Шевченкіана · “Можна сказати, що Честахівський свято виконав покладену на нього місію”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Григорій Честахівський: “Як везли Кобзаря, то люду приставало все більше, все більше й більше”
Слово Просвіти, №17–18 за 2021 рік
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения”” (лютий 1860 р.): “…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”. Нову статтю з двох частин Володимир Мельниченко приурочив до 160-ї річниці з часу перевезення праху Тараса Шевченка з Петербурга в Україну, здійсненого навесні 1861 р. під орудою поетового приятеля Григорія Честахівського.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Шевченко називав його Грицем Український художник Григорій Миколайович Честахівський народився у 1820 р. в посаді Петриківка (Нова Прага) Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер – Кіровоградської області) в родині військового поселенця. Навчався в Академії мистецтв у Петербурзі. Довгий час дехто з шевченкознавців вважав, що знайомство Григорія Честахівського з Тарасом Шевченком відбулося в 1858 р. Це стверджувалося, скажімо, в “Шевченківському словнику” (1977), затим таку дату названо у “Примітках” до “Спогадів про Тараса Шевченка” (2010). Проте в “Коментарях” до 6-го тому Повного зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах (2001) підтримано датування шевченкознавця Петра Жура про першу зустріч поета з Честахівським, висунуте в книзі “Шевченківський Петербург” (1972): “Шевченко познайомився з ним у 1844 р., коли разом вони навчалися в класі історичного живопису під керівництвом К. П. Брюллова”. Таке датування зафіксовано і в 6-му томі “Шевченківської енциклопедії” (2015). Григорій Честахівський поєднував навчання з чиновницькою службою, тому закінчив петербурзьку Академію мистецтв аж у 1854 р., здобувши звання некласного художника історичного та портретного живопису. До 1858 р. продовжував працювати у найдрібнішому чині колезького реєстратора в Департаменті військових поселень, а з наступного року перейшов до канцелярії Капітулу російських імператорських і морських орденів. На початку 1883 р. Капітул було реформовано, і Честахівський залишився поза штатом. Після цього він часто й подовгу гостював у Шевченкового знайомого Василя Тарновського (молодшого) в Качанівці на Чернігівщині, лише зрідка навідуючись до Петербурга. Втім, помер він у квітні 1893 р. у цьому місті, а Тарновський перевіз його прах у Качанівку та насипав над ним високу могилу, як сам Честахівський – над Шевченком. Оглядаючи його життя, мимоволі згадуєш, що з чину колезького реєстратора починав службу і Микола Гоголь, але Григорій Честахівський не залишив, подібно йому, видатного сліду в творчій царині. Проте Григорій Миколайович увійшов назавжди в історію України людиною, яка свято виконала заповіт Кобзаря — перевезти його прах в Україну. Мабуть, у цьому і був основний Божий замисел існування Григорія Честахівського на землі. Як відомо, Честахівський одразу після знайомства захопився Шевченком і перебував під його значним впливом. Їхні стосунки відновилися й стали особливо теплими після приїзду навесні 1858 р. поета з Москви в Петербург. Олександр Лазаревський згадував, що зближення відбулося спочатку на задушевному виконанні Григорієм Честахівським українських пісень. І справді, той любив співати в колі друзів, а Шевченко приєднувався до нього: “Йому подобалося моє виконання, і він вважав, що я співав серцем, – згадував Честахівський. – Це він мені казав! Мені. Та що мій спів порівняно з тим, як він сам співав!” Григорій Миколайович швидко став одним із найближчих друзів Шевченка. Про їхню душевну близькість свідчать дві прижиттєві фотографії поета, на яких він зображений із Честахівським. Тарас Григорович тепло ставився до Честахівського, називав його Грицем, любив, коли він був поруч. Збереглася Шевченкова записка Честахівському, написана 18 травня 1858 р., коли в Петербурзі був Михайло Щепкін: “Грицю! Як хочете побачить старого Щепкіна, актера, й матимете час, то приходьте в 7 часов к Лазаревскому. Т. Шевченко”. Судячи з усього, Честахівський був із Шевченком на вечорі в Медико-хірургічній академії у квітні 1859 р. Принаймні, Григорій Миколайович зробив приписку на копії Шевченкової поезії “N. N.” (“Така, як ти, колись лілея…”), що вона присвячена дочці священика Крупицького, яку поет і зустрів на тому вечорі: Веселий рай Пошли їй, Господи, подай! Подай їй долю на сім світі І більш нічого не давай. Та не бери її весною В свій рай небесний, не бери, А дай твоєю красотою Надивуватись на землі1. Відомо, що поет подарував Честахівському “Кобзар” 1860 р.: “Козакові Грицеві Честаховському. Кобзар Тарас”. Григорій Честахівський узяв участь в описі кімнати Тараса Шевченка після його похорону. Поетовий знайомий Зосим Недоборовський згадував: “Після смерті Тараса Григоровича квартиру, яку він займав у Академії мистецтв, було опечатано, і після похорону, через деякий час, я одержав офіційне запрошення від поліції, як домовласник, бути присутнім при описуванні його майна, а Григорій Миколайович Честахівський, як експерт, за художника, для оцінки художніх творів, що залишилися після покійного. Опис робив поліцейський офіцер, – поручик Кітченко. Квартира складалася з однієї досить просторої – довгої, під склепінням кімнати, майже всі стіни якої списані олівцем… Спочатку я з Честахівським посписували зі стін, що вважали за потрібне і що немало забрало в нас часу; потім узялися описувати. Склавши опис усього, ми взяли й усе, за винятком одягу, віддали Михайлові Матвійовичу Лазаревському”.
“Кращого від Честахівського важко було й придумати” Ще в день смерті Тараса Шевченка його друзі зібралися у Михайла Лазаревського й вирішили перевезти поетове тіло й поховати в Україні, як і заповідав Тарас Григорович. Поки йшли довгі клопоти з цього приводу, могила Шевченка на Смоленському кладовищі, як писав часопис “Основа”, постійно вся була в зелені та вінках, за ними не було видно ні землі, ні снігу, і вона скоріше нагадувала весну і життя, ніж холод і смерть. До речі, 22 квітня, тобто за чотири дні до відкопання праху Шевченка, Честахівський змалював загальний вигляд могили на Смоленському кладовищі, на малюнку видно біля неї постать Шевченкового знайомого, поета і перекладача Миколи Курочкіна. Дозвіл на перевезення тіла Шевченка в Україну, до якого чимало зусиль доклав поетів друг Михайло Лазаревський, було отримано у квітні. Двадцять шостого числа домовину з прахом поета відкопали, й попереду її чекав довгий шлях, по завершенні якого в Каневі Михайло Максимович написав: Із могили домовина На світ піднялася; Через Москву, через Київ, Сюди донеслася. Як підсумував у своїх спогадах Олександр Афанасьєв-Чужбинський: “Друзі покійного зібрали суму, виклопотали дозвіл і повезли прах Тараса туди, де Могили Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять”. Починалася Шевченкова дорога в безсмертя… Саме йому – Григорію Честахівському – петербурзька громада українців (“люба Громадонька Українська”) довірила перевезення праху Кобзаря в Україну. Найліпше сказав про це його помічник у всенародній справі Олександр Лазаревський: “Кращого від Г. М. Честахівського для цього важко було й придумати. На нього і вказали найближчі друзі поета. Можна сказати, що Честахівський свято виконав покладену на нього місію”. Український історик Олександр Матвійович Лазаревський (1834–1902), п’ятий із шести братів Лазаревських, у 1858 р. закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету, того року й познайомився з Шевченком, який повернувся з заслання. Михайло Грушевський називав його, поряд із Миколою Костомаровим і Володимиром Антоновичем, серед “чільних репрезентантів того наукового руху, що, почавшись з оживленням українофільства з кінцем 1850-х рр., кладе властиві підвалини для наукової історіографії України-Русі”. Тарас Григорович подарував 8 лютого 1860 р. Олександру Лазаревському “Кобзар” 1860 р.: “Чистому серцем і доброму козакові Александру Лазаревському. Кобзар
Г. Честахівський. Домовина Т. Шевченка в церкві. 1861 р.
Тарас”. Зупинімося тут, адже напис особливо красномовний. По-перше, Шевченко називає Лазаревського “козаком”, як і Честахівського, бо це було для поета високою оцінкою людських якостей. По-друге, підписується “Кобзар Тарас”, як і у випадку з подарунком Честахівському. Володимир Яцюк справедливо зазначив: “У такому збігові (національно забарвлені, майже аналогічні за формою і змістом дарчі написи двом особам, які згодом привезуть прах поета в Україну) вбачається щось і символічне, й закономірне. Самоототожнення себе з кобзарем, а своїм молодих приятелів із козаками, дарування їм “Кобзарів”, помережаних і ніби оживлених власноручними написами, схоже на своєрідний обряд передачі заповіту, в якому йдеться про продовження поетової духовної і національної справи”2. Шевченко ніби пророчив супровід свого праху в Україну саме цими двома козаками. В цьому контексті привертають особливу увагу перші два слова дарчого напису Лазаревському – “Чистому серцем…” Нагадаю, що в поетичній молитві, зверненій до Бога, Шевченко просив: А чистих серцем? Коло їх Постави ангели свої І чистоту їх соблюди. Якщо врахувати, що ці рядки написані в близькому часі до дарчого напису Лазаревському, то можна уявити, яких саме людей мав Шевченко на увазі... Повертаючись до “Кобзаря”, подарованого молодому Лазаревському, зазначу, що дорогоцінну книгу він передав своєму сину, тепер вона зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка. Олександр Лазаревський з 1880 р. жив і працював у Києві. Він увійшов у шевченкознавство винятково цінним свідченням про перебування домовини з прахом Тараса Шевченка в Москві. Важливою є його заява про те, що саме Честахівський “був головним розпорядником проводів і похорону”, він “був лише його, так би мовити, помічником”. Двадцять сьомого квітня Шевченкові друзі привезли труну залізницею в Москву на Миколаївський вокзал. Усе, що відбувалося далі, з часів Шевченкового біографа Михайла Чалого вміщувалося в кількох фразах. У того ж Чалого: “Після урочистої зустрічі труни Шевченка у Москві поїзд дістався Орла”. Щоправда, з часом інформація стала трохи багатшою й дорівнювала приблизно лапідарній інформації з “Шевченківського словника”: “Через Москву навесні 1861 домовину з тілом Шевченка везли з Петербурга на Україну. 27.IV її привезли в Москву і встановили в церкві Тихона-чудотворця біля Арбатських воріт3. З поетом прощалося багато москвичів”. У наукових працях інформації містилося не набагато більше. Скажімо, в біографії Павла Зайцева “Життя Тараса Шевченка”, завершеній у Львові 1939 р., серед докладностей і подробиць останнього періоду життя й смерті та похорон Кобзаря, читаємо енциклопедично скупе повідомлення: “27 квітня тлінні останки поета прибули до Москви, де їх внесли до однієї з церков. Зустріч була урочистою. Відправлено панахиди”. У скрупульозній праці Зінаїди Тарахан-Берези “Святиня” (1998) є тепла фраза про те, що москвичі “в тихій задумі прощалися з ним назавжди в церкві Тихона-чудотворця на Арбаті”. Нарешті, в енциклопедичному літопису життя й творчості поета “Труди й дні Кобзаря” Петра
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
