Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Зустріч Тараса Бульби з синами” — перша живописна ілюстрація подій гоголівської повісті”. · 8 Письменники і час · с. 8сторінка оригіналу ↗

Шевченко і художній образ Гоголя

Слово Просвіти, №16 за 2019 рік

У ХІХ столітті Україна збагатила світ двома геніями: це Гоголь і Шевченко. 1 квітня 2019 р. Гоголю виповнилося 210 років. На його малій батьківщині, в селі Василівці (Гоголеве), відбулися ювілейні урочистості. Біля Музею-садиби письменника відкрито Гоголівський культурний центр. Приїхала туди вся елітна Полтавщина: викладачі Педагогічного університету імені Володимира Короленка, представники обласної і районної влади, учасники Гоголівських читань з усієї України, а також Польщі, Словаччини, Японії та ін. На Гоголівських читаннях першою була доповідь директора Центру літературної творчості ІФ КНУ імені Тараса Шевченка проф. М. Наєнка про гоголівську спадщину у німецькомовному трактуванні філософа, літературознавця-славіста, випускника Київського університету Дмитра Чижевського. Ректор Таврійського університету проф. Володимир Казарін говорив про українське (гоголівське) збагачення світової літератури новими стилями та мотивами; гість із Японії (Університет Хоккайдо) присвятив свою доповідь проблемам розвитку японського театру і традиціям у ньому драматургії Гоголя та ін. Наукове забезпечення Гоголівських читань здійснили кафедри зарубіжної та української літератур Полтавського національного педуніверситету імені Короленка (завідувачі кафедр професор Ольга Ніколенко і доцент Віра Мелешко). Михайло НАЄНКО, доктор філологічних наук евченко і Гоголь, як знаємо, жили в одну епоху і протягом певного часу навіть в одному місті — в Петербурзі. Але зустрітися особисто їм не судилося жодного разу і залишається загадкою, чи знав щось автор “Тараса Бульби” про існування автора “Кобзаря”. Задокументованих свідчень про це поки що не виявлено. Натомість відомо безліч фактів, що Т. Шевченко про М. Гоголя знав дуже багато і не пропускав повз увагу жодного факту його творчості. Тільки в своєму “Журналі” він згадує його одинадцять разів та близько десяти — в епістолярній спадщині. А крім того, Т. Шевченко створив живописну картину “Зустріч Тараса Бульби з синами” (1842) і поезію-послання “Гоголю” (1844). “Зустріч Тараса Бульби з синами” — перша живописна ілюстрація подій гоголівської повісті в усій українській і російській живописній традиції. Т. Шевченко виконав цю ілюстрацію на папері в техніці “сепія”, коли опублікована була друга редакція “Тараса Бульби”, тобто 1842 року. Відтворено в ній епізод, коли Тарас із дружиною зустріли двох своїх синів, які прибули до батьківської хати на літні канікули, навчаючись у Київській колегії — майбутній Києво-Могилянській академії. У коментарях до останнього видання творів Т. Шевченка в 12 томах, між іншим, говориться у зв’язку з цим про “Київську духовну академію”. Автори коментарів припустилися тут неточності, оскільки в часи, про які йдеться в повісті “Тарас Бульба”, в Києві духовної академії не було. В повісті один раз згадується просто “академія”, а вдруге — “бурса”. Т. Шевченко у своїй ілюстрації відтворив момент, коли Тарас іронічно кепкував з “попівських підрясників”, у які були вбрані сини, а один із них — старший Остап — за те кепкування пригрозив батькові: “Хоч ви й батько мені, а сміятись будете — їй-богу одлупцюю”. Тарас не залишився в боргу за таку погрозу. “А як же ти, — сказав він, — будеш зо мною битися? Навкулачки чи що?”. Цю ілюстрацію (створену, нагадаю, 1842 р.) вперше згадав бібліограф В. Горленко аж у 1888 р. як малюнок із назвою “Сцена з “Тараса Бульби””. А перша публікація картини здійснена аж у 1951 р. в київському журналі “Україна”, № 8. Оригінал її був у Петербурзі, в Державному музеї етнографії. Існує ще (вважають історики живопису) довільна копія цієї ілюстрації, виконана олійними фарбами співучнем Т. Шевченка по навчанню в Петербурзькій академії художеств І. Гуковським. Шевченкове полотно загалом дуже динамічне, психологічно (з елементом іронії в зображенні Тараса) насичене, емоційно зворушливе і випромінює відверту закоханість поета в українську історію, українську людність і, зрозуміло, у творчість М. Гоголя. Про деякі риси цієї своєї закоханості (особливо щодо Гоголя) Шевченко залишив зворушливі відгуки в листі до Варвари Репніної та в записах у “Журналі”. В листі до В. Репніної читаємо: “Я всегда читал Гоголя с наслаждением. Наш Гоголь — истинный ведатель сердца человеческого (звернімо увагу на фразу “Наш Гоголь”)! Самый мудрый философ! И самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним как человеколюбом! Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалось познакомиться лично с Гоголем. Личное знакомство с подобным человеком неоценённо, в личном знакомстве случайно иногда открываются такие прелести сердца, что не в силах никакое перо изобразить”. Тут для професіонала в галузі мистецтв особливо значущими видаються слова Т. Шевченка про М. Гоголя як знавця таїни серця людського, як мудрого філософа і людинолюба. В “Журналі” ж вартий особливої уваги запис, у якому Шевченко відчув розвиток гоголівської традиції в творах молодого письменника-сатирика Салтикова-Щедріна: “О Гоголь, наш бессмертный Гоголь (знову “наш”!)! Какою радостию возрадовалася бы благородная душа твоя, увидя вокруг себя таких гениальных учеников своих. Други мои, искренние! Пишите, подайте голос за эту бедную, грязную, опаскуженную чернь! За этого поруганного бессловесного смерда!”. Мотив захисту “бессловесного смерда”, як знаємо, є дуже суттєвим у міркуваннях практично всіх дослідників творчої спадщини Т. Шевченка й М. Гоголя; всі пишуть про гуманістичні ідеї в їхній творчості, про їхнє (в найширшому розумінні) людинолюбство та ін. Однак у поетичному шедеврі Шевченка “Гоголю” прочитується мотив ще ширшого і саме поетичного узагальнення. Т. Шевченко почав працювати над цим твором 1844 року. За свідченням О. Афанасьєва-Чужбинського, поет того року записав перші чотири рядки вірша в альбом М. Гербеля в Ніжині, а Ю. Бєліні-Кенджицький згадував, що Шевченко згодом декламував уже десять рядків, перебуваючи в Києві. Повністю текст твору переписаний самим Шевченком у рукописній збірці “Три літа” (1846), а 1847 року дописана була і назва вірша “Гоголю”, коли Т. Шевченко готував нове (не здійснене, як знаємо) видання “Кобзаря”. Протягом тривалого часу вірш поширювався в рукопису, а опубліковано уперше не в імперії, а в Лейпцигу з назвою “Думка” у збірці “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”. Передав його видавцеві збірника Вольфу Гергарду Панько Куліш. У примітці до Шевченкових творів німецький видавець зазначив: “Следующие стихотворения были нам присланы (на малороссийском языке) с примечанием, что стихи Шевченки — выражение всеобщих, накипевших слов; не он плачет об Украине — она сама плачет его голосом”. “Про що” плакала Україна голосом Шевченка, нині знає кожен українець (і не тільки), але у вірші “Гоголю” варто звернути увагу принаймні на два такі моменти. Поперше, Шевченків ліричний герой тужить тому, що немає кому привітати “тую мову” і “великеє слово” України: “Всі оглухли, похилились / В кайданах…”. А по-друге, Шевченко звертається до Гоголя ніби з докором: “Ти смієшся, а я плачу, / Великий мій друже”. “Великим другом” Шевченко міг назвати тільки найближчу йому за духом людину. У кінці вірша цю людину (Гоголя, тобто) названо навіть братом: “Нехай, брате, — а ми будем / Сміяться та плакать”. Сміх і плач, отже, не протиставляються, а по-братньому єднаються, бо за ними стоїть єдине, спільне для обох геніїв уболівання: “За честь, славу, за братерство, / За волю Вкраїни”. Відтак, з’являється в тексті твору філософія волі, недосяжної для обох митців волі рідної і безталанної України. Про те, що їх споріднює саме безталанна Україна і що вона однаково болючою бачиться обом письменникам-землякам, Т. Шевченко заакцентував уже в першій строфі вірша: “За думою дума роєм вилітає, // Одна давить серце, друга роздирає, // А третяя тихо, тихесенько плаче // У самому серці, може, й Бог не бачить”. Це, як сказали б музиканти, головна тема твору, філософсько-естетична квінтесенція його. Від неї далі пролягає шлях до перегуків у мотивах, однаково характерних для творчості і Т. Шевченка, і М. Гоголя: минулися, мовляв, часи, коли ревіли повсюдно гармати, а батьки, прагнучи волі Україні, могли вдатися навіть до синозгубства (як у Шевченкових “Гайдамаках” та в гоголівській повісті “Тарас Бульба”); нині ж, розвиває поет означену тему, своїх дітей Україна-вдовиця змушена вирощувати лиш для продажу “в різницю москалеві”, тобто — для солдатської служби як плати (лепта удовиці) “престолові-отечеству”. Цю тему (за логікою) треба було вивершувати якимось підсумковим акордом; проза вимагала б при цьому, наприклад, роздумів про перспективи розвитку України, але Шевченко як поет вдається до прийому антистрофи, що в перекладі з грецької означає “повернення”. “Повернувшись” до строфи “Ти смієшся, а я плачу”, поет ще раз занурює читача в головну відмінність поетичного бачення України його ліричним героєм і Гоголем: “Нехай, брате. А ми будем // Сміяться та плакать”. Це типово романтична “відкритість фіналу” твору, яка в цьому випадку означає безнадію в одержанні Україною волі, цілковиту безвихідь буття в тому соціумі, де (згадаймо початковий розвиток головної теми вірша) “всі оглухли — похилились // В кайданах…”. Так, очевидно, думав 1844 р. (коли писався вірш “Гоголю”) не тільки ліричний герой поета, а й сам Т. Шевченко. Через рік, знаємо, у нього з’явиться інший настрій; у “Заповіті” (1845) він уже буде “рвати кайдани” і волю України кропити “вражою, злою кров’ю”. Тут це міркування можна б продовжити в тому напрямі, який метафорично означив П. Куліш у словах, що стоять епіграфом до цього матеріалу: “Гоголь почастував нашу громаду гарним, да ще й заправленим по-нашому спотикачем… Шевченко… протверезив нас… і вже з того часу іншим смаком нам у словесності запахло”. Але це тема вже іншої розмови. Прикро, що її не можна вести в контексті з поезією російських авторів, які присвятили так багато своїх пустих слів генієві Гоголя. Для них ці проблеми незрозумілі в принципі і перебувають вони, як сказав би І. Франко, “поза межами можливого”. Саме тому упорядники збірника “Небесний вогонь” і не знайшли в ньому місця для Шевченкового послання “Гоголю”… “Обо мне много толковали, разбирая кое-какие мои стороны, но главного существа моего не определили”. Так писав М. Гоголь про себе у “Вибраних місцях з листування з друзями”. Але подібну думку можна повторити і стосовно Т. Шевченка чи й інших геніальних художників: пошуки їхнього “существа” триватимуть, мабуть, “доки світ у плині літ”. І не лише зусиллями “чистих” літературознавців. Ще за життя і Гоголя, й Шевченка розгадати “причину” їхнього таланту намагалися також представники мистецької сфери: поети, драматурги, живописці, скульптори… На тему Шевченкового генія існує вже безліч романів, поем і драм, а над пам’ятником Гоголю, що на “собачьей площадке” в Москві, кепкує вже не одне покоління поетів. Останнім часом з’явився збірник поетичних творів, які присвячено винятково М. Гоголю. Є в ньому вірші не тільки російських, а й, наприклад, одного шведського поета — Томаса Транстрьомера. А от для вірша Т. Шевченка “Гоголю” там місця не знайшлося. Хоча він існує і в російському перекладі М. Ісаковського. Більше того, той вірш написано ще за життя М. Гоголя, що є дуже суттєвим: з уміщених у згаданому збірнику віршів п’ятдесяти п’яти поетів, лише три, скажу так, прижиттєвих: Н. Язикова (“Николаю Васильевичу Гоголю”, 1841) А. Григор’єва (“О, поцелуй!..”, 1847) і С. Шевирьова (“Москвич. Н. В. Гоголю”, 1848). Кожен із них стосувався якоїсь частковості в житті й творчості М. Гоголя, тоді як Т. Шевченко, здається, у своєму вірші “Гоголю”, написаному 1844 року, глянув на героя свого твору як на явище найзагальнішого плану, як на явище епохи. М. Гоголь у “Вибраних місцях…” вважав, що його художній голос посправжньому чув лише О. Пушкін. “Он (Пушкін, тобто. — М. Н.) мне говорил всегда, — писав М. Гоголь, — что еще ни у одного писателя не было этого дара … очертить в такой силе пошлость пошлого человека”. За всієї поваги до геніальності Пушкіна і Гоголя, така характеристика автора “Вечорів…” і “Мертвих душ” видається, як на мене, звуженою чи однобокою. Гоголь був значно глибшим явищем, ніж тільки художнім аналітиком (не знайду іншого слова) “пошлости пошлого человека”. В цьому означенні, проте, відлунює зміст того нарікання самого Гоголя на сучасну йому літературну критику, яка, за його словами, “устала и запуталась от разборов загадочных произведений новейшей литературы, с горя бросилась в сторону и, уклонившись от вопросов литературных, понесла дичь”. Зображувати тільки “пошлость пошлого человека” чи ще якусь грань людської істоти — це й є якраз ухил від літературних питань, внаслідок чого народжувалася “дичь” у судженнях про мистецтво слова. Про що писали за життя Гоголя поети Н. Язиков, А. Григор’єв і С. Шевирьов? Найбільш талановитим серед них був, звичайно, Н. Язиков — автор слів безсмертного романсу “Нелюдимо наше море…”. Але його вірш-послання “Николаю Васильевичу Гоголю” безсмертним не назвеш. У ньому поет усього лишень висловив захоплення від того, що М. Гоголь 1841 року вирвався “из этой нехристи немецкой” (якщо точніше, то з Італії, де перебував протягом кількох років. — М. Н.) і повернувся “На Русь, к святыне москво-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин