Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Письменники і час “Єство дерев, їх душі непогрішні Я зрозумів, як мало хто з людей”. 7 · с. 7сторінка оригіналу ↗

«Тому, у кого є небо»

Слово Просвіти, №17–18 за 2019 рік

До першої річниці смерті українського поета, прозаїка і літературознавця Петра Сороки сяйва доброти, як у лісі. Тут усе злагіднює серце, все схиляє до відкритости, чистоти і любови. Дерева — як добрі духи, що нікому не роблять зла”. Пізніше у збірці “Лісові псалми” Петро Сорока скаже про дерева те саме, тільки вже високими поетичними словами: В цьому світі, що отак неспинно Сам себе хтозна-куди несе, Я відчув надсадно і глибинно, Що люблю дерева над усе. І тому, що з ними легко бути, І тому, що душу тягнуть ввись, І тому, що, в дерево замкнутий, Відпливу у засвіти колись. На превеликий жаль, те “колись” виявилося не таким і далеким — після виходу “Лісових псалмів” доля відвела Петрові Сороці лише шість років. Зовсім небагато, але цього автору вистачило, щоб значно дописати і оприлюднити твір його життя… Лісова тематика у творчості Петра Сороки розвивалася і набувала свого потужного звучання. Ще там, у деннику “Знак серця”, письменник писав: “Спершу сіявся такий дрібний і майже нечутний дощ, що під ним не здригався жоден листочок, але поступово дощик дужчав, набирав сили, і листки почали прогинатися, як клавіші великого органа, — і зазвучала натхненна і потужна музика. Симфонія лісу”. Так само сталося і з книгою про ліс. “Мій ліс” — “Лісові псалми” — “Симфонія Петриківського лісу”… Як отой дощик, від книги до книги поступово дужчало і письмо Петра Сороки, набирало сили, аж поки не зазвучала натхненна й потужна музика його найсокровеннішого і найважливішого твору. Лірична трилогія “Симфонія Петриківського лісу” вийшла 2015 року у львівському видавництві “Апріорі”. Першу частину книги відкрив розділ “Лісничівка” (це дещо перероблений автором “Мій ліс” із денника “Знак серця”). Другу частину склали два нові розділи “Апокрифи ліщини” і “Зимові райдуги”. Третя частина — це значно доповнені лісові псалми під назвою “Кора”. Так твір Петра Сороки про ліс справді набув широкого симфонічного звучання (і за могутнім змістом, і за багатогранною формою подачі). Та незмінним залишилося вистраждане автором кожне слово, його широке світобачення і безмірно вразлива душа: Чорний ворон в безмежному полі, Де курай, бугила і полин, Він тут ситий і завжди на волі, Але ж, Господи Боже, — один. Та чи варто жаліти? Чи треба? Чи оцінить той жаль одчайдух? Може, тому, у кого є небо, Не потрібен ні ворог, ні друг? Звичайно ж, у книзі “Симфонія Петриківського лісу” рядки про того, “у кого є небо”, стосувалися ворона, який хоч і витає високо, та перебуває все-таки на землі. Але сьогодні, після смерті автора, ці рядки набувають значно трагічнішого звучання і ширшого узагальнення. Тут уже — і високе небо його творчості, і недосяжна далеч до його душі… Петра вже серйозно турбувала хвороба. Він дуже страждав, і в його творах дедалі частіше звучала тема смерті. Проте він, як справжній чоловік, міцно тримався за життя. І тут йому на підмогу, окрім дружини Галини, котра завжди була поруч і підтримувала як тільки могла, знову приходив Петриківський ліс, який щодня демонстрував приклади незламності та відваги: Обдерли ліс, як липку, хуртовини, Останнє листя розмели, як дим. І тільки кущ незламної ліщини Іще тріпоче листям восковим. Він там, де обривається дорога, Де перемети, наче буруни. Стоїть один, як бойова залога, Що присягла не впасти до весни. Хоч рвані лати, та стоять солдати, Хоч у тилу ворожім, та живі. Ось так і треба за життя триматись

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин