Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Внутрішній зміст цих передбачень продовжує залишатися загадковим ще й сьогодні”. · 9 Письменники і час · с. 9сторінка оригіналу ↗

Слово про слово У дзеркалі поезії великого Кобзаря Пшеничний М. «Прощай, убогий Кос-Арале…» Есе-мандрівка (у просторі й часі). — Хмельницький: Видавець ФОП Стасюк Л. С. 2018. — 112 с.

Слово Просвіти, №16 за 2019 рік

Манилов в Третьей думе заседает… Жан Хлестаков работает в “России” (жандармська газета. — М. Н.), Затем — в “Осведомительном бюро” (тобто — сексотом. — М. Н.) і т. ін. До цього можна лиш додати, що через наступних сто років після Саші Чорного, нічого (коли говорити про реалістичний відзвук творів М. Гоголя) у Росії (як ів Україні) не змінилося: в Думах та в Радах засідають ті ж герої “Мертвих душ”, а пресу захопили ті самі сексоти та прислужники жандармерії. Додалося в їх числі хіба що ціле покоління безбожників, яке виросло “под пристальным проклятьем атеизма” (“Ночь под рождество” Белли Ахмадуліної), та безліч тихих і буйних типів із порушеною психікою, про що писав В. Висоцький у вірші “Сказал себе я: — Брось писать!”. Інших поетів Росії непокоїло в останні десятиліття або загадковість смерті М. Гоголя, або факт спалення-неспалення другого тому “Мертвих душ”, або згадувана вже “собачья площадка”, на якій (за совкової влади) поставлено “сидячий” пам’ятник письменнику біля “Дому-музею Гоголя” в Москві, та ще ситуація, коли з сучасного російського життя навіть “запах истины исчез”. А. Вознесенський, щоправда, додав до всього цього роздум про “екзотику” похорону М. Гоголя та про те, що “Любят похороны в России, // Поминают, когда мертвы, // Забывая, пока живые”. Начитавшись, очевидно, всього цього, шведський поет Т. Транстрьомер “порадив” Гоголю: “Так взойди ж на огненную колесницу и покинь эту страну”. За всієї, сказати б, правдивості в зображенні поетами таких мотивів (вони відомі були, звичайно, й М. Гоголю, запам’яталися присутнім на його похороні сучасникам, постійно відлунюють у живучості його “пошлых” героїв і т. ін.), зважуюся сказати, що все це лише зовнішня суть гоголівського “существа” як художника великої ідеї, як митця, котрий ще в 25 літ (у ніч проти нового 1834 р.) був одержимий майже містичним передбаченням: “Я не знаю, как назвать тебя, мой Гений!.. О не разлучайся со мной! Я совершу… Я совершу. Жизнь кипит во мне. Труды мои будут вдохновенны. Над ними будет веять недоступное земле Божество. Я совершу!..”. Внутрішній зміст цих передбачень продовжує залишатися загадковим ще й сьогодні, оскільки навіть у поетичних творах про нього не зачіпає головного в його творчості: він по-філософськи насамперед глибоко національний поет і “этим”, як сказав би В. Маяковський, найбільше “интересен”. Наголошую: не прозаїк, а таки поет, бо будь-яку подію він не описує (як властиво прозаїкам), а з першої ж фрази своєї занурює в неї читача-рецептора. Дуже рішучий крок до розгадки такого феномена гоголівського таланту зробив Т. Шевченко у вірші “Гоголю”. Це, як здається, протягом тривалого часу найочевидніше відчувала хіба що цензура Російської імперії, яка не допустила цього вірша до друку ні за життя Гоголя, ні за життя Шевченка. Хоча така можливість була, принаймні за життя Т. Шевченка, коли він публікував нові твори в періодиці чи коли готувався до видання 1860 року повніший (за виданий 1840 року) “Кобзар”. Щоправда, не відомо, чи сам Т. Шевченко цього хотів. Олег ВАСИЛИШИН, кандидат філологічних наук; Ігор ФАРИНА, член НСПУ м. Кременець—м. Шумськ на Тернопіллі ітературознавчу розвідку автор приурочив лише одному віршеві геніального українця, зазначивши, що минуло 170 років з часу написання твору “Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?..” “Маю в домашньому архіві дані про цей вірш майже п’ятдесятьма мовами. Мрію видати усе це колись однією книжкою”. (Лишень два речення, але вони свідчать про невмирущість уваги митців до творчості нашого національного генія). Це — один нюанс. Принаймні ми ще так мало знаємо про те, як народжувалися неперебутні рядки і як вони торують дорогу до наших сердець у сьогочассі, але добре, що Микола Пшеничний пристрасно оповідає про своє осягнення тексту, не вдаючись до велемовної дидактики. Саме на цьому хотіли б наголосити невипадково. Деяких авторів загалом непоганих есеїстичних творів не минуло оте прагнення до повчальності. Письменник лише розповідає про свою мандрівку до казахського Кос-Аралу у тоталітарні часи, уникаючи коментарів. Себто не жонглює власною обізнаністю у темі. Такий підхід, безумовно, приваблює. І навіть починає здаватися, що разом з автором летиш “кукурузником” над висохлим Аральським морем. Чи, може, перебуваєш на метеостанції в пустелі, згадка про яку є такою доречною у контексті твору. У нього, до речі, органічно вплелися спогади незабутнього Олеся Гончара про подорож шляхами Кобзаря у Казахстані і спомин призабутого українського поета Станіслава Зінчука про помітну пригоду на полігоні під Семипалатинськом у роки армійської юності. А скажіть, чи багато ми знаємо про умови створення цієї поезії і її шлях до поціновувачів красного письменства? Сумніваємося, що отримаємо позитивну відповідь, тому й втішені, що письменник веде “стежками” слова. Особливо зацікавила розповідь про журнал “Основа”, де 1861-го, вже після смерті Кобзаря, вперше опублікували цю поезію, котрій судилася невмирущість. Описує автор і свої думки над автографами Тараса Григоровича. Якби пан Микола зосередив свою увагу лише на літературному крокуван- Місячна ніч на Кос-Аралі ні шедевра світом, то й тоді студії, напевно, ціни не було б. Але він розпросторює погляд, і в поле зору потрапляє ще й омузичення тексту. То ж дізнаємося, що першим його онотив Микола Лисенко, який ще 1871-го опублікував композиторську версію. По-своєму доторкалися до твору Сидір Воробкевич, Григорій Фінаровський, Левко Ревуцький. Зауважимо, що ця тема має і місцевий акцент. Автор посилається на дослідження директора інституту Рівненського гуманітарного університету кандидата історичних наук Степана Шевчука про побутування цієї пісні на Рівненщині. Зокрема, зацікавлюють згадки про Костянтина Пархом’юка і Ганну Катанаш. Ще один вельми цікавий момент. Есе-мандрівка є невеликою за обсягом. Але твір може бути путівником у біографії багатьох відомих людей. Про декого зних згадано. А ще варто, либонь, говорити про академіка Миколу Жулинського, письменників Анатолія Костенка, Миколу Тимчака… З цікавістю, приміром, дізналися, що одним із російських перекладачів був славнозвісний Валерій Брюсов (він редагував “Украинский сборник” для видавництва “Парус”, але книга так і не побачила світу через більшовицький переворот). Видання доповнюють вірші автора на шевченківську тему. Знаходимо у них чимало вдатностей. “Музико, народжуйся з мовчання, бо мовчати далі просто гріх”, “Може, це надія вже остання, як сльоза вечірньої зорі”. Це — з твору “Берестечко. Монолог Миколи Лисенка”. Чимало цікавинок існує теж у віршах “Усі поети мали Бенкендорфа”, “Тарасова свіча”. (Та гадаємо водномить, що це — лише невелика частина поетичної шевченкіани рівненця, перший крок до якої він зробив ще на початку 70-х рр. минулого століття, опублікувавши вірші “Тарасове джерело” у дубенській міськрайгазеті “Червона зірка”). До речі, про цей факт дізналися з біб ліографії наприкінці книги. І радіємо, що вона розкриває певні сторінки засіву письменника на шевченковій ниві. Обсяг зробленого вражає. Зібрати б усе в одному виданні! Зрозуміло, включивши у нього те, чого немає у бібліографії, гарна була б книга, об’ємніша за ту, про яку мріє автор. Вона теж є дуже потрібною. Бо свідчитиме про невмирущість життя Кобзаря у людському серці.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин