“Інші ми! Так! Ми – невимовно інші!” · 8 Поетична пошта · с. 8сторінка оригіналу ↗
Це час облітає із білого світу
Слово Просвіти, №17–18 за 2021 рік
Олександр КОСЕНКО, м. Кропивницький
*** Сумно. Вітер ловлю невловимий.
Цей прАвітер-час.
Роки, пси мої гончі, позаду. Відстали давно. Загубилися в пам‘яті ніби в просторах пампас.
Не гітара гукає гуляти тепер. Доміно...
Задощило. Мольфари покрали в Сахари дощі.
Світ незмінно міняється, крається.
Тут, під дощем
Ми – релікти. Дрімучі архейські хвощі Древніх душ невтамовний, оголений щем.
Ми релікти між цих гомінких перелітних світів.
Примітивних, як зрада. Чужих, нетутешніх,
як смерть.
Я цей вітер ловлю, в хаотичній гонитві життів. “Піпл дохаває” хаос. А думка нехай на десерт.
Сумно. Вітер ловлю. Та шукаю себе між епох. Це простецьке життя... А таке незбагненне,
як Бог.
*** Це час облітає із білого світу Як парша, як іній, як спогади. Вечір. Околиця неба аж мре рожевіти. І никає сутінь, кваплива, як втеча.
Це дні наче хвоя забав новорічних Летять, осипаються . Бо не буває На білому світі безсмертних та вічних. А свято триває. А свято триває...
А свято гарує, жере, коноводить До лютих синців, до похмільної чарки. Та Лета невпинно несе свої води. І ліплять матерію вічних три кварки
Не має застілля такої рибини, Щоб з’їв, і буття усвідомив глибини
*** Зустрілися в сутінках небо і степ. І скаче стежина до них навздогінці. Аж мрії з коханням течуть через вінця. Могутній Лерад через всесвіт росте.
Правічного дерева дев’ять світів Дитинно дрімають між степом і небом. Над перепелиною долею Феба Буття стережуть Колоски золоті.
Казки та легенди. Віки та світи У Степу правічного сплять на долоні. Тут приспані битви,звитяги, погоні Зривались колись до якоїсь мети.
Для Степу ж ота метушлива мета Проста порожнеча. Дурна пустота.
*** Вже день малішає. Міліє Кохання погляд. Глибина Злякалась осені. І мрія У чарці топиться вина.
В червоній крові винограду, В хмільному вирі.Без мети. А роки, ніби конокради Женуть надії в засвіти.
Женуть! Стежки мої толочать! Димлять багать чадні гноти. І нижуть, нижуть ніч – до ночі На чорну нитку самоти.
І водить в темряві літа Кохань зітлілих сліпота.
*** Інші ми! Так! Ми – невимовно інші! Квіти зимують в горщиках на вікні. Це не тобі світ фарбував да Вінчі! Це не тобі марень моїх пісні!
Очі рептилій туплять зіниць щілини В душу мою крізь генетичний тлін. І не птахи в Ирій летять, – хвилини! Щоб віднайти Слово моїх молінь.
Господи! Всесвіте! Ранок, як ода каві. Вічні три крапки – ніби флешмоб надій. Та не тобі ці молитви лукаві. Мрія бринить колами на воді.
Навіть помре. Та, від живих живіше, В Ирії мрій ми – незбагненно інші.
*** Осінь. Паморозь висне в повітрі. Холод котиться поміж людьми. Розкидає пожитки нехитрі Листопад, щоб тікать від зими.
Щоб сховатись хоч в мислях від снігу. Ожеледиць, хурделиць, відлиг, Де в холодну вмуровані кригу Поховалися ріки від лих.
Від людей. Чи від інших напастей? Нудно сніг ніби дні проліта Та мені як надія на щастя Листопаду сльота золота.
Тільки хмари – не марні листи Від старої, як світ самоти.
*** Тут вербам коси чеше вітер. Тут осінь Клаусу листа Писать нових шукає літер. Та свято вірують міста
В таємні знаки інтернету, У таїну чужих неправд. Летить до Ирію планета І янгол Білого Пера
Уже свого ладнає горна. Шука мелодії, либонь. Та хто до серця нас пригорне? Хто нас помножить на любов?
І ждуть спокути для Землі Хто совість множить на нулі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
