“Інші ми! Так! Ми – невимовно інші!” · 8 Поетична пошта · с. 8сторінка оригіналу ↗
Замість біографії
Слово Просвіти, №17–18 за 2021 рік
Віктор ГРИЦЕНКО, м. Кривий Ріг
*** Із вирію не всі вернулись птиці, Не всі і ми на батьківський поріг: У когось шлях на чужину проліг, Хтось став назавше жителем столиці. Коли судьба у Божеській десниці, Життя простелить вам пів ста доріг: Комусь – терни, комусь – лише моріг, Комусь – палаци, а комусь – в’язниці!.. Нелегко вибрати в грядуще путь, Щоб жити нам не так, як всі живуть, Тому не раз студив холодну воду, Бо рік минув – я ж наче і не жив, Хоч перевірив у труді спромогу жил (що це даремно, взнати мав нагоду!).
*** Хоча в очах чужих я відчайдух, Багацько вже не встигну… Дещо зможу, Бо часом відчуваю руку Божу – Натхнення не було б, якби не Дух!.. Для мене творчість – Слова вічний рух, Якщо Господь не виставить сторожу. Але Його даремно не тривожу – Пасе мільйон поетів цей Пастух!.. Я не творив кумирів, а шукав, Та не святих хапаю за рукав, Щоб сокровенне, як вони творити. Пишу в шухляду вже багацько літ, А вже пора складати заповіт: Як не було, а з долею ми квити!..
*** Що найважливіше в житті поета? Архів і, мабуть, молода вдова: Красива – добре. Краще – ділова, Бо знайде гроші для твого портрета!.. Подбай зарані про життя аскета: Де буть могилі, ще росте трава, І ще в рядки шикуються слова, І не чатує недруга вендета… Найвища нагорода для митця, Коли заслужить з терену вінця, Який кладуть в нас зрідка на могилу Посланням до Всевишнього Творця… Але, щоб сталася подія ця, Від серця маєш відірвати жилу!..
*** Кумиру, мов зорі, віки світити, Та яскравіше я-таки згорю: Метеорит затьмарює зорю, Хоч різні в них, звичайно, габарити…
Він жив собі, як сноби-сибарити – Чи не тому я з ним стаю на прю? А мо’, даремно я затіяв гру – Дощенту-бо горять метеорити!.. Знімає сповідь камені з душі, Коли на мить забудеш слово лжі, А саме так вести розмову мушу!.. Відвертий все ж до певної межі: Не всі слова очистив від іржі, Аби змогли комусь очистить душу!..
*** Я веслував, немов галерний раб, Хоч дехто скаже, що мені щастило, Бо не питав, в чиїх руках кормило І був байдужим до життєвих зваб… І от тепер, коли в борні заслаб, Де вітер той, що дме в моє вітрило? Як руки тут не опустить безсило, Не стати здобиччю тупих нахаб?.. Я б жив майбутнім, та в грядущім – тьма, В кінці тунелю вогника нема!.. А може, є, та заважають сльози: Сурмить за вухом ангельська сурма, А інший ангел меч свій підійма – У потойбіччі ждуть метаморфози!..
*** Про себе все сказав у віршах я, Сказати більше, мабуть, неспромога! Не раз була почута засторога: “Кому потрібна розповідь твоя?..”
А я ж не граю ролі мудрія!.. Коли вже буду на шляху до Бога, Ви не шукайте слів для некролога – Візьміть лиш книжку, де моє ім’я. Весь вік учивсь, як в світі жити слід: Радію радості малій, журюсь від бід, І вже з долонь зійшли тверді мозолі, Бо я тепер почесний домосід, А що поет – не знає і сусід, Бо з’їв з сусідами лиш пучку солі!..
*** Вуста німі, хоч слухають ще вуха: Господь на мову відібрав права!.. В юрбі моя поникла голова, Бо людський бунт – це перш за все розруха! У натовпі людина слабодуха Не визнає пророцтва Божества… Застерегти б, та де візьму слова? І, врешті-решт, хто в нас поета слуха?.. Як Бог не дав цих слів, ніхто не дасть: За владу глотки рвуть імущі власть, А люд трудящий жде від них зарплати… Та зозла все ж підняв цілинний пласт – Нащадкам свій пишу “Екклезіаст”, Не мавши, хоч поет, над словом влади…
Січень 2021 року
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
