демографічні та антрополо! гічні наслідки голоду. Їхні прояви професійно виписані в працях соціолога П. Сорокіна, якого особисто ненавидів Ленін за пуб! лічну критику влади, антрополо! гів Л. Ніколаєва, О. Івановсько! го, С. Вайсенберга. Вони безпо! середньо досліджували соціаль! но!антропологічні особливості жертв голоду 1921—1923 рр., його вплив на психічні й морфологічні зміни людського організму внас! лідок тривалого голодування. В історичній літературі зустрі! чаються поняття “географія голо! ду” і “територія Голодомору”. Во! ни не є тотожні, тому що перше стосується топонімічної та гео! графічної прив’язки голоду як со! ціально!фізіологічного явища, яскраво висвітленого свого часу П. Сорокіним, а друге засвідчує наявність випадків терору голо! дом, інтенсивності його руйнів! ної дії. Територія голоду в липні 1922 р. охопила 18 губерній, із яких 5 в УСРР. Мінімальна кіль! кість голодуючих 18,3 млн, мак! симальна близько 30 млн осіб. Зазначена статистика, яка була названа у звітах урядових установ 1922 р., стосувалася кількості го! лодуючих, яку вони встановили шляхом обстеження регіонів. На території південно!східних губер! ній УСРР від ленінського людо! мору потерпало 40 % населення, а близько 10 % дітей втратили бать! ків. У березні 1922 р. кількість го! лодуючих в Україні, за неповни! ми даними, сягнула 4 млн, з яких діти становили 1,9 млн осіб. На Миколаївщині голодувала поло! вина населення, а від виснаження помирали 80 % дітей у дитбудин! ках. Голодне і рукотворне лихо! ліття охопило тоді 1,2 млн меш! канців Запорізької губернії, а смертність серед “захворівших від голоду” становила 27,1 %. Кіль! кість голодуючих швидко збіль! шувалась: у травні 25 %, у липні 50 % населення губернії, а в окре! мих районах інших регіонів УСРР сягала 80 %. Майже половину жертв голоду становили діти, з яких у липні 1922 р. загинули від голодної смерті 15 %, а 20 % ура! зив туберкульоз внаслідок недої! дання, 55 % мали виразні ознаки фізичного виснаження. Померлі і живі належали до категорії жертв першого радянського Голодомо! ру. Мертвих поховали, а живі страждали від хронічних хвороб. Історики і демографи диску! тують довкола загальної кількості померлих від ленінського людо! мору 1921—1923 рр. Вони назива! ють різні цифри — від 0,5 до 6 млн осіб. Український демограф О. М. Гладун схиляється до 1,8 млн, але як “варіант розрахунку гіпотетичних втрат”, а “з ураху! ванням наступних катастроф” — 2,4 млн осіб. Офіційна демогра! фічна статистика тоді лише фор! мувалася і стосувалася переваж! но міського населення. На час проведення міського перепису населення 15 березня 1923 р. у 18 % загсів не було реєстраційних книг, а близько чверті не мали статистично!облікових карток. Тому 49 % округових статистич! них бюро визнали більш!менш повним облік руху населення, решта — “далеко не повним”. Соціально!демографічні нас! лідки голоду 1921—1923 рр. нама! гався з’ясувати український де! мограф і статистик Арсен Хомен! ко. 31 травня 1922 р. його заареш! тували чекісти Харківського губ! відділу ГПУ як колишнього бо! ротьбиста та вояка армії УНР, але звільнили на прохання керівниц! тва губстатбюро, бо “без нього робота зупиняється”. За його роз! рахунками деструктивних змін зазнали міста південно!східних регіонів УСРР, які “найбільш по! терпіли свого часу від продоволь! чої кризи”, а лісостепової смуги — менше, де “голодний рік пере! несли без великих втрат”. У пер! шій половині 1923 р. Україна не досягла довоєнного рівня народ! жуваності, лише наприкінці року спостерігалося “оздоровлення за! гальних умов демографічної дій! сності”. Рівень смертності у січ! ні—березні 1923 р. був значно ви! щим від 1924 р. Міський перепис охопив тоді 612 міст, а 41052 села опинилися поза обліком загсів і статистиків. Матеріалів перепису сільського населення, крім подат! кових реєстрів та вибіркових обсте! жень, не було. Тому А. Хоменко на! важився “…скласти хоча б загаль! ний образ природного руху, коли не можна дати точної його картини”. Учений і статистик!практик, адже працював у ЦСУ УСРР, проде! монстрував науковий професіона! лізм і громадянську позицію. На підставі доступної йому демографічної статистики дій! шов висновку про зменшення у 1922 р. рівня народжень у Пол! тавській, Чернігівській та Харків! ській губерніях — на 30 %, про зростання інтенсивності смер! тності на Полтавщині — до 50 %. Маю наголосити, що зазначені губернії не належали до “голод! ної смуги”. Однак у трьох повітах Харківщини (Зміївському, Ізюм! ському, Куп’янському) не було загального приросту населення, ана Полтавщині у 10 з 14 повітів. Застосування класичних методів демографічного дослідження, тоб! то так званих загальних і спеці! альних коефіцієнтів народжува! ності, смертності і приросту, уск! ладнювала відсутність загального перепису населення. За матеріа! лами продподаткової статистики та весняного опитування сіль! ського населення 1923 р. А. Хо! менко встановив його “загальну людність” — 23,3 млн осіб, з яких 22,1 млн постійно проживали у селах. Долучав також і статистич! ні дані окремих переписів, які проводили губернські статбюро. У травні 1923 р. у Донецькій, Ка! теринославській та Одеській гу! берніях, які увібрали населення ліквідованих Миколаївської та Запорізької, проживали 7,7 млн селян. Вони перебували в епі! центрі масового людомору, стали його жертвами через втрату жит! тя та набуття хронічних хвороб. Демограф А. Хоменко, як уче! ний, практик та очевидець тих подій, встановив територію го! лодного лиха. Він виокремив Ки! ївську, Чернігівську, Волинську, Подільську губернії серед інших, які “повторюють числа передвій! ськові” за рівнем природного ру! ху населення, а Харківську, Пол! тавську та “…південні округи, котрих треба однести до “голод! ної смуги”, показують значне зменшення народжень і природ! ного приросту, повільне зростан! ня смертності й зменшення при! росту”. Якщо додати до півден! них губерній населення Полтав! ської та Харківської, то матимемо 13,1 млн осіб, що опинилися на території масового голоду у 1921—1923 рр. Дитяча смертність (віком до 1 року) становили у “го! лодній смузі” 41 % в Одеській, 51 % у Катеринославській, 29 % у Донецькій губерніях. Серед реш! ти губерній, крім Волинської (17,1 %) вона сягала 18—25 % цієї вікової групи. А. Хоменко кри! тично поставився до власного демографічного дослідження і таблиці руху населення, яку тоді упорядкував, позаяк зарано “…брати його за підставу для ос! таточних висновків”. Однак смі! ливо пов’язував їх з “неврожаєм і голодом”, які виявляли себе “у кожній цифрі таблиці”. Внаслі! док першого радянського Голодо! мору померло щонайменше 27 % дітей віком до одного року, яким у 1941 р. мало б виповнитися 18 (призовний вік). Демографічна статистика, яку А. Хоменко виявив у ті роки, роз! глядалася ним у контексті з соці! ально!епідеміологічними впли! вами, наслідками воєн та “рока! ми економічних лихоліть” 1921— 1922 рр., коли “…смерть від голо! ду була доволі звичним явищем”. Досліджуючи еволюцію смер! тності в Україні, демограф і ста! тистик!практик визнав, що дитя! ча смертність в УСРР на 1923 р. становила 27,3 %, а в степових гу! берніях 39,7 %, інколи доходила до 67 % серед вікової групи до 1 року. Смертність сільських дітей до 4!х років значно перевищува! ли її рівень серед міських дітей. А. Хоменко засвідчив той факт, що “…голод 1921—22 року у сте! повій смузі справив цілі спусто! шення і слабше зачепив лісосте! пову”, виявив кілька принципо! вих наукових підходів. Його тео! рія “природного відбору” стосов! но характеристики природного руху населення у перші місяці після голоду є оригінальною. У 1921—1922 рр. помирали “най! слабші” (діти, похилого віку до! рослі особи), а рівень смертності 1923 р. зменшувався через попе! реднє “вимирання” зазначених со! ціально!демографічних груп. Ви! живали найсильніші, але діти ста! новили майже половину серед по! мерлих від ленінського людомору. Відбувався “братній” розпо! діл смерті не лише за національ! ною ознакою, а й за віковими та соціальними групами. Агресивна теорія класової ненависті пород! жувала в її ідеологів байдужість до людського життя, його знеці! нення. Отже, якщо обрати за ос! нову рівень смертності 27,1 %, то матимемо 5,9 млн померлих се! лян, які постійно знаходилися на території людомору. У п’яти пів! денно!східних губерніях (27,1х7,7 млн: 100) матимемо понад 2 млн померлих, а з урахуванням насе! лення Харківської та Полтавської губерній, 3,5 млн осіб. Сумний “братній” розподіл смерті. Політичний сленг “старший брат”, тобто імперська зверхність Росії, переслідує українців від Переяславської ради 1654 р. Принизливий ярлик “малороса” культивували царські намісники, кріпосники, інколи російські письменники, укорінюючи почуття соціальної меншовартості та перетворюючи народ на етнографічну масу. Дивна поведінка і турбота “старшого брата”, який двоголовим орлом виймав очі та язик у “молодшого” брата, лишаючи його сліпим та німим рабом. Так тривало упродовж двох століть, відколи розгублений Богдан довірився москалям.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин