Постать · “Родинний дім Петлюр&Скрипників має стати духовним і туристичним центром”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Патріарху Мстиславу — 120 років
Слово Просвіти, №16 за 2018 рік
120 років тому Полтава подарувала Україні й світові видатного Українця Степана Івановича Скрипника — церковного діяча, главу Української Автокефальної Православної Церкви, Патріарха Київського і всієї України, хорунжого армії УНР.
Вулиця Патріарха Мстислава Упродовж 25 років Полтавська “Прос! віта” наполегливо виступала за увічнення пам’яті Патріарха Мстислава у назві вулиці, де він народився. З ініціативи Миколи Кульчинського влаштовували круглі столи, писали звернення міським депутатам, по! яснювали свою позицію на радіо й телеба! ченні, у газетах… На жаль, усі полтавські мери (Анатолій Кукоба, Андрій Матков! ський, Олександр Мамай) байдуже, а іноді й вороже сприймали ініціативу нашої орга! нізації. Остання конвульсія у виконанні екс!мера!“русскоміровца” Матковського полягала у тому, щоб зневажити постать Патріарха відновленням назви “Трегубів! ська” — на честь міського голови Полтави в часи Російської імперії Трегубова, який “прославився” заборонами і утисками ук! раїнської мови і української інтелігенції. Проте декомунізація назавжди викреслила з мапи Полтави ім’я німецького комуніста Карла Лібкнехта. З ініціативи Полтавсько! го ОО ВУТ “Просвіта” обласна державна адміністрація назвала цю вулицю на честь Патріарха Мстислава (у миру — Скрипник Степан Іванович). І це абсолютно логічно і природно, адже рідний племінник Симона Петлюри, майбутній видатний державний, політичний, громадський і релігійний діяч, Патріарх Київський і всієї України УАПЦ, патріарх Київський і всієї Руси!України УПЦ Київського Патріархату, Першооіє! рарх УАПЦ в Діаспорі народився і провів дитячі літа у батьківському будинку, якраз на цій вулиці.
Перспективи трансформації гро$ мадського музею у комунальний або державний Історичній будівлі понад двісті років івона дивом збереглася до наших днів. Із 1994 року громадська організація “Сес! тринство Святої княгині Ольги” заопікува! лася музеєфікацією будинку по вулиці Карла Лібкнехта (на той час). Громадські й релігійні діячі проголосили про створення тут меморіального музею, власноруч ре! монтували хату, влаштовували толоки та іс! торичні екскурсії для школярів. Подією у культурному житті Полтави стало відкрит! тя 29 липня 1994 року меморіальної дошки. Втім, ці зусилля лише на певний час зу! пинили руйнацію історичної будівлі. Гірка правда: стан будинку — аварійний, стеля тримається на підпорках, світло та газ дав! но відрізали. Аксіоматично: родинний дім Петлюр!Скрипників має стати духовним і туристичним центром. Відтак потрібні бюджетні кошти на реконструкцію з су! часних будматеріалів (звісно, важливо збе! регти первісний вигляд будівлі) й управ! лінські рішення щодо створення музею та обрання його директора. Можливо, справу з мертвої точки зрушить депутатський за! пит Юрія Бублика: рік тому Верховна Рада проголосувала за його звернення до Уряду щодо створення Національного музею сім’ї Петлюр!Скрипників у Полтаві. Пол! тавський нардеп попросив “вжити захо! дів щодо передачі будинку №13, розташо! ваного на вул. Патріарха Мстислава, із ко! мунальної власності міста у державну для створення Національного музею”. Також нардеп попрохав до витрат на святкування 100!річчя Української Революції 1917—21 рр. включити витрати на відновлення ро! динного будинку Петлюр!Скрипників у Полтаві. Крок до реалізації задуму зроби! ли депутати міськради, які на одній із цьо! горічних сесій схвалили рішення про ви! лучення будинку Патріарха з житлового фонду. “Квартиру номер 2 загальною пло! щею 76,5 м2 в житловому будинку за адре! сою вулиця Патріарха Мстислава, 13, ви! користовувати як нежитлове приміщен! ня”, – зазначено на сайті Полтавської міськради.
Документальний фільм з циклу “Поборники незалежності” та радіопередача “Часомір” З нагоди поважного ювілею — 120!річ! чя з дня народження на радіо “Лтава” створено тематичну передачу. Своїми спо! гадами і враженнями з радіослухачами Полтавщини про знайомство з Патріархом й організацію його візитів до Полтави на початку травня 1991 року та у грудні 1992 року поділилися голова ПОО ВУТ “Прос! віта” Микола Кульчинський та настоятель Свято!Покровського храму УПЦ Київ! ського Патріархату о. Миколай Храпач. А 2014 року на замовлення Департа! менту інформаційної діяльності та комуні! кацій із громадськістю ОДА (його тоді очолював перший заступник голови Пол! тавського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” Олег Пустовгар) телеканал “Лтава” створив низку коротких докумен! тальних фільмів “Поборники незалежнос! ті”. Зокрема й про Патріарха Мстислава. Кожен охочий може їх переглянути на сай! ті “Лтави” або у You Tube. Степан Скрипник народився у глибо! корелігійній сім’ї нащадків козацького ро! ду. Батько, Іван Скрипник, походив із ко! заків Миргородського полку, а мати, Марі! амна, з дому Петлюр — рідна сестра Симо! на Петлюри. У формуванні світогляду Сте! пана велику роль відіграли православні традиції. Таїнство хрещення його здійснив у Всіхсвятській церкві о. Федір Булдов! ський, майбутній митрополит, діяч Пол! тавської “Просвіти”. Серед його найближ! чих родичів було чимало духовних осіб: двоюрідний дядько — священномученик Сильвестр (Ольшевський) став архієпис! копом Омським, прадід Олексій (у чер! нецтві Аркадій) був фундатором Іонин! ського скиту в Києві, бабуся матері ігуме! ня Антонія та її внучка Гавриїла заснували Покровський монастир біля Феодосії. Крім того, дід та батько були в Полтаві ста! ростами цвинтарної й Воскресенської цер! ков відповідно. Як згадував патріарх, у йо! го родині було “сім дядьків священиків по материній лінії”. Разом із тітками Маріа! ною і Феодосією Степан відвідував церкви і монастирі Полтавщини. Сам Мстислав згадує: “На літо нам давали, дякуючи дядь! ку Сильвестру, дві кімнати монастирські, там дуже гарна околиця, і туди забирали дітей на все літо. Там тітка Марина та тітка Феня ціле літо були з дітьми, пильнували нас. Щодня ходили в монастир. Вже о 6!й ранку мусили бути на ногах, йшли до цер! кви правити службу Божу. Я носив свічку на архієрейську службу Божу...” Тож його церковно!релігійний стрижень був закла! дений ще у ранньому дитинстві, що свід! чило про тверду й непохитну віру, глибоке духовне виховання в родині Скрипників. Першу освіту здобував у приватній гімназії, де гартували інтелект діти свідо! мих українців. Цікавий і промовистий факт: російська імперська влада заборони! ла цю гімназію як осередок українофільс! тва, зокрема й за те, що учні учнів взяли участь в урочистостях з нагоди відкриття пам’ятника Іванові Котляревському. Тож згодом Степан навчався у Полтавській першій класичній чоловічій гімназії, де до! лучився до таємного “Гуртка українських середньошкільників у Полтаві”. Гур! ток, біля витоків якого стояв Павло Чижевський, поширював серед уч! нівської молоді Полтави заборонені в Російській імперії знання про культу! ру, історію, літературу українського народу. Після навчання у гімназії він вступив до військової школи прапор! щиків у Оренбурзі. Революційні події, національне відродження захопили Степана Скрип! ника у свій вир. У березні 1918 року вступив добровольцем до кінно!гайда! мацького полку ім. Костя Гордієнка Окремої Запорізької дивізії Армії Укра! їнської Народної Республіки (УНР), у складі якого брав участь у боях проти червоних загарбників у 1918—1919 ро! ках. У 1920 р. служив у 3!й Залізній дивізії Армії УНР. За бойові заслуги одержав стар! шинське звання хорунжого. У 1920—1921 роках був особистим ад’ютантом Головного Отамана УНР Симона Петлюри. У міжвоєнний період працював у коо! перативних установах Галичини і Волині, належав до провідних членів Волинського українського об’єднання, навчався у Шко! лі політичних наук у Варшаві. 1930 року обраний послом до Польського сейму, за! хищав права українців у Польщі. Брав участь у церковному та громадському жит! ті: репрезентував мирян у єпархіальних ра! дах, став членом Митрополичої ради та ініціатором і головою товариства “Україн! ська школа” у Рівному. 1941 року очолю! вав організацію допомоги та милосердя — Український допоміжний комітет. 1 верес! ня 1941 року в Рівному створено Україн! ську раду довір’я на Волині — громад! ський орган самоуправління на чолі з Сте! паном Скрипником. До її складу увійшли відомий письменник Улас Самчук та про! відні діячі Організації Українських Націо! налістів (ОУН). Того дня на засіданні Ук! раїнської ради довір’я на Волині створено “Тимчасову Адміністрацію Української Православної Церкви”. У квітні 1942 р. був висвячений в ієреї, а вже 14 травня, згідно з рішенням Собору УАПЦ в Кафедрально! му Соборі Андрія Первозваного у Києві, хіротонізований на єпископа Переяслав! ського. У Почаєві вів переговори з митро! политом Української автономної церкви Олексієм (Громадським) про об’єднання двох церков, підписав 8 жовтня 1942 р. “Акт поєднання”. Заарештований гітле! рівцями на українських землях та ув’язне! ний у тюрмах Чернігова і Прилук. З 1944 року жив у Варшаві, згодом — у Словаччи! ні, пізніше — у Німеччині, де очолював єпархії в Гессені, Вюртенберзі.
1947 року на північноамериканському континенті обраний первоієрархом Укра! їнської греко!православної церкви з титу! лом єпископа Вінніпезького і всієї Кана! ди. З 1949!го очолив УПЦ в Америці та до! мігся об’єднання з єпархією архієпископа Іоана (Теодоровича) на соборі в Нью!Йор! ку того ж року: владику Іоана обрали мит! рополитом УПЦ у США, а його — заступ! ником митрополита та головою Консисто! рії. “Найбільшим досягненням Мстислава в ті часи вважається побудова “Україн! ського Єрусалима”, або “Українського пантеону” в Баунд!Бруці біля Нью!Йор! ка. Відтоді тут постав осередок усього життя Української православної церкви США, — переконаний полтавський крає! знавець Анатолiй Чернов. — Сюди пере! несли консисторію та інші духовні устано! ви. У 1950!х роках у Баунд!Бруці постав величний храм — Церква!пам’ятник, а бі! ля нього відкрито православний цвинтар, на якому знайшли вічний спочинок виз! начні українські діячі, зокрема й із Пол! тавщини: А. Левицький, Н. Городовенко, М. Степаненко, С. Лазуренко. До ком! плексу також увійшли музей, бібліотека, архів, видавництво з друкарнею, україн! ська православна семінарія Святої Софії, редакція журналу “Українське Православ! не Слово”. По смерті митрополитів Іоана (1971 р.) та Никанора (1969 р.) очолив УПЦ у США, а також діаспору в Європі та Австралії. 1963 р. і 1971 р. Мстислав зустрічався з Константинопольським Патріархом, до! магався повернення УПЦ прав, якими во! на користувалась до 1686 (екзархат у скла! ді Константинопольського патріархату). На початку 1976 року виступив на захист українського священика, політичного в’язня у СРСР о. Василя Романюка (май! бутнього патріарха Володимира), який де! монстративно вийшов з!під ієрархії Росій! ської православної церкви і оголосив про перехід до ієрархії УАПЦ. Підтримував рух в Україні за відрод! ження Української Автокефальної Пра! вославної Церкви, який почався 1988 року, після святкування 1000!ліття Хрещення Руси!України. На Всеукраїнському Пра! вославному Соборі в Києві 6 червня 1990 року, за участю більш як 700 делегатів з усі! єї України (серед яких було 7 єпископів і понад 200 священиків) Собор затвердив факт утворення УАПЦ і обрав нашого зем! ляка Патріархом Київським і всієї Украї! ни. 18 листопада 1990 року в Соборі святої Софії в Києві відбулася його інтронізація: став першим Патріархом УАПЦ. Після створення 1992 р. УПЦ КП, проголоше! ний її Предстоятелем з титулом Патріарха. 1992 року передав прапор 3!ї Залізної диві! зії Дієвої Армії УНР новоствореній україн! ській армії, який зберігається в музеї Збройних сил України. Помер у канад! ському місті Ґрімсбі. Похований у крипті собору святого Андрія в Саут!Баунд!Бру! ку, США.
За матеріалами інтернет-джерел підготував прес-центр Полтавського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
