“Перед гуманітарними дисциплінами, · зокрема історією України, та її дослідниками стоять · масштабні завдання”. Слідами наших виступів 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗
Українська гуманітаристика в зашморзі «наукометрії», «скопусів», «індексів цитувань» та інших глобалістсько-космополітичних проєктів
Слово Просвіти, №17–18 за 2021 рік
Олег ПОЛЯНСЬКИЙ, професор, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Львівського державного університету фізичної культури ім. І. Боберського алена інфляція, багатомісячні невиплати мізерних зарплат сприяли зростанню корупції, підготовці дисертацій “на замовлення”, масовому плагіату. Кандидатами та докторами наук ставали депутати, чиновники і просто скоробагатьки. Далі розпочався “болонський процес”, тобто структурне реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм із метою уніфікації задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування й поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці. Справа ніби потрібна й благородна, але подекуди теж неоднозначна.
В останні роки українська історична наука зіткнулася з новими випробуваннями. Якщо у XIX ст. Маркс із Енгельсом вигадали комуністичну утопію і своє бачення історичного процесу, то наприкінці XX – на початку XXI ст. певні кола наполегливо нав’язують ліберально-космополітичні ідеї глобалізму, поліетнічності та мультикультурності, шкідливість етноцентричного погляду на національну історію, його застарілість і неперспективність. За цією псевдосцієнтичною словесною еквілібристикою проглядається явна тенденційність і заангажованість.
У цьому контексті надзвичайно повчальними є слова Афінського архієпископа: “Насправді те, чого домагаються досягти натхненники глобалізації, про що вони і самі відверто заявляють, – це ліквідація національних особливостей, нав’язування світу не лише єдиної економічної моделі, а й також єдиної мови, єдиної культури. Легко побачити, що зникнення національних особливостей перетворить Європу на кладовище культур”.
У тому, що українську науку,
зокрема наукові інституції, потрібно кардинально реформувати, немає найменшого сумніву. Питання: яким чином і якими методами? У січні 2018 року з’явився наказ № 32 Міністерства освіти України за підписом очільниці відомства Л. Гриневич “Про затвердження Порядку формування Переліку наукових фахових видань України”. До цього чисельність наукових фахових видань становила 1100 одиниць, а після наказу статус категорії “А” отримало лише 100 видань, кількість гуманітарних журналів цієї категорії – не більше десяти.
“Вищим пілотажем” у науці стали вважати публікації у виданнях “Скопусу”, тобто бібліографічній і реферативній базі даних, яка служить інструментом для відстеження цитованості статей, опублікованих у наукових виданнях. Розробником та власником “Скопусу” є видавнича корпорація “ELSEVIER” – одна з найбільших видавничих компаній світу, яка щорічно випускає близько чверті всіх статей у наукових журналах і річний обіг якої у 2008 р. становив 26 млрд доларів. До речі, щодо знакової назви “Скопус”. У Єрусалимі єгора Скопус, на якій розташований один із кампусів Єврейського університету. З грецької слово “скопео” означає дивитися, тобто Скопус – це гора спостережень.
Таким чином, освітнє міністерство вирішило підняти рівень української науки за допомогою т. зв. “наукометрії”, “індексів цитувань”, “індексів Гірша”, “імпакт-факторів”, “скопусів”
і подібних “новацій”. При цьому абсолютно не враховувалась специфіка гуманітарних, точних і природничих наук.
Звичайно, запровадження в наказовому порядку таких змін, особливо у сфері гуманітаристики, викликало серйозне занепокоєння освітньої й академічної наукової спільноти. У друкованих й електронних ЗМІ з’явилася низка статей із промовистими назвами. Назвемо найбільш резонансні: О. Попович “Наукометричне невігластво (щодо манії бюрократій запровадити цифрове оцінювання науки”; В. Горбатенко та ін. “Scopus замість науки: чи потрібно це Україні?”; М. Стріха “Наука в університетах: що далі?”; М. Тимошик “Українська гуманітарна наука під дамокловим мечем “Скопусу””; Д. Дроздовський “Скопус: науковий інтернаціоналізм чи колонізація?”; О. Борисова “Макдональдизація вищої освіти: причини та наслідки”.
Головним меседжем статті доктора економічних наук, заслуженого діяча науки і техніки України О. Поповича є принципово-доказове твердження, що не уся світова наукова спільнота підтримує і схвалює далеко неоднозначні новації, пов’язані з “наукометрією”, “скопусом”, “індексами цитувань” та “імпакт-факторами”. Він наводить висновки кількох авторитетних міжнародних інституцій та вчених про необ’єктивність і явну заангажованість тих, хто стоїть за цими намаганнями уніфікувати й підпорядкувати одному центру світову науку, не враховуючи при цьому специфіки країн та особливостей точних, природничих і гуманітарних наук.
“Бібліометричні дані – небезпечна зброя (тим більш в руках не-експертів) і є цілком неадекватним способом оцінки якості наукової роботи” (Проф. В. Бальман, директор Інституту математики, Бонн).
“Дані щодо цитувань дають лише обмежене і неповне уявлення про якість наукових досліджень. На жаль, надто велика спокуса визначити рейтинг кожного вченого, оперуючи всього одним показником; може статися що цим спокуситься і широка громадськість, яка і в більш простих випадках нездатна зрозуміти, що витікає з тих чи інших статистичних величин” (Міжнародний математичний союз).
“Існує серйозна небезпека, що надмірна увага до бібліометричних показників не тільки не дозволить повною мірою оцінити якість досягнень, але й сприятиме приховуванню від наукового співтовариства досліджень видатних вчених, які працюють поза сучасним науковим мейнстрімом. Подібна практика може сформувати тенденцію до просування тільки тих досліджень, які відповідають модним течіям в науці; в той же час ті, хто оригінальний і чия робота здатна привести до розвитку зовсім нових наукових напрямів, можуть лишитися непоміченими. […] В основі експертної оцінки не можуть лежати бібліометричні показники. Переоцінка значимості бібліометричних показників може завдати серйозної шкоди оригінальності та творчому потенціалу вчених” (Із спільної заяви Французької академії наук, Німецької академії природничих наук, Лондонського королівського товариства, 2017 р.).
“Фахівці, що проводять оцінку наукової діяльності, не повинні піддаватись спокусі перекласти прийняття рішень на числа. […] Дослідження, що розширює границі наукового знання, відрізняється від дослідження, зосередженого на пошуку рішень суспільних проблем. […] У багатьох країнах світу висока якість наукового дослідження прирівняна до публікації англійською мовою. […] Такого роду упередженість створює особливі проблеми в суспільних та гуманітарних науках, де дослідження в більшій чи меншій мірі регіонально та національно обумовлені” (Лейденський маніфест, 2014 р.).
Стосовно української науки,
зокрема гуманітарної, її сучасних оцінок деякі вітчизняні вчені висловлюють критичні зауваження. Так, доктор філологічних наук М. Тимошик із великим занепокоєнням пише про кризовий стан університетської науки, її “скопусизацію”, що ставить у дискримінальні умови дослідників, які займаються українознавчими студіями. Адже більшість українознавчих тем – це “сотні і тисячі ще ненаписаних сторінок локальних подій і явищ. Це такі ж сотні і тисячі відомих і маловідомих персоналій … Це мільйони недосліджених сторінок архівних справ, шпальт рідкісних натепер українських газет, журналів”. Такі дослідження мають важливе загальнонаціональне значення, внутрішній пріоритет, а не глобальний, але від цього не менш актуальний. Тому вкрай небезпечно й необ’єктивно застосовувати для оцінки роботи вченого-українознавця і, відповідно, українознавчих наукових журналів “наукометричні” показники, “індекси цитувань”, “індекси Гірша” тощо.
Доктор історичних наук О. Борисова вважає: те, що відбувається нині в системі вищої освіти України, має свої причини, які беруть свій початок у сучасній світовій політиці щодо вищої освіти. Ці негативні процеси отримали у літературі визначення “макдональдизація”. Суть її зводиться до того, що функціональні принципи діяльності “Макдональдса” – ефективність, обчислюваність, передбачуваність та контроль – намагаються поширити на роботу освітніх закладів. Детально проаналізувавши ці принципи, авторка робить висновок, що імітація освітньої діяльності стає все більш масштабним явищем, але формальні показники при цьому зростають. Складається ситуація, в якій власне результат не є важливим, головне – його презентація. Не йдеться про реальну науку й підготовку високопрофесійних студентів, які практично не замислюються про свої реальні знання, вміння і навички, що їх нині називають компетентностями. Її висновки невтішні: “Зволікання громадянського суспільства і наукового співтовариства України з реакцією на негативні наслідки “макдональдизації” вищої освіти і подальшої “болонізації”, “скопусизації”, профанації, плагіаторства та інших негативних наслідків призводять до витворення з університету монстра формалізму, в якому немає місця ні творчості, ні науці, ні почуттю власної гідності студента і викладача, а є лише симулякр здобуття освіти із зовнішніми атрибутами …, а не з глибоким внутрішнім сенсом”.
Ці самі проблеми порушує у статті “Скопус: науковий інтернаціоналізм чи колонізація?”
Д. Дроздовський. Він наголошує на тому, що назва наукометричної бази “Скопус” перетворюється на “скопуси” або “скопусизацію” – назву, що позначає інтенсивний бізнес у царині науки, адже для здобуття диплому доцента чи професора потрібні публікації в “Sco pus” або “Web of Science”. Фактично наука перетворюється на створення конвеєра, де за гроші можуть написати статтю, яку опублікують у журналах потрібної наукометричної бази. Механізм такої “науки”, розцінки, посередників та ін. детально описані М. Тимошиком. У більшості випадків такі публікації є профанацією науки, бо коли стаття на 3-4 сторінки має п’ятьох співавторів, про яку серйозну науку можна говорити?! Тому цілком логічно Д. Дроздовський запитує: у чому ж тоді цінність публікацій у цих базах? Чи не призведе це до колоніального статусу вітчизняних наукових шкіл? Адже, коли одна спільнота визначає “класність” одних текстів і видань, усуваючи в тінь інших, не беручи до уваги, що національні наукові напрацювання можуть бути не менш важливі, ніж ті, що “у форматі”, у міжнародному науковому тренді, тоді т. зв. “науковий інтернаціоналізм” справді перетворюється на різновид наукового колоніалізму.
У цьому контексті автори відкритого звернення до державного керівництва України слушно наголошують: “Чому Українська держава відкрито ігнорує пріоритетність внутрішнього, загальнонаціонального контексту того блоку досліджень, що має не стільки глобальне, скільки локальне, але не менш важливе у межах нашої держави, значення і тематика яких сконцентрована у площині передусім українознавства: історія, література, мова, етнологія, фольклористика, журналістика, видавнича справа, звичаєве право, “білі плями” української історії, поскрибовані російсько-радянською владою імена українських достойників – усі дослідження, спрямовані на захист і розвій української мови і культури?”
Слід звернути увагу на специфіку гуманітарної науки (близько 40 дисциплін), яка має свою методологію досліджень і суспільний резонанс. Значна частина тематики таких досліджень носить насамперед внутрішній, загальноукраїнський, а не глобальний світовий контекст, але це не означає, що вони є якимись другосортними чи не потрібними. Відповідно, індекси цитувань, тобто зацікавленість світової наукової спільноти такою тематикою, буде об’єктивно меншою, та це аж ніяк не свідчить про меншовартість таких досліджень.
Перед гуманітарними дисциплінами, зокрема історією
України, та її дослідниками стоять масштабні завдання не лише очищення від марксистсько-ленінської догматики, імперських фальсифікацій, “скрєпів руского міра” та аматорських міфологем патріотичних дилетантів, а й опанування сучасними методологіями історичних досліджень. Адже історична наука логічно завершує своєрідний понятійний ланцюжок, що розпочинається з історичної пам’яті і традицій, продовжується історичними знаннями й історичною свідомістю та завершується національною свідомістю. За їх наявності в суспільстві процес державотворення може бути успішним, а за відсутності – навпаки. Те, як ми уявляємо власне минуле, характеризує не лише конкретну особистість, а й суспільство загалом. Водночас історичні погляди визначають наш вибір майбутнього. Тому послідовний демонтаж імперської й комунобільшовицької парадигми вітчизняної історії є одним із найважливіших завдань української науки. Його можливо буде виконати, коли історикам і суспільству перестануть нав’язувати чергові “новації” про неперспективність національного погляду на вітчизняну історію, “скопуси”, “індекси цитувань”, “індекси Гірша”, “імпакт-фактори” як панацею виходу з кризи історичної науки, яка на сьогодні певною мірою є теж перебільшеною.
Справді, історія України як наукова та навчальна дисципліна нині є полем битви не лише між проросійськи/прорадянськи налаштованими істориками,
Уже не перший рік українська гуманітаристика намагається вибратися із серйозної кризи. Здавалося б, падіння компартійного тоталітарного режиму, зняття ідеологічних заборон, відкриття архівів і “спецхранів” дадуть гуманітаріям, зокрема історикам, можливість досліджувати будь-які теми, насамперед ті, що замовчувались або фальсифікувались радянською системою. Та виявилося, що звільнення від ідеологічного диктату, крім позитиву, породило водночас чималі проблеми. Масове перетворення інститутів на університети з подальшим переведенням у категорію національних, відкриття у кожному історичних факультетів спричинило брак професійних кадрів. Колишні історики КПРС, викладачі наукового комунізму, атеїзму, діамату та істмату волею обставин змушені були перекваліфіковуватись у викладачів і дослідників історії України, філософії, релігієзнавства, соціології, але часто залишались на старих ідеологічних позиціях і не оволоділи новітніми методологіями історичних досліджень.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
