Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії · “Юнаки, були свідомі поставленої мети, яка визначалася їхнім різко негативним ставленням до радянської системи”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Молоді романтики, які кинули виклик радянській системі

Слово Просвіти, №16 за 2021 рік

Про цих юнаків досі згадують у рідному селі на Київщині, проте достеменної інформації у людей немає. Лише старші пам’ятають про хлопців, які боролися за вільну Україну, нібито займалися грабунками й були заарештовані. Світло на ці події проливає справа 63057 (Фонд № 5. Опис № 1) з Галузевого державного архіву СБУ. Ніна БЕРНАДСЬКА Як усе починалося Королівка – мальовниче село українського Полісся: тут на пісках добре родить картопля, ліси радують грибників, тут привітні й щирі люди, які в праці бачать сенс свого існування. А яким це село було в 1940-х роках? Я знаю про це зі спогадів своєї мами, яка народилася й виросла в Королівці. Ці спогади доповнилися деякими документами зі справи 63057. Ось, наприклад, опис майна заарештованого Міщенка Анастасія Кириловича: “Хата дерев’яна з двох кімнат із солом’яним дахом – одна. Корова жовтої масті – одна. Стіл дерев’яний саморобний – один. Табуреток дерев’яних – 2 штуки. Ліжко дерев’яне саморобне – одне. Вулики – дві колоди” (т. 4, с. 377). Тож чи дивно, що на допиті 2 грудня 1950 року Володимир Петрушенко на запитання слідчого про мотиви “вступу на антирадянський шлях” відповідає: “Тяжкі матеріальні умови життя в селі впродовж 1946–1947 років…”. У той час у нього за плечима – окупація, ризиковані ігри підлітків зі зброєю, якої на навколишніх полях залишалося чимало, як результат – втрата кисті руки від розриву гранати. Проте травма не перекреслила бажання жити й навчатися, товаришувати й думати, реалістично оцінюючи події навколо. У 1947 році юнак навчався у Забуянській школі разом зі своїм односельцем Петром Клокуном. У слідчій справі (т. 1, с. 97) цей хлопець пояснює свої антирадянські погляди спілкуванням із вітчимом, шкільним учителем хімії і ботаніки, який, повернувшись із примусових робіт у Німеччині, розповідав про життя в цій країні, про свої спостереження за американцями, словом, “вихваляв капіталістичний лад” і мріяв про самостійну українську державу – без радянської влади, колгоспів. А Ярослав Іванченко постійно підкреслював у розмовах із товаришами, що ненавидить тогочасний режим, бо його батька несправедливо засудили за крадіжки. Так у 17–18-річних юнаків формується думка про підпільну організацію, яка б боролася за справедливість, можливу лише в незалежній Україні. Її організаторами на початку 1947 року стали Петро Клокун, Дмитро Савченко та Анастасій Міщенко, цього ж року до них доєдналися Володя Петрушенко, Петро Левченко, Олександр Левченко, Ярослав Іванченко, Анатолій Іванченко. Молоді романтики вигадали емблему організації – шестикутну зірку, посеред якої – навхрест сокира і розвідний ключ (ця символіка не пояснена), прапор чорно-червоного кольору (між двома смугами чорного кольору – червона: чорний колір означав землю, червоний – кров, тобто озброєну боротьбу за землю), написали клятву: “Клянусь, що я, син українського і російського народу, буду чесно виконувати всі доручення організації, а у випадку зради помру від рук своїх товаришів” (т. 2, с. 20–21). Зачитуючи її, кожен із учасників підпілля тиснув руку своїм побратимам. Хлопці обрали псевдоніми, для прикладу: Петро Клокун – Канін, Анастасій Міщенко – Зарицький, Анатолій Іванченко – Іванов, Ярослав Іванченко – Ворушенко, Олександр Левченко – Компанієць, Петро Левченко – Перепелиця, Володимир Петрушенко – Зощенко. З усіх учасників організації найбільш освіченим був Володя Петрушенко, вчительський син, начитаний поет-початківець, студент першого курсу Київського педінституту. Ось як він пояснює вибір саме такого псевдоніма в “діалозі” зі слідчим: “Восени 1947 року в радянській пресі за доповіддю Жданова різко критикували письменників Зощенка та Ахматову за їхню ворожу радянській дійсності творчість. Я знав про ці події, тому вибрав своїм псевдонімом “Зощенко”. – Тим самим ви хотіли підкреслити свою солідарність з письменником Зощенком? Це так? – Ні, свій псевдонім в антирадянській організації я вибрав лише тому, що в той час було багато розмов про Зощенка” (т. 1, с. 289). Вочевидь тут простежується певна психологічна гра, коли слідчий намагається “дотиснути” підозрюваного, а той лише констатує факти, виграшні для його історії. Саме Володю Петрушенка товариші обирають керівником організації, яка спочатку носила ім’я Наливайка, а потім перейменувалась на Українську демократичну партію (УДП). Він напрацьовує програму, яка не збереглася, але про її зміст можна дізнатися з матеріалів слідства: основним завданням УДП є збройна боротьба проти радянської влади і створення самостійної демократичної української держави. Діяльність Сьогодні може видаватися, що реальних кроків учасники підпілля зробили небагато, зважаючи на проголошену мету. Але це не так, якщо пам’ятати про розгалужену репресивну машину того часу, яка й ідеологічно зомбувала населення. Як засвідчує Володя Петрушенко, під його керівництвом хлопці збиралися лише кілька разів (не більше чотирьох) – для обговорення здобуття зброї, а також друкарської машинки. У березні 1948 року на чергових зборах було прийнято рішення встановити зв’язок з ОУН, тому керівник організації та Анатолій Іванченко вирушають до західних областей, але вийти на оунівське підпілля їм не вдалося. Влітку того ж року В. Петрушенко, А. Міщенко, П. Левченко, П. Клокун (в іншому протоколі – і Д. Савченко) склали та від руки виготовили тридцять екземплярів листівки антирадянського змісту, які були розповсюджені серед робітників лісопильного заводу газопроводу Дашава – Київ. Учасники молодіжної націоналістичної організації мали зброю, що засвідчено матеріалами справи. Ще неодноразово підкреслено, що юнаки писали антирадянські вірші. На жаль, їхні твори були знищені, у справі залишився конверт, у якому тексти зберігались. Під час перехресних допитів слідчий неодноразово ставив запитання про вірші, їх зміст, хто і за яких умов читав, кому передавав. Як це пафосно не звучить, але, справді, слово поетичне прирівнювалося до зброї. Наприклад, Ярослав Іванченко написав поезію “Косар”. Ось як про її зміст (поскрибовано) розповідає на допиті П. Клокун: “… показав ніби тяжке життя селянина-колгоспника, який день і ніч працює в колгоспі і ніби [курсив мій. – Н.Б.] нічого не отримує, його сім’я голодує, а також закликав селян брати зброю, руйнувати колгоспи і скинути своїх ворогів – тобто радянську владу” [т. 1, с. 89]. Петро Левченко, Олександр Левченко і Анатолій Іванченко також віршували, але їхні поетичні спроби були розкритиковані самими учасниками підпілля, лише твори Володі Петрушенка хлопці схвалювали. Петро Клокун згадує про свій вірш “Україна”. На запитання слідчого, з якою метою писалися антирадянські твори, він відповів, що ці тексти слугували вихованню учасників групи в антирадянському дусі, а також для антирадянської агітації серед населення. Він же повідомив слідству, що всі вірші та документи організації були спалені, оскільки її учасники до початку літа 1949 року роз’їхалися з рідного села – хто працювати, хто навчатися, тобто фактично підпілля припинило своє існування (це ж підтвердить і Володя Петрушенко). Проте під час обшуку саме у Петра Клокуна знайшли антирадянський вірш Володі Петрушенка, датований 9 липня 1947 року. Керівник організації, очевидно, заперечував своє авторство, тому цей текст віддали на експертизу почерку, результат якої розставив усі крапки над “і”. Завдяки цьому факту у висновку експерта зберігся уривок із вірша: “…І ось неначе в мене / Крила виростають. / І мене згори-красуні / В небо піднімають”. Ліричний герой, опинившись у Києві, бачить страшні у своїй реалістичності картини повоєнного міста і звертається до Бога: “Подивися кругом себе / Глянь на сліз потоки, / Які ллються й не стихають / Уже тридцять років”. Ці щирі рядки промовляють більше, ніж чотирьохтомна справа членів УДП. Вони – відчайдушний крик юної душі, котра прагне справедливості та справжньої свободи для рідного народу. Безперечно, вірш написано під впливом відомої кожному школяреві поеми Тараса Шевченка “Сон (У всякого своя доля…)” (як засвідчує експертиза почерку, поезія Володі Петрушенка озаглавлена “Сон (Різна доля людям в світі…”). Очевидно, що в знищених строфах він писав про колгоспне життя, а в збережених в акті експертизи почерку далі йдеться про страшні столичні реалії другої половини сорокових років: ті, хто здобув перемогу над фашистами, забуті, знехтувані владою, особливо скалічені в боях інваліди, – “це всі ті, що здобували / Щастя для народу”, а насправді залишилися “без хліба / Й без своєї хати” (ця деталь відсилає до закінчення роману М. Гримич “Клавка”, в якому йдеться про ґвалтоване нічне виселення зі столиці інвалідів-учасників війни). Зрозуміло, що це перші поетичні спроби вісімнадцятилітнього юнака, але вони, попри деякі версифікаторські огріхи, приваблюють щирістю, чіткою громадянською позицією і сміливістю у її висловленні. Володя Петрушенко був освіченим, начитаним і талановитим юнаком. Його син передав мені кілька зошитів батька: блокнот-альбом за 1954 рік, який писався в ув’язненні, п’ять типових учнівських зошитів по 12 сторінок із повістю російською мовою “Мимо життя”, котру закінчено в січні 1962 року, кілька папок поетичних, прозових і драматичних творів. Ці матеріали потребують детального опрацювання, але необхідний час на це, бо почерк автора нагадує розсипи маку, такий дрібний. Уявлення про методи боротьби Юнаки, безперечно, були свідомі поставленої мети, яка визначалася їхнім різко негативним ставленням до радянської системи. Найвразливіше місце в діяльності підпільної групи – це участь її членів у грабунках. Дуже хотілося б, щоб історія цих юних сміливців, які кинули виклик системі, була бездоганною. Проте це не так. У матеріалах справи однозначно стверджується: протягом 1948–1950 років учасники організації здійснили низку збройних нападів, а все награбоване поділили між собою. Наведу показання Володі Петрушенка: “Я в пограбуванні магазину не брав участі і ніяких вказівок як керівник організації з цього питання не давав. Про це пограбування мені стало відомо приблизно через півтора-два місяці від Клокуна Петра, який говорив, що ними взята певна кількість матеріалу й гроші. Пограбування було озброєним” (т. 1, с. 297–298). А на запитання слідчого, чи передбачалося здійснення озброєних пограбувань програмою організації, її керівник однозначно відповідає: ні. Арешт і вирок Арешти учасників підпілля відбулися у двадцятих числах серпня 1950 року. 2 грудня 1950 року учасникам підпілля було вручено обвинувачення, судив їх військовий трибунал військ МВС Київської області 5–6 лютого 1951 року. Вирок суворий – 25 років позбавлення волі за зраду батьківщини всім десятьом учасникам підпілля. Незайві доповнення Ознайомлення зі справою давалося нелегко, бо ставишся до її фігурантів не як безпристрасний дослідник історії, а як небайдужа людина, яка знала декого з її учасників. Це ніби доторк до живої історії, історії героїчної і драматичної водночас, історії конкретних людей, про долі яких мені невідомо, за винятком В. І. Петрушенка та Я. Д. Іванченка. Цей доторк викликає різні думки та емоції, бо вражає навіть літературознавицю з багаторічним досвідом, яка перечитала не один десяток книг про криваві й до певного часу невідомі сюжети радянської історії. Так, секретар, що ретельно фіксував зміст допитів, використовує шанобливу форму звертання на Ви (з великої літери). Водночас можна здогадуватися про методи слідства, якщо всі, крім одного учасника підпілля, визнали свою провину. Це йне дивно, бо радянська репресивна система використовувала всі можливі засоби тиску. На більшості протоколів допиту зазначено їх час тривалості: наприклад, допит почато о 22.00, а закінчено о 04.00. Також хочеться бачити героїчний чин української молоді незаплямованим криміналом. Але факти є фактами. Однак матеріали справи засвідчують, що В. І. Петрушенко та Я. Д. Іванченко не брали участі в грабунках і в 1968 році були реабілітовані. Як і те, що Д. Я. Михайленко був засуджений помилково. У матеріалах справи згадується, що на шлях криміналу декого з підпілля схилили значно старші за віком, які не дружили із законом (з етичних міркувань їх прізвищ не називаю). Також привертає увагу той факт, що, за свідченнями учасників підпілля, організація припинила своє існування до початку літа 1949 року, проте в документах фігурує 1950 рік. Отож, справа УДП і кримінальне провадження були об’єднані (грабунки датуються 1948–1950 роками, останній – квітнем 1950 року). Проте важливішим є інше: влада так боялася підпілля, що навіть після припинення антирадянської діяльності її учасники були арештовані та засуджені. Загалом справа яскраво демонструє правосуддя і законність по-радянськи. У 1956 році відбувся її перегляд, і учасники підпілля вийшли на волю. А вже у 1968 році в постанові суду читаємо: “Перебування у цій організації [УДП. – Н.Б.] засуджених розцінено слідчими органами і військовим трибуналом як зрада батьківщини (ст. 54-І “а” КК УРСР). Таке тлумачення поняття зради батьківщини є неправильним…”. Розчерком пера – насправді трактуванням законів – перекреслювалися людські долі, мрії і сподівання юнаків, які ще шукали себе, формували свій погляд на світ. Такою драматичною є ще одна з маловідомих сторінок української історії, про яку “не можна читати без брому”…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин