Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слідами наших виступів · “Ні мова, ні культура, ні віра не належать до прагматичних категорій, а є категоріями ціннісними, традиційними і світоглядовими”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Не латинізація, а декомунізація правопису

Слово Просвіти, №16 за 2018 рік

Запровадження чужого – це не спосіб вирішення проблем свого. Ірина Фаріон Чи треба сучасним латинізаторам укра! їнської кириличної абетки розгортати тези наших видатних класиків, на зразок М. Шашкевича, І. Франка, А. Волошина та ін. про абсолютну безглуздість цієї ідеї? Риторичне запитання. До латинників нале! жить категорія осіб, що, зависаючи між Сходом та Заходом, завше обирає ПРАГ! МАТИЧНЕ, ніби модне, та через запровад! ження чужого, думає, що вирішить проблеми свого. Ні мова, ні культура, ні віра не нале! жать до прагматичних категорій, а є кате! горіями ціннісними, традиційними і сві! тоглядовими. І Франко показав це у своїй статті “Азбучна війна в Галичині 1859 р.”, нещадно розкритикувавши ідею чеського філолога Й. Їречека запровадити латиніза! цію українського письма: наше старе письменство та кирилиця — це “тривка основа культурного та духовного розвою на! шого народа”. На створеній правописній комісії із 9!х осіб за ідею Їречека проголо! сував лише сам Їречек та сполонізований українець Черкаський…. Такою ж була реакція М. Шашкевича на пропозицію етнографа, мовознавця і свого побратима по духовній семінарії Й. Лозинського “Про запровадження польської абетки в руську писемність” (1834) та унаочнена у праці “Рускоє весілє” (1835). Шашкевич у праці “Азбука і abecad! lo” (1836) потрактував таку пропозицію промовисто: “будемо незрозумілі ні собі, ні чужим, а іншим — через склад і дух мови”. У “Руському весіллі” він назвав латинську графіку “лахміттям не наським” і потрак! тував таку спробу як “безчестя святині”, яка “була нам небесною, незборимою твердю перед довершеним нидінням, була найкріп! шим стовпом, непохитною скалою, на кот! рій Русь святая, через стільки століть люто печалена крепко стояла […], її то чудне діло, що ми досі р у с и н и”. Цікаво, що сам Й. Ло! зинський після революційних подій у Га! личині 1848 року категорично заперечив свою ідею і з палкого її прихильника та іні! ціятора став переконаним поборником. Коли 1859 року галицький намісник А. Го! луховський виступив з ініціятивою офіцій! ної полонізації української писемности в школах Галичини, внаслідок чого тут спа! лахнула нова фаза “азбучної війни”, Й. Ло! зинський рішуче протестував проти цього як член спеціяльної комісії, а згодом в ок! ремій друкованій розвідці “О язиці викла! довім в школах в Західній Галичині” (1862). Зауважимо, що ці “графічні війни” упродовж ХIХ століття таки мали під собою реальний ґрунт, бо ні українська літературна мова на народномовній основі, ні її власна писемність тоді ще не були сформовані. Три! вала боротьба між церковнослов’янською традицією, що перетворилася у гальмо мовно!національного розвитку і щоразу потужнішим напливом розмовної народної мови у всі сфери життя. Для писемного вжитку українцям і далі служила традицій! на кирилиця та гражданський скоропис зі збереженими кириличними буквами ъ, ы, ь (ять), носові звуки, ω, які не задовольня! ли фонетичної системи розмовної україн! ської мови. Із кінця ХVII і упродовж ХIХ ст. українці писали кирилицею, намагаю! чись передати українські звуки літерами російської гражданки. Проте величезна заслуга тодішнього покоління українців! науковців, письменників та духовних дія! чів полягала саме в РЕФОРМІ кириличного письма, а не у зміні його на латиницю. Мабуть, символічно, що ця теперішня безглузда “графічна війна”, закинута в ін! фопростір дилетантами та ін., відбувається саме у рік 200!ліття першої граматики жи! вої української мови полтавця О. Павлов! ського “Грамматика Малороссійскаго наріч! чя” (Санкт!Петербург, 1818) та у рік 100! ліття першої наукової системи нашого ки! риличного правопису “Правила україн! ського правописання” (1918) на чолі з ви! датним мовознавцем, політичним і релігій! ним діячем Іваном Огієнком. Саме О. Пав! ловський уперше теоретично обґрунтував і послідовно продемонстрував на прикладах використання фонетичного принципу правопису, закріпивши, зокрема, звук І будь!якого походження (з ь (ліс), о (ніч), е (осінь)) та написання дж, дз для відповід! них звуків. Він, як зауважив автор сучасних принципів правопису від 1918 року І. Огі! єнко, “перший пробив велику дірку в старім етимологічнім правопису на користь право! пису фонетичного”, а отже, на користь не! обхідної реформи кирилиці. Саме він за! мість звичного кириличного ь (ятя) почав писати І: вінъ замість вьнъ. Натомість ос! новні правила Огієнкового правопису по! кладено в основу першого соборного ака! демічного Правопису 6 вересня 1928 року, що був знищений через сталінський і досі чинний правопис 1933 року. У Галичині нововведення О. Павлов! ського з реформи графіки і принципів на! писання розвинув М. Шашкевич у знаме! нитій “Русалці Дністровій” (1837), що пе! редусім через фонетичний правопис і ре! форму кирилиці була заборонена. Наголо! шу: нереформована кирилиця єднала нас із системою графіки Московії, чого аж ні! як не скажемо про її реформований і від! повідний до української фонетичної сис! теми вигляд, радикально починаючи із ХIХ століття. Зокрема М. Шашкевич ви! лучив спільні з московським письмом зна! ки: ъ, ы, запровадив написання і замість о, е (ночь, осень), нескладовий ў (тепер в) за! мість л, що в московській (ходиў—ходил), йотацію чи пом’якшення я, ю, є, ї залежно від позиції, шч як щ, запровадив йо, ьо, є. Через практичне використання процес ре! формування кирилиці відповідно до фоне! тичної системи української мови завершив письменник П. Куліш. Проте на початку ХХ століття привид латиниці виникає вже з абсолютно лівого політичного табору. В СРСР, починаючи від 1923 року до 1939 року, латинізовано понад 50 писемних мов (із 72 мов СРСР), більшість із яких мала арабську систему письма (азербайджанська, евенська, ка! захська, мансійська, татарська, хакаська та ін.). 7 серпня 1929 р. постановою ЦВК і РНК СРСР “Про новий латинізований ал! фавіт народів арабської писемности Союзу РСР” перехід на латиницю набув офіцій! ного статусу, проте вже із 1936 року почав! ся зворотний процес кирилизації абетки. Основним ідеологом латинізації абет! ки був російський лінгвіст Микола Марр (1864—1934), що виступав з ідеєю необхід! ного і неминучого об’єднання всіх мов сві! ту в єдину мову шляхом УНІФІКАЦІЇ письма і запровадження для всіх мов ла! тинського алфавіту. Серед політичних дія! чів та урядовців ідею латинізації абетки поділяв засновник радянської системи навчання та один із засновників пролетар! ської літератури, нарком освіти СРСР (1917—1929 рр.) А. Луначарський. Про це його стаття “Латинізація російської пи! семности”. Не дивно, що тема латинізації української мови виникла також в лівому середовищі. Автором програмового тексту про латинізацію “Odvertyj lyst do vsix, хто cikavyt’sja cijejiu spravoju” (ж. “Червоний шлях”, 1923 р.) став комуніст із 1919 року, редактор партійних і радянських газет “Більшовик”, “Комуніст”, очільник се! лянської групи письменників “Плуг”, член Комісії з упорядкування правопису при Наркомосі України 1925—1928 року Сергій Пилипенко. Його ідею серед 56 членів Правописної конференції у трав! ні—червні 1927 року підтримали ще дві особи: М. Йогансен і І. Ткачук. Отже, цей спресований історичний виклад реформи кирилиці і спроб латині! зації свідчить, що письмо — справа не ли! ше культурна, а й політична. Теперішні спроби латинізації — дзеркало дуже хитко! го ідеологічного стану України і людей з ослабленим із залежним національно!дер! жавним пріоритетом. Їхній спосіб мислен! ня: пристосуватися до плинної тенденції, а не вростати у власну традицію і культуру. Латинізація — це зовсім не так звана евро! пеїзація чи “геть від Москви”, як це спро! щено і примітивно намагаються подати. У теперішніх умовах — це всього лиш вияв космополітичної кон’юнктури. Прагма! тична слушність латинізації може бути вмотивована тільки єдиною причиною: недосконалістю кирилиці. Проте, на пре! великий жаль латинізаторів, кирилиця вже давно ідеально реформована і сповна ві! дображає фонетичну природу нашої мови. Тому наше основне завдання сьогодні — це не латинізація правопису, а його декомуніза! ція через повернення до базових норм Правопису 1928 року, напрацьованого в час українізації. Перший і останній Президент Карпат! ської України, великий соборник Авгус! тин Волошин закликав: “Борімося проти полонізмів, проти москалізмів або мадяриз! мів, але не борімося проти самої рідної мови, яка нічим не винна в тому, що не могла віль! но розвиватися на своїй землі”. Отак, додам, не винна і кирилиця, що комусь заманула! ся під лукавою пудрою европеїзації засту! пити її на латиницю… Замість жити у по! стійному шпагаті між Сходом та Заходом, варто таки побачити свій шлях під ногами. Ірина ФАРІОН, доктор філологічних наук, професор ЛИСТ ЧИТАЧА — ДО ДРУКУ! Доброго дня, шановна редакціє! Маю до Вас маленьку ремарку з приводу опублікованої в ч. 5 за 2018 р. замітки д. Юрія Пероганича про певні досягнення так званої української вікіпедії. Так, Ви не помилилися, побачивши слова так званої. Поясню, чому так. Суто по-людськи розумію пана Юрія, який доклав (і докладає) чимало зусиль для розвитку цього мережевого українськомов$ ного продукту. Однак насправді він не вирі$ шує політики, яку провадить так звана вікі$ спільнота (це усі дописувачі, переважно доб$ ровольці, але є й заслані козачки, є москало$ та совітофіли тощо) та припускаю, керівниц$ тво ГО Вікімедія Україна. Одним із головних конфліктних моментів є правопис, який використовують для написан$ ня статей. Ця вікіпедія нібито тільки рекомен$ дує вживати чинний, а насправді доволі жорс$ тко карає (навіть позбавленням можливости дописувати статті) тих, хто не дуже дотриму$ ється цього правила. Однак усі розуміють, що чинний правопис — це постсовіцький про$ дукт, який містить багато зросійщених норм зразка 1933 року. Що НАН під проводом Барі$ са Патона майже нічого не робить у напрямі відмови від совітчини. Керівництво вікіпедії знайшло відмовку, що так вирішила більшість к-чів — писати постсовітівкою. Але принцип більшовизму ми вже ж проходили. Тому прошу Вас більше поцікавитися цим продуктом, який у ЗМІ називають “україн$ ською вікіпедією”. На додачу, щоб Ви краще розуміли суть речей, керують цим продуктом, зокрема, особи часто невідомі (можна редагувати під нікнеймом, псевдонімом), або й дилетанти. Не знайомий особисто з теперішнім керів$ ником ГО Вікімедія Україна п. Іллею Корнійком, однак те, що у нього дві рідних мови, зокрема російська, плюс те, що йому не подобається ва$ ріант написання слова Райх, як це рекомендує Український інститут національної пам’яти, а не постсовіцький Рейх, теж про щось говорить. З повагою, Дмитро ЛОГУШ, дописувач Вікі

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин