“Жива душа поетова святая, жива в святих своїх речах, І ми, читая, оживаєм і чуєм Бога в небесах”. 15 Силуети любові · с. 15сторінка оригіналу ↗
«І зоря з зорею гомонить…» (Про поета, якого кохала Марія Штерич і шанував Шевченко)
Слово Просвіти, №16 за 2021 рік
Петро ШКРАБ’ЮК
Навесні 1996 року вулицю Лермонтова у Львові нерозважно перейменували на вулицю Джохара Дудаєва. Нерозважно тому, що і видатний поет, і провідник чеченського народу та перший президент Республіки Ічкерія були і є для свідомих українців визначними постатями, прихильними до України. І вшановувати пам’ять одного, відтісняючи іншого, протиставляючи їх один одному, – це не знати їхньої та нашої історії.
Лермонтову закидають, нібито він теж схвалював завоювання Московією Кавказу. Це ж він писав у “Казачьей колыбельной песне” (1838): “По камням струится Терек, / Плещет мутный вал; / Злой чечен ползет на берег, / Точит свой кинжал (…)” Злий чеченець і у вірші “Дары Терека”.
Але чому цей гордий і незалежний горець мав бути добрим, коли московські війська понад двадцять літ завойовували його аули, його гірський край? Визначний аварський поет Расул Гамзатов у другій книзі бестселера “Мій Дагестан” згадує Пушкіна, Бестужева-Марлінського, Александра Дюма, окрема оцінка – Лермонтову. “Кожен по-різному писав про тебе (про Дагестан – П. Ш.), але ніхто не зрозумів тебе так глибоко і проникливо, як юнак Лермонтов і старий Толстой. Перед цими твоїми співцями я схиляю посивілу голову, ці книги я читаю, як мусульманин читає Коран” (див.: Мій Дагестан. – К.: Дніпро, 1972. – С. 150).
Так само цінував Лермонтова і його ровесник – наш Тарас.
Про це, а також про зворушливу любов
Лермонтова до українки, – два сюжети.
Княгиня Щербатова. Так за чоловіком. Насправді це Марія Штерич, яка народилась у південних степах (теперішня Кіровоградщина, село Біле), в родині українського поміщика. Десь 1834 року на прохання свого діда – людини багатої (розробляв донецькі копальні), але самотньої, бо якраз помер його дорослий син, Марія із сестрою перебралася до Петербурга... Тут, точніше, на дачі в Павловську, познайомилася з офіцерами, які служили в сусідньому Царському Селі. Серед них були поет Лермонтов та князь Алєксандр Щербатов. Через три роки Марія вийшла заміж за Щербатова, та не минуло й року, як він несподівано помер, і молода княгиня народила сина вже як вдова...
З першої зустрічі Марія захопила не лише Щербатова, котрий, як виявилося, був лихою та розпусною людиною, а зачарувала і чуйного поета. Він читав їй поему “Демон”, а Марія радила, коли буде дуже тяжко, молитися, – і Лермонтов 1838 року написав для неї вірш “Молитва”:
В минуту жизни трудную Теснится ль в сердце грусть: Одну молитву чудную Твержу я наизусть.
Есть сила благодатная В созвучье слов живых, И дышит непонятная Святая прелесть в них.
С души как бремя скатится, Сомненье далеко –
И верится, и плачется, И так легко, легко... Легко було на душі і тому, що вже йшлося про одруження Марії з Лермонтовим. Але на перешкоді став інший прихильник Щербатової – син французького посла в Петербурзі. Між ним і поетом спалахнув конфлікт. У лютому 1840 року – дуель, причому на Чорній річці, де загинув Пушкін. Фактично повторилася пушкінська ситуація: на кохану претендує інший – і поєдинок. Спочатку билися на шпагах. Барант подряпав Лермонтову груди, натомість кінець шпаги поета зламався. Тоді взялися за пістолети. Барант промахнувся, а благородний Лермонтов вистрілив убік.
Та через неповних півтора року поет упав від кулі в П’ятигорську. Цього разу дуелянт, вже інший, – Ніколай Соломоновіч Мартинов – не промахнувся...
Невдовзі після загибелі Лермонтова Марія Олексіївна перебирала свої папери і знайшла вірш, що починався словами: “На светские цепи, на блеск утомительный бала, цветущие степи
Украйны она променяла...” Вона довго вагалась, чи віддавати цей вірш до друку, але, на щастя, віддала. І ми маємо шедевр, оду українській жінці, що її поет написав за рік до смерті, тоді, коли йшлося про одруження.
Цей вірш дуже любила наша визначна поетка та патріотка Олена Теліга, яку в лютому 1942 року розстріляли гестапівці в Бабиному Яру разом із чоловіком Михайлом. У своїй статті “Якими нас прагнете?”, котру вона надрукувала у львівському журналі “Вістник” у жовтні 1936 року, Теліга повністю процитувала цей вірш, а відтак прокоментувала його: “Чи цей образ українки, що його нам накреслив чужинець, не є повною протилежністю до тих рабинь, яких змальовують наші автори? Чи не нагадує він найліпші жіночі образи західноєвропейської літератури?”
Я довго думав, як подати цього вірша:
у перекладах Миколи Зерова чи Миколи Терещенка (переклади гарні й точні), чи в оригіналі, – і нарешті переклав сам:
На пута чужинські, На блискіт томливого балу Степи українські Квітучі вона проміняла.
Та півдня пахкого Привабу не втратила світлу Серед крижаного І серед безжального світу.
Як ночі зірниці, Що блимають в далях туманних,
Слова-таємниці Із вуст її плинуть духмяних.
Прозорі і сині, Як відсвіт небес її очі. Як вітер пустині, Палкі її ласки жіночі.
Як слива, що зріє, – Рум’янець на щічках пушистих, І сонце зоріє В кучерях її золотистих. Тримаючись строго Традицій Вітчизни сумної, В надії на Бога Бере вона сили земної.
Як плем’я, їй рідне, В чужинців розради не просить, А гордо і гідно. Насміх і зло переносить.
І тями не згубить Від погляду, що палить ревно. Не зразу полюбить, Зате не розлюбить даремно.
У двох передостанніх строфах в образі України передано характер нашої нації. Лермонтов пише, що наша Вітчизна – Україна – печальна, але побожна, має надію на Бога, що народ наш не просить у чужинців опори, а гордо й спокійно терпить насмішки і зло...
Так само зворушливо змальовує взаємини Лермонтова з Щербатовою і Костянтин Паустовський у повісті “Розливи річок”. Там є абзац: “Ще там, у Петербурзі, дізнавшись про заслання Лермонтова, Щербатова вирішила одразу ж їхати до себе, в Україну. Ні, ще б’ється серце, і вона не проміняла квітучі українські степи на мертву суєту Петербурга. Він був несправедливий, коли докоряв їй за це”.
Це слова Паустовського. Є ще там епізод, коли в пориві почуттів Щербатова заговорила українською, і Лермонтов зрозумів силу її кохання. Проте в Україну Марія Олексіївна не поїхала. Невдовзі після загибелі Лермонтова помер її дворічний син. А 1843 року вона вийшла заміж за свого родича, генерал-лейтенанта Івана Лутковського, який був на 15 років старший, і у них 1850 року народилася дочка Варвара.
Натомість убивцю Лермонтова було відправлено на кару до Києва. Іван Франко, рецензуючи спогади польського автора Тадеуша Бобровського, пише: “Із дрібної шляхти варто згадати бідолаху Медарда Шашкевича, що викрав панну Проскурницьку, за се був засуджений на два місяці до київської фортеці, та випросившися одного вечора додому, щоб відвідати бідну молоду жіночку, застав у неї москаля Мартинова, того самого, що вбив у поєдинку поета Лермонтова і в Києві при Лаврі нібито відбував церковну покуту” (т. 47, с. 240).
Тоді ж на засланні карався Тарас Шевченко. Він любив поезію Лермонтова, про що свідчать і його листи, і записи в Щоденнику, і вірш “Мені здається, я не знаю...”, написаний у першій половині 1850 року в Оренбурзі після того, як його друг Михайло Лазаревський надіслав Тарасові поезії російського поета. У цьому вірші Шевченко прямо звертається до Лермонтова:
Де ж ти? Великомучениче святий? Пророче Божий? Ти меж нами, Ти, присносущий, всюди з нами Витаєш ангелом святим. Ти, любий друже, заговориш Тихенько-тихо... про любов Про безталанную, про горе; Або про Бога та про море, Або про марне литу кров З людей великими катами. Заплачеш тяжко перед нами, І ми заплачемо... Жива
Душа поетова святая, Жива в святих своїх речах, І ми, читая, оживаєм І чуєм Бога в небесах.
А далі подяка Лазаревському, де зновутаки йдеться про поезію Лермонтова:
Спасибі, друже мій убогий! Ти, знаю, лепту розділив Свою єдину... Перед Богом Багато, брате, заробив! Ти переслав мені в неволю Поета нашого, – на волю Мені ти двері одчинив! Спасибі, друже! Прочитаю Собі хоть мало... оживу... Надію в серці привітаю, Тихенько-тихо заспіваю І Бога Богом назову.
Минуло п’ять літ. 28 липня 1857 року
Тарас записує в Щоденнику:
“Ночь лунная, тихая, волшебная ночь. Как прекрасно гармонировала эта очаровательная пустынная картина с очаровательными стихами Лермонтова, которые я невольно прочитал несколько раз, как лучшую молитву создателю этой невыразимой гармонии в своем бесконечном мироздании. Не доходя до укрепления, на каменистом пригорке я сел отдохнуть. И, глядя на освещенную луной тоже каменистую дорогу, еще раз прочитал:
Выхожу один я на дорогу, Предо мной кремнистый путь блестит, Ночь тиха, пустыня внемлет Богу, И звезда с звездою говорит”.
Михайло Лермонтов Марія Щербатова (Штерич) Тарас Шевченко
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
