Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Інші ми! Так! Ми – невимовно інші!” · 8 Поетична пошта · с. 8сторінка оригіналу ↗

Це час облітає із білого світу

Слово Просвіти, №17–18 за 2021 рік

Олександр КОСЕНКО, м. Кропивницький *** Сумно. Вітер ловлю невловимий. Цей прАвітер-час. Роки, пси мої гончі, позаду. Відстали давно. Загубилися в пам‘яті ніби в просторах пампас. Не гітара гукає гуляти тепер. Доміно... Задощило. Мольфари покрали в Сахари дощі. Світ незмінно міняється, крається. Тут, під дощем Ми – релікти. Дрімучі архейські хвощі Древніх душ невтамовний, оголений щем. Ми релікти між цих гомінких перелітних світів. Примітивних, як зрада. Чужих, нетутешніх, як смерть. Я цей вітер ловлю, в хаотичній гонитві життів. “Піпл дохаває” хаос. А думка нехай на десерт. Сумно. Вітер ловлю. Та шукаю себе між епох. Це простецьке життя... А таке незбагненне, як Бог. *** Це час облітає із білого світу Як парша, як іній, як спогади. Вечір. Околиця неба аж мре рожевіти. І никає сутінь, кваплива, як втеча. Це дні наче хвоя забав новорічних Летять, осипаються . Бо не буває На білому світі безсмертних та вічних. А свято триває. А свято триває... А свято гарує, жере, коноводить До лютих синців, до похмільної чарки. Та Лета невпинно несе свої води. І ліплять матерію вічних три кварки Не має застілля такої рибини, Щоб з’їв, і буття усвідомив глибини *** Зустрілися в сутінках небо і степ. І скаче стежина до них навздогінці. Аж мрії з коханням течуть через вінця. Могутній Лерад через всесвіт росте. Правічного дерева дев’ять світів Дитинно дрімають між степом і небом. Над перепелиною долею Феба Буття стережуть Колоски золоті. Казки та легенди. Віки та світи У Степу правічного сплять на долоні. Тут приспані битви,звитяги, погоні Зривались колись до якоїсь мети. Для Степу ж ота метушлива мета Проста порожнеча. Дурна пустота. *** Вже день малішає. Міліє Кохання погляд. Глибина Злякалась осені. І мрія У чарці топиться вина. В червоній крові винограду, В хмільному вирі.Без мети. А роки, ніби конокради Женуть надії в засвіти. Женуть! Стежки мої толочать! Димлять багать чадні гноти. І нижуть, нижуть ніч – до ночі На чорну нитку самоти. І водить в темряві літа Кохань зітлілих сліпота. *** Інші ми! Так! Ми – невимовно інші! Квіти зимують в горщиках на вікні. Це не тобі світ фарбував да Вінчі! Це не тобі марень моїх пісні! Очі рептилій туплять зіниць щілини В душу мою крізь генетичний тлін. І не птахи в Ирій летять, – хвилини! Щоб віднайти Слово моїх молінь. Господи! Всесвіте! Ранок, як ода каві. Вічні три крапки – ніби флешмоб надій. Та не тобі ці молитви лукаві. Мрія бринить колами на воді. Навіть помре. Та, від живих живіше, В Ирії мрій ми – незбагненно інші. *** Осінь. Паморозь висне в повітрі. Холод котиться поміж людьми. Розкидає пожитки нехитрі Листопад, щоб тікать від зими. Щоб сховатись хоч в мислях від снігу. Ожеледиць, хурделиць, відлиг, Де в холодну вмуровані кригу Поховалися ріки від лих. Від людей. Чи від інших напастей? Нудно сніг ніби дні проліта Та мені як надія на щастя Листопаду сльота золота. Тільки хмари – не марні листи Від старої, як світ самоти. *** Тут вербам коси чеше вітер. Тут осінь Клаусу листа Писать нових шукає літер. Та свято вірують міста В таємні знаки інтернету, У таїну чужих неправд. Летить до Ирію планета І янгол Білого Пера Уже свого ладнає горна. Шука мелодії, либонь. Та хто до серця нас пригорне? Хто нас помножить на любов? І ждуть спокути для Землі Хто совість множить на нулі.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин