Театр · “Всі мають бути однаковими у радості життя, у своїй толерантності один до одного, у відчутті ліктя людини, яка поруч”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ВВооллооддииммиирр П ПЕЕТТРРААН НЮ ЮКК:: “Наш спільний дім, де місця вистачить кожному!”
Слово Просвіти, №16 за 2021 рік
Чотирнадцять років тому репертуар Театру української традиції “Дзеркало” поповнила комедія “У Києві на Подолі”, що стала найпопулярнішою виставою театру. Нещодавно її показали в 500-й раз. Про секрет успіху постановки – наша розмова з художнім керівником театру, заслуженим діячем мистецтв України Володимиром Петранюком.
— Історія міста Києва повна різних екзотичних моментів, – розповідає пан Володимир. – Але, як не дивно, починаєш це розуміти, коли живеш не в Києві. Я збагнув цю істину, коли жив за 1000 кілометрів від столиці. Я багато років керував кабаре у Кракові (Польща). Це місто також відоме своїми музеями, Вавельським палацом, екзотичними кнайпами, підземеллями, костелами і, насамперед, людьми. Бо без людей всі ці декорації були б мертвими. Мені несамовито подобався Краків, так “моцно”, що було прикро за рідний Київ. Пригадую відвідини Папою Римським Іваном Павлом ІІ України. Вразило те, що у Львові він говорив українською мовою. І коли Папа сказав фразу: “Дощ іде, діти ростуть”, то я мало не заплакав від відчуття своєї Батьківщини. І ми, артисти, які вже прижилися в Кракові і мали певні умови для життя і творчості, значно кращі, ніж в Україні, тоді повернулися до Києва і почали все з нуля. У Києві я заходив до знайомих, друзів. Якось художній керівник Київського академічного театру “Колесо”, народна артистка України Ірина Кліщевська сказала мені: “Володю, ти ж працював у Кракові в єврейському кварталі, робив єврейське кабаре. Зроби мені хорошу єврейську виставу, пов’язану з Києвом”. Трохи дивна історія – я мав ставити виставу про Київ, у якому не жив 15 років. Почав шукати матеріал, звертався до артиста і давнього колеги Валерія Чигляєва, до метра Давида Черкаського – автора культових мультиків “Капітана Врунгеля” та “Острова скарбів”, до славного Богдана Сильвестровича Ступки, який, світла йому пам’ять, колись переконав мене повернутися з Польщі додому. Всі підтримували мою ідею, але ніхто не міг мені підказати якогось конкретного сюжету. Потім Валера Чигляєв (дяка йому велика) сказав: “Ти, Володю, напиши сам, так буде найкраще”. Я так і зробив. І поставив виставу у театрі “Колесо” на Андріївському узвозі. — В афіші зазначено, що вистава поставлена за п’єсою Миколи Янчука. Що Ви взяли з твору цього автора? — Перечитав безліч водевілів, нарешті зупинився на Янчуковому. Розклав його п’єсу на пазли – непотрібні викинув, додав ті, яких бракувало. Переніс події у післявоєнний Київ. Звів все до перипетій між українською та єврейською родинами, які живуть на одному подвір’ї. Відкрию секрет. На цьому подвір’ї, на Воздвиженці у Києві, я фактично народився, сюди мене принесли з пологового будинку. І всі анекдоти з майбутньої вистави я чув з дитинства. Це подвір’я знаходилося біля Житнього ринку. Там був справжній Вавилон – румуни, молдавани, німці, болгари. І все співало, танцювало, кричало, сварилося. Я написав п’єсу, а потім сталося диво: п’єса мала величезний успіх у театрі “Колесо”. Мене взяли ревнощі, і я поставив виставу у своєму театрі “Дзеркало”, зі своїми акторами. Дуже вдячний Ірині Кліщевській, яка дала поштовх, коли я ще не мав свого театру. Час від часу граю у виставі цього театру. Інколи мої актори замінюють когось в театрі “Колесо”. А в театрі “Дзеркало” ця вистава найпопулярніша і граємо її найбільше. Щойно надходять до кас квитки на цю виставу, а вже за кілька днів їх розкуповують. Часто граємо виставу у Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”, якою керує мій колега, народний артист України Олексій Кужельний – людина-оркестр. У його театрі грає багато зірок, серед яких Ада Роговцева. Він хрещений батько фестивалю “Київська пектораль”. Граємо в цьому театрі виставу щомісяця. Мені варто віддати належне допомозі Олексія Павловича. Вдячний йому та іншим людям, які вклали кілька цеглинок у фундамент нашого театру. На жаль, таких людей мало.
Але попри всі труднощі ми вже зіграли виставу 500 разів. Думаю, що буде ще 500. На нашу виставу приїжджали ортодоксальні євреї з Ізраїлю, які раніше мешкали в Україні. Приходили і мої побратими з Конгресу українських націоналістів. І жоден з того чи іншого боку не сказав мені прикрого слова. І це велике досягнення, великий крок до поєднання людей. Коли закінчується вистава – всі встають. Я дивлюся – всі однакові. І так має бути. Всі мають бути однаковими у радості життя, у своїй толерантності один до одного, у відчутті ліктя людини, яка поруч. — Виставі вже 14 років. За цей час вона якось змінилася? — Вистава весь час змінюється. Ця вистава, немов екзаменаційний тест для перевірки на право водінням автомобілем. Буває, приходить людина і не може зіграти. У неї немає цього енергетичного струменя, віри в те, що вона говорить правду, розуміння, що ці маленькі струмочки стікаються у велику ріку людської правди. З перших показів у виставі грав Василь Шандро, який зараз працює на радіо. Талановитий режисер, учень легендарного режисера Дмитра Чайковського. Василь прийшов до театру після університету, одружився з нашою чудовою артисткою Юлією Овчинніковою. Зараз Юлія веде театральний гурток в одній зі шкіл Дніпровського району. У них росте доня. Для мене це радість, адже юні актори грали наречених, а потім самі одружилися. Це диво. Також у нас грали Ігор Криворучко та співучий Євген Гамага, чудова панянка з Житомирщини Юлія Шевченко та чарівна франківчанка Ліана Книгницька, Міла Зінченко та Ельзара Бекирова, Вадим Слівчак та Денис Драчевський. А Дмитро Сторчоус грав у цій виставі 12 років поспіль. Художниця Валя Кузмічова зробила такі костюми, що глядач тільки їх на них гляне і вже зачарований. А допіру як почне все це співати, грати, сваритися, кохатися – тоді вже аж йой!!! Всі вони, знаю напевно, отримали від цього досвіду велику радість. Є й сумні сторінки. Олена Мазуренко, яка грала веселу подільську тьотю Сару та була завжди джерелом гумору, жартів та прагнення життя – померла 7 років тому. Її пам’яті присвятили виставу “Мазепа”. Хочу пом’янути звукорежисерів, що теж творили це дійство – Сашка Клименка та Руслана Бащенка. Ці чудові хлопці теж вже у засвітах… Разом із співтворцем нашого театру, вічним ентузіастом, моїм братом Віталієм Петранюком... Вічна їм пам’ять. Я незмінно граю вуличного точильника, трохи божевільного філософа, який точить ножиці , бачить весь світ та розповідає різні притчі. І я дивлюся зсередини на глядача і на наших виконавців. Бачу серед них і тих, які вже не грають, бо їх вже немає. А я все одно бачу і думаю про них, про їхні долі. Анна Коваленко сьогодні грає у виставі Рахільку. Вона не грає – вона живе на сцені! Аня-Рахілька зустрічає глядачів вже у фойє. Грає на фортепіано різні мелодії нашого двору, що створюють неповторний клімат, за який глядач любить цю виставу. А роль українського хлопця Богдана грає кримський татарин Арлен Юсупов. Граючи українського хлопця з подільського подвір’я, кримський татарин стверджує, що Крим наш. І я радію з того! Батька Рахільки Хайма грає Віктор Вернер, який крім роботи в нашому театрі знімається в кіно, на телебаченні, в рекламі. У нього вийшов цікавий соковитий персонаж. А Хому, старого українця, грає Павло Максименко. Він починав грати в цій виставі 10 років тому, потім пішов з театру, а нещодавно знову повернувся до нас. Українську тітку Параску грає Ольга Онопринюк. Насправді, вона ніяка не тітка, а чарівна дівчина – це все магія театру. Зараз ми разом з Олею працюємо над ще одним цікавим проектом – моновиставою, присвяченою Лесі Українці. А заслужений артист України Роман Нагірний починав грати у цій виставі 15 років тому, коли вона лише створювалася. Дільничний міліціянт Собачко у виконанні Романа примушує глядачів сміятися до сліз. Поїздили з цією виставою Україною. Побували в Чернівцях, Хмельницькому, Білій Церкві, Козельці. Часто нас запрошують до невеликих містечок, де люди обділені увагою театрів. Намагаємося нікому не відмовляти. Всюди нас приймають добре, але найтепліше – київський глядач. Інколи здається, що в столиці на виставу приходять одні й ті ж люди, хоча насправді це не так. Інколи на початку вистави колеги говорять, що у нас глядач якийсь холодний. А я їм: “Я в вас вірю, розігрієте”. І через 10 хвилин усе кипить (усміхається). — Напевне, на Ваш театр вплинули карантинні обмеження? — Ми єдиний районний театр у Києві. У Дніпровському районі до нас ставляться добре, поки що нас бережуть, платять зарплату. Думаю, що в цьому і заслуга вистави “У Києві на Подолі”. Якщо у наш район приходить новий керівник, ми запрошуємо його на цю виставу і після цього стаємо друзями. Хоча працювати стало складніше. Більшість вистав у нас виїзні. Часто запрошують на корпоративи, інколи в одну й ту ж організацію по кілька разів. Тоді ми показуємо ще одну нашу виставу “Зніму чувіху з хатою” – глядачі не розчаровуються. – Над чим працюєте зараз? – Робимо, як ми вже з вами згадували, моновиставу про Лесю Українку. Це дуже складна і серйозна тема. Вистава називатиметься “Лесина пісня Україні”, з фрагментами “Лісової пісні”, сторінками Лесиних щоденників. Хочемо випустити виставу вже в цьому сезоні, якщо не завадять карантинні обмеження. Репетиції можливо будуть онлайн, вже маємо у цьому питання певний досвід. Поставили таким карантинним чином виставу “Котигорошко і калинова дудка”. Наступна вистава, яку плануємо ставити дуже цікава – нова версія моєї п’єси “Мій бідний фюрер”, яку я написав 30 років тому. Це фарс про останній день життя Адольфа Гітлера і Єви Браун. Історія про тоталітарного лідера і про те, чим закінчується безмежна влада. І про те, що керує насправді тоталітарним лідером. Називатиметься вистава “Чуб дарма, голови нема”. Цю п’єсу я переписав наново, використовуючи свої алегорії. Вона мене смішить, думаю, що смішитиме і глядачів. Сподіваюсь, що вони зроблять певні висновки для себе, а можливо і певні кроки, від яких залежатиме доля нашої держави. — Знаю, що створюєте нову версію вистави про Івана Мазепу? — Так, ми подали її на грант в Український культурний фонд і чекаємо відповіді. П’єса називається “Мазепа: булава і троянда”. Тобто, – влада і любов. А вистава про Мазепу, що йде сьогодні, переважно розповідає лише про його кохання. У новій п’єсі розширені думки Мазепи, їм дається епічне звучання. Користуючись можливістю, маю висловити жаль з приводу смерті великого друга нашого театру Ігоря Мазепи, якого без жалю скосила пандемія. Ігор Всеволодович був славним нащадком Гетьмана Мазепи! У майбутній виставі про великого Гетьмана серед персонажів є кат-цар Петро І, козацькі герої Виговський, Чуйкевич, Гордієнко, а також Пилип Орлик, як посланець у майбутнє, як голуб, якого Мазепа, помираючи в Бендерах випустив у світ. — Вас також цікавить образ Григорія Сковороди. — Шукаю п’єсу. Не виключено, що якщо не знайду, то напишу сам. Це не проста тема, осягнути його філософські думки надзвичайно складно. Там є речі, якими потрібно жити. Наприклад: “Все, що тобі потрібне, воно є легке, а трудне – тобі не потрібне”. Звучить дивно, нас не такому вчили у радянській школі. Думаю, що покласти свою голову за Батьківщину легко, бо ти відчуваєш у цей момент своє призначення. А якщо тобі трудно це зробити, значить ти не туди пішов. Саме про це вистава “У Києві на Подолі”, яка через маску сміху проєктує езоповою мовою дуже серйозний меседж, що Україна – наш спільний дім, в якому кожному вистачить місця. Ми житимемо між собою в злагоді, якщо того хто поруч сприйматимемо як свого. — А як у Вас з дитячим репертуаром? — Маємо купу дитячих вистав. Серед них “Котигорошко і калинова сопілка”, в якій роль Котигорошка виконує Арлен Юсупов. Це героїчна версія про юного Іллю Муромця або генерала Чупринку – Романа Шухевича чи молодого Степана Бандеру. Наша вистава “Котигорошко і калинова сопілка” – це драматична версія кількох казок, у тому числі й улюбленої моєї і моєї онучки Олівії – “Казки про калинову дудку і мертву сестру”. Вона її боїться, але хоче слухати. Саме цей механізм я заклав у казку про Котигорошка. На виставу приходять учні початкових класів. І коли Котигорошко вбиває Змія, то всі діти кричать: “Слава Україні!” І коли настає Перемога, то вона настає не на сцені, а в душах цих дітей. І в наших душах теж. І тоді ми відповідаємо на повні груди: “Героям Слава!”
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
