Першодрук в “СП” · “най приховане видасться спомином на забутих скрижалях відваги” · с. 12сторінка оригіналу ↗
ТТееттяяннаа Ю Юззььвв’’яякк.. Вигаптуй мені простір
Слово Просвіти, №16 за 2021 рік
Тетяна Юзьв’як, поетеса, філологиня. 1986 р. н. (Магдебург, Німеччина), живе й працює в Україні (м. Калуш). Учитель української мови і літератури в Калуському ліцеї № 10. Авторка поетичної збірки “Голосом синіх квітів”.
Зима ся сива зима кольору смутку й радости решетом бабиним сіє метелики білі навколішки вежу тихо з молитви вискладує і п’є молоко істин у вимерзлій вірі ся сива зима з мотузкою відстані темної пронизує поглядом як терновою вірністю із голосом вдів надривного плачу спроквола крокує за руку із кимось до вічности ся сива зима із дивним рубцем на імені вивищує час як щось обережне й окремішне зав’язує очі стрічкою чорно-синьою минається мрякою на чоловічих раменах ся сива зима із кадрами вицвілих спогадів натхненно наповнює дім колючковим інеєм і схлипує літо в букеті зів’ялих півоній і ліпить зима нові непрочитані лінії
На лінії осені – літо у серпні довшають тіні людської неспішности стерня спозаранку збирає сонячне світло в траві стільки падалиць обпікають натомлене листя на лінії осені – літо у серпні відкорковують пляшку морської засмаги дерева здіймаються голосно пальцями в небо ромашковий чай стається малими веснянками на лінії осені – літо (чи може потреба)
у серпні сливове повидло вимащує двері і стіни на стриху висить трипілля оберемків малини і м’яти сторінкою книжки кліпають вії білих сніжинок на лінії осені – літо (яке треба тримати)
у серпні циганський танець записує кардіограму почерк так зіпсувався медом скапують вірші серпень вкриває руки і гоїть на шкірі рани на лінії осені – літо (повільно ховається в тишу)
Вигаптуй мені простір вигаптуй мені хустку звуками ясного присмерку летом зірок і незайманим мовчанням звечорілих надій відчайдушного мереху ледь чутної любови до ошалілого світу я вберу її завтра на позір осени таку затишну й просмолену теплим вітром таку усміхнену й сонну як кирею невблаганного часу і всі квіти до неї хилитимуться і все небо випростається в погляді хустка вкриє німотні коси дивним листям обіймів та спокою вигаптуй мені простір аби хустці було в ньому лагідно хай довкола все собі скапує зжурним словом чи трунком гордині най всі клопоти які в радість заколишуть собі людину най приховане видасться спомином на забутих скрижалях відваги аби в хустці не було ми холодно аби простір йна шиї коралі
*** я стоятиму серед лютого втомлена й вбога як стоять коло церкви каліки й немічні проситиму погляду тих перших квітів що біліють крильми казкових птахів розколихують світ людськими пейзажами душами віршів мокрих світанків я стоятиму тихо посеред життя й чекатиму своїх серафимів нафарбовані вії дорослих розмов торкатимуть хмар твої кроки впіймають зірки що летіли в траву на здійснення мрії і насилять на нитку весна проситься в діма довкола ще лютий і я – заблукала у нім
*** о сині мої непрохані вірші як вівці блукають чужими думками гульвіси по кнайпах старих недопиті минають себе сивочолі о красна моя ранена осінь жовтаве волосся у коси сплітає не відає місто свічок-спочивальниць оливою неба стікає у руки сумних полонин о доспіве мій моя кипляча любове чи знову оманою будеш вростати у ніч накреслюю лисячий слід закінчення жовтого в такт несказане сипле сріблистими рибами в сад на гілля холодне себе пришиваю крилату осіннього подиху гарячого дотику світанок запрошую в хату і осінь ся тихо минається в віршах а я уже хочу весни
Любове, оприся на мене Любове, оприся на мене.
Вийди зі сховку і поселися у серці забутого світу. Коли світло – єдина щілина у бабиній скрині дівочій. Коли віра – єдина молитва малого дитяти в порожній кімнаті. Коли слово – єдине мовчання, розбите об холод зчорнілого часу.
Любове, оприся на мене.
Комусь так потрібен твій голос. Сідай тихо в човен – ми будемо тут позачассям. Коли найдорожче – розлилося солодом в груди. Коли найсолодше – на віях принишкло уповні. Коли найгіркіше – спазмує орбітами ребра.
Любове, оприся. Левкоєм, бузком, первоцвітом. Просійся життям у долоні натомлених рук.
Оприся, любове. А хочеш – то просто спинися. Спинися ось тут.
*** коли гілля дерев навздогін малюватиме пісню коли хмари цукрові завагітнівши холодом зникнуть коли полудні липня відпочивши втішатимуть простір я корінням вплетусь у твоє віковічне мовчання коли лікті річок напролом розгортатимуть хвилі коли часу лещата заіржавівши зсохнуть травою коли вітер в сорочці на руках вишиватиме зливу я корінням вплетусь у твоє неслухняне волосся і нехай поспіх слів що втрачають значимість одразу темні плями відторгнень північного сяйва надії одягають твій голос у розбурхане втомлене море я корінням вплетусь у твої бавовняні мрії
*** ось уже місяць вони довше на тебе дивляться піднімаються з урвища споважнілими втратами духу старий бір скапує слізьми як шарами пожовклих бинтів на голову часу ось уже місяць у їхніх руках дикі метафори втрат/безсонних ілюзій/вироку бути/не бути пишуть свої апокаліпси линвою страху обмотують руки навіть коли так натхненно до тебе мовчать ось уже місяць взір неприступно будує мур необачними кроками містом укорочує віку милосердю твоїх досконало вивчених істині посеред вітру стоїть одненечкий лікар (на обличчі місяць завдовжки з життя) це нестерпно гірке видиво неба на скроні у мене/у нього/у тебе білі постаті жертв так щиро з тобою стоять на знелюдненій площі у Римі облямівка людей кровоточить терновим вінком цей розпатланий світ стільки випив отрути і болю хоч би дзвоном німим розійшовся у квітній весні він так чесно говорить з тобою не карай обійми і прости
*** перед тим як ти підеш я читатиму вірші Калинця на головній площі міста певно візьму його ту найріднішу “Тринадцять алогій” з якої пахне світінням сакур мимоволі спинятимуться люди показуватимуть пальцем на дивну жінку із чорною стрічкою у волоссі й голосом весняних туманів перед тим як ти підеш чоловік із віршів Стуса вийде на спротив намагаючись себе спалити заживо цього разу не буде цитринів чи продавчині заморських фруктів галасу в пресі й покусаних губ війни просто молодий батько боятиметься втратити землю й молитиметься щосили аби апостол Павло захистив його рідних перед тим як ти підеш країна поховає багато солдатів літаків квітів і клятв лебеді крейдою зимного відчаю осипатимуть страх бути чужими серед своїх і крижаний сніг танутиме в пазусі притулившись до рудого кота із Донбасу хтось мовчатиме осторонь інший втиратиме сльози перед тим як ти підеш я дошию ковдру яку обіцяла бабусі викладу черепицю й побілю сіни напишу музику й навчусь грати на скрипці чи піаніно і як у німому кіно співатиму так голосно щоб розлетітись нитками в білім світанку перед тим як ти підеш настане березень перед тим як ти підеш танцюватимуть янголи
Сандармох куля № 12 летіла повільно гадала що влучить у дерево та пульс людського спротиву магнітом відваги й стійкости кликав у серце і куля зайшлася розпачем-бо лиш вона розуміла що чинить куля № 24 не встигла навіть схлипнути швидкість торкання до спускового гачка врозтіч розсипалась втратою української мудрости куля принишкла у шепоті голосу заляпанім кров’ю-бо лиш вона розуміла що чинить куля № надцять опиралась і криком здирала шкіру із рук людиноподібного звіра та звір присмерком ката впевнено стнув кола води випустив жало холодної смерти розпанахавши честь мойого народу в урочищі сліз куля без номера згубила ім’я уже не боялась обвального відчаю єдина секунда її життя божевільно шукала безбережної волі
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
