Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Дивуюся: чому я ще живу при тій дозі опромінення, · яку отримала? Можливо, щоб розповісти вам про те, · що я пам’ятаю”. · 8 Запрошуємо до книги · с. 8сторінка оригіналу ↗

Інтерв’ю з атомною катастрофою

Слово Просвіти, №16 за 2021 рік

Аварія – то попередження людству КОЩЕЄВА Раїса Миколаївна народилася у 1941 році. Росіянка. Освіта – середня технічна. Закінчила Новосибірське технічне училище. Одружена. Має двох дітей. Проживала у Прип’яті по вул. Лесі Українки. Ліквідатор. Евакуйована Уперше так зацікавлено-сердечно про мою долю ліквідатора розпитувала мене монахиня Нектарія із затвору Чернігівської області. Мирського імені монахині ніхто не знає, та говорять, що вона лікар із Кремлівської лікарні. Освічена людина, для якої моя розповідь, видно з усього, була наболілою темою. На завершення розмови зі мною вона сказала: “Я не розумію, як ви вижили!? Мабуть, так було угодно Богу!.. Можливо вам належить виконати ще якусь місію на Землі...”. Рідко зустрічаються люди, які сприймають чужу біду, як свою. Наша з чоловіком Прип’ять розпочалася зовсім не романтично, а з необхідності. Ми проживали у Новосибірську, у нас було дві донечки 1965 і 1971 років народження. Дітки часто хворіли, і лікарі радили змінити клімат, переїхати в іншу кліматичну зону. Ми дізналися, що в Україні, неподалік від Києва, будується молоде і перспективне місто Прип’ять, а поряд – атомна станція. Приїхали у Прип’ять у 1976 році. Зробили обмін квартир: Новосибірськ – на житло в Прип’яті. Чоловік мій Олексій Пантелеймонович працював на будівництві у монтажному управлінні прорабом. Він будував і перший, і другий, і третій, і четвертий блоки. Я влаштувалася на роботу в БНС (берегову насосну станцію). Наша БНС розташована на території атомної станції. Ми брали воду із ставка-охолоджувача і подавали її на перший контур реакторних блоків першої і другої черги (1-2; 2-3). 25 квітня 1986 року я була на зміні в турбінному цеху ­ЧАЕС. Пам’ятаю той фатальний момент! Якраз говорила по телефону зі старшим машиністом турбіни. Несподівано на всіх трьох поверхах погасло світло... Був робочий могутній гул турбін, і раптом – все стихло! Відчуття, наче будівлю щось підняло вгору і опустило. Так тричі... Це шок! Я пробігла по цеху, придивилася і записала всі параметри... Телефоную: “Що сталося?”. “Раю, не хвилюйся! Вияснимо! Самі не знаємо!..” – відповіли мені. Виглядаю у вікно. Не бачу турбіни 4-го блоку, тільки неонове світіння... Знову телефоную: “Не бачу турбіни!..” “Заспокойся. Обійди турбінний цех, усі поверхи, запиши, що бачила, потім розкажеш!..”. Я була одягнена в тоненьку кофточку-майку, у штанах-шароварах і в домашніх порваних капцях... У такому одязі вийшла на територію станції і подалася в обхід. На брівці стояли пожежні машини. У машинах – нікого!.. Зайшла в черговий відділ, хотіла розповісти про те, що бачила... “Почекай, не до цього... Напиши доповідну!..” Під ранок на станції уже був слідчий... Почав мене випитувати. Я нічого йому не розповідала, бо за інструкцією не мала на це права. Він не наполягав, сказав: “Доб­ре, вранці зайдете в дирекцію з доповідною!..” Рано-вранці на території АЕС якось незвично тихо... Цвітуть кульбабки, весна цвіте!.. І все припорошено графітовим пилом, навіть ставок – тиха заводь... Моє тіло “горіло”... Ранок прохолодний, а мені гаряче!.. Прибула моя змінниця – Ліда Вакар. Вона вже була одягнена у захисний одяг. Склад, де зберігалося все необхідне на випадок аварії, зрештою відчинили... Вночі він був замкнутий!... Ключів у чергової зміни не було. Медпункт теж вже відчинили. Там брали в усіх, хто був на зміні, аналізи крові. Мій стан був незрозумілий: я вся поникла, пригнічена, відкриті частини тіла “горіли”, нудило, боліла голова. Мені сказали, щоб дочекалася машину швидкої допомоги та їхала у поліклініку. У цей час на територію атомної вже прибули хімічні війська. Поки генерали в адміністрації вирішували, що робити, молоденькі солдатики на території станції під радіоактивним пилом грали в “чехарду”... Машиною швидкої допомоги мене відвезли до Прип’яті. Від госпіталізації я відмовилася. Лікарі суворо попередили, щоб у цьому одязі не заходила до приміщення. Потрібно переодягтися. Я підійшла до школи, попросила, щоб покликали мою доньку. Старалася йти подалі від неї... Донька винесла мені одяг. Переодягнулася у підвалі будинку, склала все у целофановий пакет, залишила його там і тільки тоді піднялася у квартиру. Стан неадекватний... Відчувала, що мені потрібен поводир. Помилася, знову переодяглася, одяг у пакеті викинула на балкон. Чоловік мені каже: “Поснідай, там є котлети, а я поїду на дачу садити картоплю”. “Вона вже нам не потрібна буде...” – сказала я. Чоловік на мене дивно подивився і поїхав на дачу. 26 квітня о 16.00 – знову на зміну (такий у мене був графік у ті дні). Збираюся, одягаюся, думаю: “Повернуся чи ні?... Там страшно! Вже двоє померлих...”. На зупинці нашого автобуса, що розвозив на станцію, зібралися працівники АЕС. Люди із Красноярська не хотіли їхати, бо вони вже розуміли, що сталася серйозна аварія. Але ми все-таки виїхали. Та на робочі місця нікого не пустили, відправили додому. А мене заступник начальника по обладнанню забрав, сказавши: “Раїсо Миколаївно, ситуація тяжка... Обладнання працює і потрібні люди... Зміна ваша... Вас буде пам’ятати і комсомол, і партія...”. Відпрацювала, повернулася до Прип’яті, а там – евакуація!.. Після двох діб, проведених на станції, я вже ніяка: сильні головні болі, апатія, байдужість! Чоловік із донькою (старша навчалася у Києві) стали збиратися. Із теплих речей нічого не беруть. Квітневі дні стояли теплі. Я майже кричу на чоловіка: “Візьми теплі речі, ми від’їжджаємо звідси назавжди!...”. Донька сміється: “Мамо, сказали ж на три дні...”. Чоловік відреагував на мій тон, а не на те, що я сказала... (Я ніколи не підвищувала голосу...) Став похапцем збирати теплі речі... Зайшов міліціонер, він переписував населення. Мені здалося, що міліціонер був трохи напідпитку. Ми його запитуємо: “Що робити з собачкою (у нас був маленький пудель)? Замкнути у квартирі?”. Дивлюсь на міліціонера, а в нього на очах сльози... “Ні, собачку випустіть на вулицю...” – відповів він. Наше маленьке собача пищить, крутиться біля ніг, лащиться до нас! Донька взяла собача в сумку та й пішли до автобуса. В автобусі гамірно, молодь сміється. Деякі хлопці із пляшками пива. Чого сумувати? Всього ж на три дні їдемо! Приїхали в Поліське. Мені зовсім зле. У поліклініці мене терміново готують на Київ до лікарні. Яв сльози, відмовляюся, не хочу розлучатися з донькою і чоловіком. Приїхали лікарі з Москви і забрали мене у Московську клініку. Потрапила у неврологічне відділення. Лікар моєї палати при обході доповів: “Усі органи пошкоджені, як при хімічному ураженні, аналізи підтверджують токсичне ураження організму”. Провели об’єктивне обстеження: координація руху порушена, закриваючи очі – падаю. Наполягають на переведені до психіатричної лікарні міста Електросталь. Я категорично відмовляюся. (Так порадили мені палатний лікар та медична сестра. Палатного лікаря на другий день поміняли...) На другий день мене викликає завідуючий відділенням і говорить: “Підписуйте папери, що ваше захворювання не пов’язане з Чорнобилем, і можете повертатися додому”. “Не підпишу!.. Я маю акт – Н-1 (нещасний випадок на роботі...)”, – відповіла йому. Роздратований завідуючий крикнув своїм підлеглим: “Виписуйте її!”. Мене виписали. Спасибі, дали довідку, що я перебувала у лікарні. Це потім мені допомогло взяти квиток до Києва. У коридорі до мене підійшла жінка-професор (я її прізвище не пам’ятаю), і відвела мене вбік, так, щоб ніхто не чув, сказала: “Вам не можна вже працювати на станції. Якщо ви туди підете, ви себе загубите... Ізолюйтесь, відпочиньте. Пройде час – вам стане краще. Люди зрозуміють, все, що сталося – то страшні речі. Бережіть себе!..”. І вона поспішила відійти від мене. Серед лікарів було багато професіоналів і добрих людей. На жаль, і лікарі були підвладні тій системі, яка диктувала свої непи­ Людмила Житня сані закони всім, навіть їм... Я не тримаю на них зла! Та у Москві мені довелося ще раз побувати. Поліпшення стану здоров’я не спостерігалося. А отримати групу інвалідності було не просто. Я не змогла подолати бюрократичні перепони у моїй державі. Допоміг мені в цьому питанні Андрєєв Юрій Борисович – інженер-атомник, ліквідатор. Він чорнобильцями переймався до останніх днів свого життя. Як експерт по проблемі атомної енергетики і безпеки АЕС, він виступав на сесіях МАГАТЕ, в Європарламенті, на наукових форумах. Я багато років із ним працювала, він був мій безпосередній начальник і старший інженер по управлінню турбінами. Юрій Борисович належав до плеяди найпередовішої науково-технічної інтелігенції. Хороша людина! Завжди був уважний до своїх колег, підлеглих. Тоді 26 квітня о 16.00 я заступила на зміну разом із ним (багатьох на станцію не пустили після згубної ночі, а я знову потрапила на зміну...). Нічний вибух на четвертому енергоблоці покрив смертельною радіацією і саму станцію, і територію довкола неї... Юрій Борисович з 26 квітня і до 11 травня 2014 року (останнього дня свого життя) був ліквідатором наслідків Чорнобильської катастрофи. Він сам отримав високу дозу радіоактивного опромінення, будучи інвалідом-чорнобильцем, допомагав усім. Він вирішував проблемні питання відразу, як тільки вони до нього надходили. От і мені сказав: “Раїсо Миколаївно, не хвилюйтеся, вирішимо всі ваші питання по здоров’ю. Ви своєю працею на атомній станції заслужили не тільки на допомогу від держави, ай на велику повагу. У ту фатальну ніч ви не думали про своє здоров’я і навіть про життя не думали...”. Він згуртував навколо себе ліквідаторів, евакуйованих, постраждалих від Чорнобильської катастрофи. Відстоював права ліквідаторів, навчав боротися за них. У 1990 році був обраний президентом “СОЮЗУ ЧОРНОБИЛЬ УКРАЇНИ”. Він ні на мить не давав правителям держави забувати про Чорнобиль та чорнобильців. На захист їхніх прав організовував всеукраїнські акції, пікети, демонстрації. Він не боявся говорити правду, тому був “незручним” для влади... Це з його ініціативи був запроваджений День ліквідатора (14 грудня). Це йому снилася ікона “Чорнобильський Спас”! Про цей сон він розповів Блаженнійшому Митрополиту Володимиру, який і дав благословення на написання ікони. Це – то попередження!!! Книга Людмили Житньої “Чорнобиль – очима жінок” (Інтерв’ю з атомною катастрофою) – це ексклюзивні інтерв’ю (тридцять п’ять років поспіль) з жінками-ліквідаторами та евакуйованими, доля яких перетнулася із вселенською атомною катастрофою, що потрясла світ. Це сповідь про пережите. Жінки – берегині! Чутливі, емоційні. Вони вистояли разом із чоловіками і понині несуть тягар цієї біди на своїх тендітних плечах. За всі роки ніхто їх не запитав: “Як вам живеться?...”. А їм є про що розповісти! Це – “інтерв’ю з атомною катастрофою”, відтворене із перших вуст очевидців страшної біди ХХ ст. У книзі також є роздуми та коментарі, що ґрунтуються на документальних літературних джерелах, періодичній пресі, архівних матеріалах (видавництво “Стелла-Гранд”, 2020).

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин