Доля на тлі історії · “Вона й сама була героїнею, завжди приходячи на допомогу: де словом, де ділом. Вона завжди думала про інших”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Богдана, якою ми її пам’ятаємо Вийшла книга спогадів про відому журналістку, волонтерку Богдану Костюк
Слово Просвіти, №16 за 2021 рік
Наталка ПОЗНЯК*ХОМЕНКО
Є люди, які приходять у цей світ, щоб зробити його кращим. Щоб нагадати нам про те, якими ми маємо бути і яким має бути цей самий світ. Саме такою для багатьох, хто її знав, була журналістка Радіо “Свобода” і волонтерка Богдана Костюк, яка несподівано для всіх пішла в червні минулого року після важкої хвороби. Ще вранці всіх утішив допис на її сторінці у Фейсбуці про те, що їй краще івона мріє зустрітися з усіма, подякувати за підтримку. А увечері, як грім з ясного неба: “Не стало Богдани”. Вона була надзвичайно скромною, не любила привертати до себе увагу, її ніколи не було на трибунах. І разом з тим – вона завжди була в центрі уваги своїх друзів, завжди когось із кимось знайомила, завжди комусь допомагала. Її трибуною була радіостудія та сотні цікавих співрозмовників, яким вона надавала слово. А її подвижницька волонтерська праця впродовж Майдану та всіх років війни лише зараз починає відкриватися в повному обсязі. Саме такою постає Богдана на сторінках “Книги пам’яті про Богдану Костюк”, яка нещодавно побачила світ зусиллями її мами та друзів. Книги, до якої увійшли спогади про Богдану, її перші літературні спроби з юнацької збірки есеїв “Круча”, а головне – її журналістські роботи. Переважно – з архівів Радіо “Свобода”, якому Богдана віддала 25 років, а також із закордонних видань: чеського “Русский вопрос” та польського “Український альманах”. Попри те, що Богдана була більше журналістом-міжнародником, вона писала про найгостріші теми сьогодення: про дисидентів, Майдан, війну, футбольних ультрас, які стали одними з перших добровольців, про українсько-єврейські стосунки, щоб зруйнувати нав’язувані російською пропагандою міфи про “жидобандерівців”, про волонтерів, які в 2014 році кинулися рятувати країну і досі продовжують це робити. Її фронт боротьби був ідеологічним, і лише зараз ми починаємо розуміти, як багато було зроблено в цьому напрямку.
*** У самої Богдани була непроста, але цікава доля. Онучка відомого письменника, головного редактора журналу “Вітчизна” Любомира Дмитерка, вона виростала в світі живої української літератури, з дитинства знала багатьох класиків. У неї самої був талант – і до мов (прекрасно знала англійську, болгарську), і до літератури. Але на початку 1990-х вона обрала те, що Ліна Костенко назвала “боротьбою за долю України”, – спочатку в секретаріаті Руху, де вона координувала зв’язки із закордоном, потім – в київській редакції Радіо “Свобода”, якій присвятила чверть століття.
Усі найважливіші події в українському світі проходили через її серце, а потім знаходили відображення в журналістських матеріалах. Богдана завжди була серед людей. Складалося враження, що всі її знають і вона знає всіх (здебільшого так і було). Вроджена інтелігентність і гострий аналітичний розум робили її цікавою співрозмовницею. Вона почувалася однаково своєю і на дипломатичних прийомах, і в середовищі ультрас київського “Динамо”. Вона вміла зводити між собою потрібних людей, тому в багатьох проєктах виявлялася тією необхідною ланкою, без якої нічого не було б, або було б інакше. На Майдані вона була з перших днів. Жила на вулиці Володимирській, неподалік Михайлівського собору, працювала в редакції Радіо “Свобода”, яка тоді була в районі станції метро “Хрещатик”. Тож усі події розгорталися в неї на очах, а часто – і за її безпосередньої участі. Ось як вона згадувала про це в інтерв’ю для видання “Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки”, яке побачило світ у видавництві “Дух і літера” (це інтерв’ю теж увійшло до книги спогадів про Богдану Костюк): “ – Ви говорите, що було від* чуття небезпеки, але інстинкт са* мозбереження не спрацював? – У мене інстинкт самозбереження з журналістом бореться вічно. Тому я не втікаю – не виходить. Я шукаю гарне місце. От так вийшло, що в процесі своєї журналістської діяльності я регулярно спілкуюся то з хлопцями із Посольства США – якось вони мене разом з піхотинцями на якийсь тренінг запросили, так хлопці із Посольства Ізраїлю — теж кажуть: “А ти знаєш, що спина має бути закритою?”. Ось це вони мені за роки спілкування навчили, що спина має бути прикритою і обличчя. Потім у нашому офісі з’ясувалося, що я найшвидше і правильно надягаю бронежилет. Кажуть: “Ти б ще курси оборони проводила: як шолом правильно надягати, бронежилет”. У нас же молодняк: “Та, ради Бога, що воно там може трапитися...”. 1 грудня я тут накричала на всіх за згодою начальства: хто йде на Банкову — все надягнути. Можна сказати, посварилася з одним колегою. А він мені шоколадку купив і сказав: “Слухай, як ти передбачила?”. Та я не передбачила. Є просто поняття воєнної журналістики. І є правила. – Тобто, ви перейшли на пра* вила воєнної журналістики з 1 грудня? – Фактично так. Але в той же час я, як би всупереч цим правилам, весь цей час проходила в червоному пальті. І, до речі, перший, хто мене осмикнув, – це був Лесь Подерев’янський, якого я не впізнала, бо він був у камуфляжі і в балаклаві. Але він на Грушевського мене гальмонув так ніжно: “Бадяра, ну що ж ти тут шляєшся, як радість снайпера?”. За мною це так і закріпилося: “В червоному пальті – радість снайпера...”. Тепер я розумію, що це так. Ніколи про це не думала – надягаєш бронежилет, каску і хрін з ним, якого там кольору пальто”. Пізніше, під час війни, Богдана почала поєднувати журналістику з волонтерством. Вона часто бувала в київському госпіталі, спілкувалася з бійцями добровольчих батальйонів, сама організовувала допомогу, збирала, передавала, підтримувала, допомагала долати бюрократичні труднощі та знаходити потрібних людей. Її робоче місце на Радіо “Свобода” теж перетворилося на своєрідний волонтерський пункт, де завжди було людно. І медалі за свою волонтерську діяльність вона отримала заслужено, хоча, через притаманну їй скромність, про це мало хто знав. “Коли ми складали перші списки на нагородження медаллю “За жертовність і любов до України”, то ім’я Богдани ні в кого не викликало заперечень: хто ж іще, якщо не вона. Хоча сама Богдана дуже знітилася, коли їй повідомили про нагороду: “Та що ви, є стільки людей, які більш гідні”. Але, коли ми вручили їй цю медаль, вона аж світилася зсередини. Вона була справді щаслива. І ми були щасливі разом з нею”, – розповідає її подруга Ольга Нітун. Богдана завжди була в епіцентрі подій і відгукувалася на гострі моменти сьогодення своїми журналістськими матеріалами. Багато тем були її, з усіма тонкощами й відчуттям моменту. Лише вона могла одночасно писати про футбольних фанів і про міжнародні зв’язки, про українських дисидентів і про єврейські теми, про збереження історичного Києва, становлення ПЦУ та війну на Донбасі. І завжди щиро захоплювалася героями своїх публікацій. “Україна – єдина держава в Європі, де люди кладуть життя за європейські цінності, за переваги демократичного суспільства, за свободу і незалежність своєї держави. І слова з гімну – “душу й тіло ми положим за нашу свободу” – стали реальністю в сучасній Україні, яка переживає глибинні трансформації та зміни, прощаючись назавжди з радянським минулим і створеним за часів СРСР – УРСР державним механізмом, що спотворив і загальмував розвиток української держави та українського суспільства. Кров і вогонь, героїзм і ницість, сила духу й фізичні каліцтва, боягузтво тих, хто не має боятись, і мужність тих, від кого цієї мужності ніхто ніколи не чекав, – такі картини демонструє світу Україна, у когось викликаючи щире захоплення, а декого змушуючи зіщулитись від страху”, – писала Богдана у статті “Україна. Перезавантаження” для “Українського альманаху”, де вона надала слово багатьом волонтерам, яких справедливо вважала героями нашого часу. Вона й сама була героїнею, завжди приходячи на допомогу: де словом, де ділом. Вона завжди думала про інших, тому, коли біда постукала в її двері, вона посоромилася просити про допомогу для себе. На біду, початок хвороби збігся із першими тривожними чутками про поширення коронавірусу, а далі – з першим локдауном, коли транспорт був перекритий, а люди – ізольовані один від одного. І тільки в квітні вона зізналася, що ще ніколи так важко не хворіла. Чи був це ковід, чи грип – ніхто тоді не дізнавався. Коли ж у травні Богдана з гострою анемією потрапила до лікарні, все волонтерське середовище кинулося допомагати їй. І наче з’явилася надія. Тим болючішою для всіх виявилася втрата. “Богдана, Бодя, Богдасик, як вірний солдат Швейк, була людиною Свободи. Нашого рідного Радіо “Свобода”, на якому ми не лише пропрацювали, а й прожили не одне десятиліття. Вона була, як Святий Дух, скрізь і всюди. Знала про всі заходи, прийоми, брифінги й презентації. Знала директорів національних заповідників та заслужених літераторів. Артистів, співаків, солдатів, дипломатів та волонтерів. Маленька ростом, а швиденька, як ртуть! Як сьогодні чую її бистренький крок і голос “Ірчику, я на ...” і почимчикувала, а наступного дня вже чекав готовий матеріал. Була Богдана точною й обов’язковою. Була вона й революціонеркою. Від Народного Руху, де ми з нею й познайомилися у 89-му, до України без Кучми, Помаранчевої революції аж до Майдану. Богдана вистояла всі наші національні пологи. Бо була українкою й пишалася тим. Ми з нею прощаємося, сумуємо, її оплакуємо, а вона на небесах, як відданий і чесний журналіст, приступає до свого найважливішого редакційного завдання. Вірю: у неї все вийде гарно”, – написала про Богдану колишня директорка Української служби Радіо “Свобода” Ірина Халупа. “Книга пам’яті про Богдану Костюк” містить лише невеличку частинку того, про що думала, писала, чим переймалася Богдана. Тут є й спогади про неї людей, які знали й любили її, згадки про її рідних і близьких. Тут – світ, в якому жила Богдана та який вона залишила нам. Зараз готується презентація книги. З огляду на карантинні обмеження, швидше за все, це буде в режимі онлайн. Водночас, у Фейсбуці з’явилася відкрита група “Друзі Боді”, де можна замовити книгу і познайомитися з багатьма, хто знав і любив Богдану Костюк. Кажуть, люди живуть доти, доки про них пам’ятають. Богдана залишила про себе світлі спогади в серцях багатьох людей. А це – назавжди.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
