Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Те,що зробив окремий українець, може перевищити роботу посольства держави”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Як «український олігарх» стверджував Україну Невідомі сторінки лондонського архіву про зневаже. ного земляками достойника нації Якова Макогона

Слово Просвіти, №16 за 2019 рік

Цю бувальщину можна називати по-різному: неймовірною, детективною, сенсаційною. Водночас — гостро актуальною й повчальною для нашого тривожного сьогодення. Коли б такі та подібні сюжети були стало “прописані” на сторінках нашої так званої української за статусом, але часто антиукраїнської за змістом преси, також і телевізії, українці б активніше позбавлялися нав’язуваного “старшим братом” упродовж століть комплексу національної меншовартості, результативніше боролися б зі своїми задавненими “національними хворобами” й не опинилися в ситуації, яку з тривогою переживаємо нині. Історія направду заслуговує фільмового втілення. Типовий юнак-галичанин у пошуках кращої долі опиняється за океаном, отримує американське громадянство й проходить воєнний вишкіл в елітних підрозділах американської армії. А ще — знайомиться з чистокровною американкою Сюзанною, яка до безтями закохується в привабливого, здорового, метикуватого й вихованого українця. Дівчина та виявилася єдиною улюбленою донькою одного з найбагатших на ту пору американців. Отож гучне, на всю Америку, весілля. Отримавши незабаром прямий доступ до грошей тестя, новий член родини упродовж багатьох років використовував їх не для власного збагачення чи тимчасових житейських утіх, а для розв’язання задавненого “українського питання” в найдраматичніший період перебування Української РСР у складі радянської імперії. Те, що зробив за кордоном з власної ініціативи, за покликом серця цей окремо взятий українець, може перевищити роботу ущерть укомплектованого й сповна фінансованого посольства окремо взятої самодостатньої держави. Втім, із прикрістю констатуємо, що й сьогодні наш загал про це нічого не знає. Що говорити про наших так званих державотворців… Публікуємо цю нову розвідку нашого постійного автора й члена редколегії професора Миколи Тимошика без скорочення, сподіваючись, що її із зацікавленням прочитають не лише наші постійні читачі, а й “на горі”. І, гадаємо, зроблять правильні висновки. Микола ТИМОШИК, професор Фото надано автором Сенсаційна архівна знахідка у Лондоні Здавалося, час активно попрацював над тим, щоб ця цінна сторінка нашої національної історії ніколи вже не могла бути написана. Про феномен Якова Макогона та фінансованого ним своєрідного посольства періоду 30 х років минулого століття, що мало назву “Українське пресове бюро в Лондоні” (The Ukrainian Bureau in Lon don), у мюнхенсько паризькій “Енциклопедії українознавства” віднаходимо лише кілька скупих рядків: “Інформаційне бюро, засноване 1931 р. коштом Я. Макогона для ознайомлення англійського загалу з українськими справами. Видавало неперіодичний бюлетень (The Bulletin), який розсилало до 250 часописів в Англії… Керівником бюро був В. Кисілевський. Діяло до 1939 року”. Оце й усе, що досі міг знати небайдужий до національної історії читач про цей загадковий українознавчий осередок у столиці Великої Британії. І ось — несподівана, схожа на сенсацію, архівна знахідка: авторові цих рядків учас недавнього наукового стажування у Великій Британії вдалося не лише натрапити на сліди архіву Українського пресового бюро в Лондоні, а й першому з поміж українських і зарубіжних дослідників опрацювати його. Несподіваність такої знахідки в тому, що упродовж майже 80 літ кілька різних за обсягами тек із документа ми цього архіву пролежали без руху не у відомій бібліотеці чи архіві Великої Британії, а в… приватному інституті польської еміграції, що має назву “Польський Інститут і музей ім. Сікорського у Лондоні”. Про те, за яких обставин потрапила ця частина архіву української еміграції до чужих рук і чому про неї тривалий час не знали навіть корінні українські лондонці, можна написати окрему, не менш цікаву, статтю. Однак, за браком місця, тут маю обов’язок лиш зазначити, що цій знахідці завдячую передусім Іванці Мащак — бібліотекарці Українського дому в Лондоні, де вона мешкає від початку 70 х років минулого століття. Доти пані Іванка, як колишня зв’язкова УПА, розплачувалася перед більшовицькою владою за любов до України страченими життями двох братів і батьків та власним здоров’ям у час багаторічного відбування ув’язнення в сибірських таборах ГУЛАГу. Чому світ голосно заговорив про Україну у 30.х роках ХХ століття? Як засвідчують документи архіву, причиною того зацікавлення були не сталінські репресії чи Голодомор (правди про це світ тоді фактично не знав), а рішучі репресії польської влади українського населення в Галичині восени 1930 року. Мета тієї акції, що згодом увійшла в історію під терміном пацифікація, полягала у знищенні української опозиції напередодні чергових виборів у цій країні. У відповідь на незаконний арешт своїх послів до польського сейму українці організували протестні акції. За офіційними польськими даними, тоді поляки спалили 62 житлові будинки, 87 стодол, 78 інших господарських споруд, 112 скирт. Послані за вказівкою Пілсудського в українські села для залякування селян польські карні загони у гру бий спосіб перевищили свої повноваження: вони знущалися, прилюдно били українців. Репресій зазнали передусім вчителі, священики, громадські активісти. Багатьох арештували, до в’язниці потрапив увесь провід Української народно демократичної партії (УНДО). Були розгромлені “Просвіти” з їхніми читальними залами та бібліотеками, кооперативи. На села накладали контрибуції для додаткового збору харчів на потреби польської армії. Акція ця набула розголосу в Західній Європі після того, коли польська влада зневажила звернення українського греко католицького єпископату на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким і продовжувала репресії проти українців. Відгомін драматичних подій докотився й до Америки. З поміж тих, хто близько сприйняв це Приміщення Польського Інституту і музею ім. Сікорського у Лондоні, де виявлено архів Українського пресового бюро до серця, був колишній емігрант із Галичини, відомий в Америці громадсько політичний діяч Яків Макогін. Загадковий шлях від бідного емігранта до мільйонера.патріота З огляду на визначальну роль цієї особистості в заснуванні й організації роботи маловідомого в світовому інформаційному просторі осередку української еміграції зокрема і в проведенні за кордоном низки голосних акцій українців загалом, варто коротко зупинитися на деяких його біографічних даних. Зробити це слід ще й тому, що досі про Якова Макогона в Україні не з’явилося поважної розвідки, а опубліковані за кордоном і чужинцями, і українця ми діаспори нечисленні згадки рясніють не повними, й до того ж, суперечливими даними. Скажімо, в українськомовній версії Вікіпедії, без посилання на джерела, стверджується, що під час Першої світової війни, а також пізніше, цей чоловік працював для американської розвідки. Свою “ложку дьогтю” додав автор лондонської газети “Українська Думка” Р. Сирота самим заголовком своєї замітки “Ніхто не знав, на кого він працював”. Тристорінкову розвідку про загадкового українця присвячує польський дослідник із Перемишля А. Жєба. Зрозуміло, що оціночні акценти діяльності цього діяча подаються тут із польських позицій. Нижче йтиметься й про неодноразові спроби компрометації пана Макогона своїми ж у діаспорі. Яків Макогін, народжений 27 вересня 1880 року в селі В’язова неподалік Жовкви, у 23 річному віці емігрував до Америки. Отримавши громадянство цієї країни, зголосився до морської піхоти, де прослужив 15 років. Після військової служби одружився з багатою американкою Сузанною Фал лон — донькою американського адмірала. Багатство, яке несподівано Яків Макогін у формі офіцера морської піхоти армії США звалилося на молоді плечі цього українця, цілковито усвідомлено використав він для української справи. Усе почалося з подорожі з дружиною до Європи 1930 року. Свідомо відвідували країни, які межували з рідним краєм учорашнього вигнанця: Румунія, Чехословаччина, Австрія, Польща. Знайомилися з провідними українськими громадсько політичними діячами, прихильниками УНР та ЗУНР. У розпал конфлікту між поляками та українцями Яків відважується на кількатижневу поїдку в підпольську Україну. Зупиняється на довше у Львові, мандрує закутками своєї рідної Галичини. Опитує очевидців, збирає документальний матеріал, багато фотографує. Напевне, саме ця поїздка так схвилювала його і спрямувала подальші думки й дії в чітко окреслене русло. За гарячими слідами побаченого в рідному краї він незабаром написав та видав в Америці збірку “На вічну ганьбу Польщі”. Тут же фінансує її друк у перекладі англійською та французькою мовами. Видані значними накладами та поширені в усіх країнах світу, ці документальні книги викликали негативну реакцію польського уряду. Яків Макогін стає для цієї країни персоною non grata. До речі, активним помічником у збиранні матеріалів для цих брошур та їх промоції в європейських столицях стає для Якова Макогона його дружина Сузанна. Щоб передати впливовим колам Європи зібрані чоловіком у Галичині фотографії та документи про безчинства поляків щодо українського населення, вона відправилася з Варшави до Берліна літаком. Про цей факт із діяльності подружжя Макогонів на користь української справи ідеться в листі архієпископа УГКЦ Івана Бучка до Євгена Онацького навесні 1931 року. Напередодні архієпископ довго спілкувався з пані Сюзанною і склав про неї вельми приємне враження. Про Україну — із центру британської столиці Зміст написаних і виданих коштом Макогона брошур по справжньому сколихнув передову частину української еміграції. У пресі з’являються публікації з аналізом причин того, що сталося. Йшлося про те, що світова спільнота практично була мало обізнана з “українським питанням” і що самі українці мало що робили у цьому напрямі. Так в українсько американській родині Макогонів народилася ідея заснування пресового бюро у котрійсь зі світових столиць, яке виконувало б місію своєрідного посольства українців передусім у питанні

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин