6 “Людина мусить бути чесною перед собою, то буде чесною перед Богом та іншими”. Презентація · с. 6сторінка оригіналу ↗
Стіна не вимовила звуку, але ж і ти нічого не сказала*
Слово Просвіти, №17–18 за 2019 рік
Надія Ковалик. Стіна. В кн. Надії Ковалик “Зваба”. — Львів: Апріорі, 2018
ті українськості правдою, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля: “Ми не лукавили з тобою, / Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою” — писав про долю Шевченко. Зважте — українці звикли до того, що долю дитині дає мати, її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти як щастя. У цьому й суть “Материзни”, про яку не раз нагадував Пантелеймон Куліш. Всі ми рано чи пізно пробуджуємося до життя, і важливо, щоб перед нами не було мовчазної стіни, байдужого серця, невігластва, закоріненого зла: “Бачачись раніше зі своєю помічницею ледь не щодня, Анна ніколи не надавала значення її зовнішності” (с. 260) і не задумувалася над простими життєво важливими порадами Соні: “Люди міняються, Анно” (с. 260). Анна роздумує про своє заміжнє життя, якщо його можна таким назвати. Вона бажала родинного тепла, материнства, розуміння, поваги, спілкування, інтимної близькості: “Знаєш, Іване, ти роками живеш не зі мною, а коло мене... Чоловік і жінка мають бути одним цілим” (с. 270). Стосунки з Іваном поза логікою елементарного глузду...
Пам’ятаймо, що сім’я руйнується зсередини, а не ззовні. Терпіла, надіялася, “тому-то немає вже двох, але одне тіло. Тож, що Бог спарував, — людина нехай не розлучає!” (Євангеліє від Матвія 19:6). Не кожному дано пізнати оте єдине і вічне кохання, дароване Богом. Моя кохана була подібна до Маленького принца: щира, тепла усмішка і золоте, м’якеньке, тоненьке волосся, що розвіювалося кольором достиглої пшениці; ступала легенькою струдженою ходою, як стебелинка в платтячку із вранішньої роси... Торкалася мого серця ніжна мить життя — ми завжди ходили вкупі, були щасливими дітьми. Я любив сміятися причинно й безпричинно. Хто здатен осмислити це? Її розумна й ніжна голівка якраз поміщалася в мозолистих долонях мого серця; її простий, ідеальної чистоти одяг, єдина пляшечка парфумів на все життя, шляхетність у поводженні, бо любила природу, насолоджувалася працею на землі, загалом була уособленням людської природи, найбільша прикраса якої — усмішка тепла та свіжа. Коли ми йшли, то сонце раділо нам, а вітер зупиняв свій лет і тихо-тихо, майже пошепки, співав нам вічну пісню кохання. Коли ж вона віддалялася, в порухах її єства я бачив незбагненне й вічне. Пам’ять... Генрі Форд, коли його запитали, ким він хотів би бути, якби довелося прожити життя спочатку, відповів: “Ким завгодно, тільки б моя дружина була поруч”. “Якби з ким сісти хліба з’їсти, / Промовить слово, то воно б...” (Тарас Шевченко). Щоб кохана дружина була поруч... Просто й геніально! Бо чи є щось сильніше за космічну енергію кохання, даровану нам Богом?.. А ще ж — це наше українське... Не втомлююся цитувати текст Петра Кралюка про те, що Україна знайшла формулу вічності життя тисячоліття тому, тож автор, осмисливши це, просить іти разом із ним у “Відновлений рай”: “Повертаємось до човна. І бачимо диво-дивнеє. Біля води сидить маленька дівчинка. Це в селі, де самі старики! Вона бавиться. Але якось подорослому. — Як тебе звати? — питаю.
— Славою. — А ким будеш, як виростеш? — Мамою”. Боже, як же багато значить для українця одне-єдине чарівне слівце, сказане дитиною! “Вічність була до приходу твого на світ, чоловіче, — / Буде вона й по тобі...” (Леонід Таррентський). Анна розійшлася з Іваном. “Самотуючи”, жила надією на материнство. Стосунки з Макаром (дружина, двоє дівчаток, “яких він до нестями любив”), блаженство інтимного життя — і тут сталося те, що мало статися: надія на материнство, припинення стосунків, самотність... Осуджувати?.. “Не судіть, щоб і вас не судили” (Євангеліє від Матвія 7:1). Серцю не накажеш, але нехай наші вчинки керуються думкою серця. Оберігаймо своє серце (“серце” — в біблійній мові часто “розум”) від лихих і немічних тілесних думок, “Бо де скарб твій, — там буде і серце твоє!” (Євангеліє від Матвія 6:21). Життя... Щастя материнства... Лесику три роки. Далі: “Усе намагаюся пригадати... зрозуміти, як це сталося. Але перед моїм зором лише стіна, я не можу її здолати” (с. 308). Від себе не втечеш, надто від власного болю: “Я ночами не сплю і думаю: може, Господь покарав мене за невситимість?” (с. 319). Бог нікого не карає. Людина сама себе карає — час і обставини. Анна картає себе за надмірний егоїзм, що не намагалася допомагати нужденним... І тут чуємо голос Соні, мудрість з народу: “Анно, ніколи не пізно робити добро” (с. 320). Стіна мовчить: “Переді мною чорна стіна, і я не можу крізь неї пробитися...” (с. 337), але ж і Анна нічого їй не сказала. Життя триває, і та “стіна”, яка попереду, мусить бути подолана. Син Лесик — його щастя, коли хтось думає про нього, молиться за нього і поєднаний з його серцем невидимою духовною ниткою життя. Невидима духовна сила поєднана з життям сина, в ній вічність людини, в ній енергія, яка допоможе здолати “стіну”, і вона заговорить. Мандрівка думкою серця триває — дорога ж терниста... _________________________ *Михайло Саченко. “Коріння”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
