“Свій край боронити – для воїна Божий Закон”. · 9 Поетична пошта · с. 9сторінка оригіналу ↗
Стійкою стань, пелюстко, не впади
Слово Просвіти, №17–18 за 2021 рік
Надія ПОЗНЯК, м. Суми
*** Ми з тобою вибирали килимі не помітили, як обрали вересень… Ми торкалися морської хвилі, переходили до гарячого піску, арабської геометрії, юного снігу, гіркого шоколаду; ми губилися у розмитості та блиску місячного сяйва, грудневого вечора… спалаху світанку… Нас нічого не здивувало. Та ми обернулися. Їдкий колір, наче в рептилії – на фоні металевих складських полиць. “Не бійся, – подумала я, – це не ящірка. Він не відкине свого хвоста, немов темні думки. Ти й своїх невеселих маєш доволі. Вони потрібні тобі для рівноваги”. Долоня лягла на ворс. Той подався… Постели під ноги килим зеленого із відливом золотавого, – і ти станеш спокійною, ніби трава соковита на ранковому сонці.
*** Що ця осінь забула у мене у хаті? Я боржник її, певно, за світлу печаль. За оці хризантеми біляво-лупаті – противага до кольору пристрасних мальв.
За подовжені ночі, а значить, це термін, що відводить природа для стану душі, коли є післясмак недоспілого терну, та немає жаги, наче вже збайдужів.
І за цей супокій в рівновазі квартири, і за те, що голубка учора вночі на моїм підвіконні, немов на картині, намагалась від щастя віддати ключі.
Вона стукала дзьобом знадвору до кухні, задивлялась на мене – в душі глибину, мов чекала, що пурхнуть мелодії лютні, бо луна ще стояла й ловила весну.
*** Фотографії з часом блякнуть, перетворюючись на тіні. І минуле твоє – зернятко. І майбутнє – пусте насіння.
Чом тривожно, не спиться, жінко? За вікном не завія – осінь. В перспективі ще є відтінки… Сіре в моді, його задосить.
А тобі подавай вітрила. Пурпурові. Шаленство моря! Щоб галера несла нестримна, і твій Грей, безумовно, – поряд.
Тільки, знаєш, не все так просто. Шити парус – діагноз точний. Із Борисполя лоукостом відлітають і юнка, й хлопчик.
І колише чорнильно-сині кленів контури вітер-зодчий, і тремтять піски Палестини – світлі штори супроти ночі.
Післясмак В Берліні сніг повільно-невагомий. Мереживо дерев на тлі пастельнім. Недільний ранок. Вулиці пустельні. Лише трамвай працює, і вагони,
що мають колір сонця золотого, пливуть, як заворожені. І мимо. Вже й не цікаво, що там далі з ними, бо ти вростаєш в сніг. І що із того,
що проникаєш поглядом спочилим у простір сутінковий тротуару, в густе повітря з присмаком нектару чужого міста? Поведи плечима,
стріпни цей чар із власної задуми: так тон стіни порушує графіті. Тут і без тебе повно неофітів. А в серці… в серці десь чекають Суми.
*** Вулик вокзалу напівпорожній. Зморено дивишся далі вікон. Колії, колії… і при кожній – світло й дорога… коротша з віком.
Душу розкрий і звільни назустріч космосу ночі свою уяву. Бач, ліхтарі, – мов з перлинних устриць матове сяйво спливає мляво.
Чари абстракцій на фоні січня. Зоряна твердь? Чи морські глибини... Так і вдивляєшся, – як в обличчя рідної аж до сльози людини.
*** Стійкою стань, пелюстко, не впади. Шмагає злива, град поранив шкіру… Ковтай струмочки чистої води і захлинайся, дивлячись на сіру велику хмару, що пливе вгорі і грізно викидає лють на землю. Дожити б лиш до першої зорі. Та перебути ніч холодну й темну. Тому тримайся із останніх сил: довірся небу – тут, сьогодні й зараз. Бо завтра перетворишся на пил, на білий пил, відкривши світу зав’язь. І буду я стояти у вікні. І знову дощ прибуде. Кине градом. І буде знов не байдуже мені, чи виживе той плід, щоб стати садом.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
