Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Чи зустріне таких лицарів наш золотоверхий Київ? Чи зустріне кращих?” · с. 4сторінка оригіналу ↗

Ніна Михалевич: “Тоді цікаво жити, коли живеш для своєї Батьківщини!”

Слово Просвіти, №17–18 за 2021 рік

Галина ДАЦЮК З пані Ніною я познайомилася у вересні 1991 року, коли вона приїхала в Україну на відзначення 135-ї річниці від дня народження своєї бабусі, Софії Русової. Ми зустрілися в готелі “Турист” біля станції метро “Лівобережна” – з пані Ніною, її доньками Лесею Михалевич і Олею Рудакевич, онукою Софійкою, – усі вони прилетіли з Філадельфії. З Праги приїхав Олександр Ліндфорс, брат пані Ніни, онук Русової. Усі готувалися до виїзду в Олешню, на батьківщину Ліндфорсів-Русових, де планувався “Софіїн день” і відкриття пам’ятного знака на місці родинного маєтку. У Києві, тим часом, вшановували пам’ять жертв Голокосту, і пані Ніна нарікала, чому ніхто не згадує українських патріотів, які у 42-му теж загинули в Бабиному Яру від рук нацистів. “Чому мовчать про Олену?” – дуже серйозно запитувала пані Ніна, не називаючи прізвища, бо вважала, очевидно, що про Телігу мають знати усі. Саме через пані Ніну я відкрила ім’я “поетки вогняних меж”. І вже в лютому 1992 року, в Будинку вчителя, жіноча спільнота організувала перший в незалежній Україні вечір пам’яті Олени Теліги, до 50-ліття від дня її героїчної загибелі. Ніна Ліндфорс-Михалевич – онука Софії та Олександра Русо- Мама Любов Русова вих, одна з особистостей великої родини, у якій були художники, лікарі, юристи, музиканти, вчені, але усі вони, водночас, були громадськими діячами, які присвячували великий шматок власного життя розбудові України. Народилася Ніна в Монпельє (Франція) від палкого кохання Любові Русової та Олександра Ліндфорса. Мама студіювала медицину у Франції, оскільки жінки в Росії не мали доступу до вищої медичної освіти. Батько, Олександр Ліндфорс, навчався на юридичному факультеті. Вінчалися батьки у Петербурзі. І хоча Софії Русовій під погрозою арешту був заборонений виїзд за “межі хутора Михайлівського”, але вона, одягнувши вуаль, все ж поїхала на весілля дочки Люби. Невдовзі народилася її перша онука. “У нас тепер чарівна няня, котрій я Нінку спокійно довіряю”, – напише щаслива мама в одному з листів. Проживши дивовижне довге життя (1 травня, 1906 – 9 червня, 2003), Ніна виховала чотирьох дітей: Ірину, Лесю, Тараса й Ольгу. Залишила на землі добрі справи та приклад лицарського служіння ідеї незалежності України. Належала до тих унікальних людей, у яких природно поєдналися великий гуманізм, романтика, віра і сталевість, коли йшлося про ідею. Все життя вона любила й згадувала Олешню – батьківщину Баби Софії, де провела дитинство. До останніх днів пам’ятатиме сірійку Фатіму – кобилку, яку сама виростила з маленького худого лошати, годуючи борщем. Мама Люба помітить у маленької Ніни особливе ставлення до рідного світу й напише про це Ніниному татові – Олександру, який розбудує в Олешні новий дім, посадить сад і який, на жаль, помре молодим від туберкульозу, коли Ніні виповниться лише 12 років. І їй, хоча й панській дитині, доведеться навіть орати, доглядати господарство. Юною дівчинкою, у 1921 році, разом із мамою, лікаркою від Бога, Любов’ю Русовою-Ліндфорс, вона залишить родинний маєток в Олешні, рятуючись від більшовицького переслідування. А через 20 років повернеться з похідними групами ОУН в окупований ворогом Київ. Вона прийде в Україну разом із Оленою Телігою, Уласом Самчуком, чоловіком Михайлом Михалевичем і двома маленькими донечками – Орисею і Лесею – ще грудною дитиною. Про життя в окупації коротко згадає при нашій зустрічі, в листах, у спомині про Олену Телігу. Пам’ять висвітить дні великих сподівань і революційного запалу. “За морквяним чаєм” вони плануватимуть з Оленою Телігою видання дитячої літератури, підручників українською мовою. Мріятимуть про нове життя в самостійній Україні. Ворог відчує в цій мрії смертельну небезпеку для себе. Ніна ще встигне виїхати з маленькими дітьми, виконавши наказ залишити столицю. Олена залишиться з друзями до кінця. “Чи зустріне таких лицарів наш золотоверхий Київ? Чи зустріне кращих?” – риторично і з болем запитає Ніна у спогаді про Телігу… Про свої місяці в окупованому Києві донька Ніни Ірина (Ткаченко) матиме інші спомини, дитячі, дуже болючі. Їй тоді було 7 Майбутня оунівка років, і дівчинка не могла збагнути, що таке “похідні групи” і чому її мама увесь час десь зникає в морозяному місті. Їй було холодно і хотілося їсти. Про цей голод і вічне “зникнення” мами, постійні переїзди, емоційні розмови з різними людьми про Україну, тривогу і абсолютний аскетизм у побуті пані Орися складе власну думку – дитини українських революціонерів, оунівців. Ось що напише мені в листі від 20 березня 2013 року: “В нас Україна була на першому місці, все інше — ідея, якій не було міри. В моєму випадку “ідея” мене не влаштовувала й жити їхніми ідеями я не могла. Хоч, разом із тим, були цікаві моменти, зустрічі ріжних великих людей, яким приходилося бувати в нас, включно із Тодосем Осьмачкою, і багато-багато інших. І разом із тим, пригадую, як наш Тато в усьому собі відмовляв, включно із вигідним ліжком, “бо по тюрмах сплять на дошках”, і разом із тим, будучи в Німеччині, Батько передав через мене гроші на “організацію”, а “вельмож”, якому треба було передати, був у Баден-Баден на купелях. Це так на мене подіяло, що я відмовилася давати гроші на ту “ціль”! Я не жаліюся, я тільки ділюся Батько Олександр Ліндфорс своїм минулим, яке було дуже бурхливе. Я продукт “двох світів”, який завжди був у конфлікті, бо світи, може, були: реальним, від якого мене ізолювали, й світ Батьків, яким вони жили, мені не зрозумілим! Я в 5 років разом із Батьками була свідком боїв у Хусті (1939), де на очах мерли студенти! Такі були часи, кожна генерація має своє переживання”. І в наступному листі – від 7 квітня 2013 року: “Благовіщення, я й в церкві була, співаю в церковному хорі із 15 років, із перервами, настрій не був в мене до молитви, в конфлікті із нашим Творцем, бо не бачить він наш Нарід й не бачить владу, яка окупувала нашу землю й не дає світлий розум Народові скинути із себе пута. “Мамона” заволоділа, збаламутила мозги масі, й уже до того доходить, що двоє сидять в одній кімнаті й між собою не говорять, а пишуть на машинках свої справи! Мистецтво писати листи, які Олечка впорядкувала, а Ви тепер над ними працюєте, є рідкісні явища. Світ тратить ґрунт під собою, який дощі розмиють, і людина в них – в проваллях, знаходитиме свій кінець. Сьогодні бути чесним не модно. Колись ідея давала бажання й віру в те, що робили, а тепер десь ідея й віра, чи не на дні моря опинилися? Будучи в Україні, в потязі, мені не повірили, що я не з Галичини. Коли я показала свій паспорт, то вони не тільки переконалися, що я з Канади, але й помітили, що я родилася в Празі, то вони не могли вийти з дива. Причому сказали, що “у вас багато молодих говорять канадійською”, на що я відповіла: “Ні, вони говорять державною мовою, в якій народилися, а дома часами всі говорять матірною, а ви державною не хочете говорити”. Після того уже балачка не ліпилася”. Коли я думаю про велику родину Русових, про їхню подвижницьку громадську роботу, самопосвяту Україні, то часто думаю про дітей, які опинялися у вирі боротьби. Загалом “виром” було ціле життя. Софія Русова народжувала дітей в ув’язненні, її онука Ніна Михалевич приїхала боротися за самостійну Україну з грудною дитиною. В боротьбі діти виростали і виховувалися, взявши за основу ідеї служіння свободі, добру, творчості, а не накопиченню. Через сотню літ, після еміграції усі нащадки Русових знають про Україну, вважаючи її своєю Батьківщиною, працюють для неї, будучи далеко за океаном, — така от сила тяжіння. Хоча все життя дітей минає вже в іншому, неукраїнському, оточенні і світі, в іншій державі, чиїми громадянами вони є. З листа доньки Ніни Михалевич Ольги Рудакевич від 18 листопада 2016 року: “Мама жила в Олешні, у Празі, у Львові, в Києві, тоді втеча через Европу, зупинка в Мюнхені, тоді Америка, від Міннесоти до Філядельфії. Похована Мама на українському цвинтарі в Бавнд Брук, Ню Джерзі. Хоч Мама була інженером-агрономом, в Америці професійно не працювала, а займалася громадськими справами, перекладами (перекладала казки на українську мову). Михайло Михалевич (22 липня, 1906 – 9 лютого, 1984) жив у степах східної України (на Херсонщині), в Києві, у Празі (де Батьки побралися), у Львові, в Києві (Тато і Мама були в похідних групах), і так, як і Мама, через Европу, Америка, аж до Філядельфії. Теж похований у Б.Б в Н.Дж. Працював Тато для архітектурної фірми яко мистець, виконував творчі проєкти (моделі, рисунки, розписи, мозаїки). Нас було п’ятеро. Окрім нас чотирьох, був ще братик, Остап (Львів, 1943 — Мюнхен, 1945). Наша Ліля, офіційно Ірина, народилась 5-го травня, 1934 року у Празі. Дитинства, Ліля каже, у неї не було. Батьки увесь час зайняті справами, увесь час їздили десь, жахливе враження на Лілю зробив Хуст (1939), де вона пережила жахи війни. Київ 1942 року теж вона згадує з трепетом, була сувора зима, нічого не було ні їсти, ні вдягнути, холод, голод, страх, хоча Мама розказувала, що Ліля завжди була дуже розбитна, уміла знаходити добрих людей, які радили-помагали, і навіть умудрилась знайти якусь жінку яка діставала молоко із села. І та жінка Лілі і Лесі приносила молоко, носила через Дніпро, який тої зими замерз. Єдині гарні спогади у Лілі це уже з Німеччини, з Берхтезгадену, де ми опинилися у таборі ДП. Власне, Ліля з Бабою (Любов Ліндфорс) жили в Бадені, а Мама і Тато, і Леся, Тарас і я жили в Мюнхені, Баден недалеко від Мюнхену. У тому ДП таборі була велика громада, і гімназія була, і Пласт, і балет, і музика-клавір, і прогульки в гори, товариство. Баба в таборі вчила французьку мову і спів, і Ліля з Бабою там і жила, а ми були в Мюнхені. У потязі ще перед Мюнхеном помер Остапко (дворічний син пані Ніни Михалевич. — Г. Д.) від запалення легенів. Похований на цвинтарі у Мюнхені. В самому Мюнхені народився Тарас, 1945 року. 1947 року народилась я, в Берхтезгадені. Леся народилась в той самий день, що і Ліля, 5 травня, 1941 року теж у Празі. Леся ніяких поганих спогадів не мала, а виростали ми, тобто, Леся, Тарас і я, уже в Америці, як у Бога за пазухою. Ясно, що життя було нелегке, мови ніхто з нас не знав, не розуміли що і як, але громада, як завше, разом проходила різні труднощі, поки не “стали на ноги.” Ліля, будучи старшою, включилась у товариство старшого юнацтва, вони усі 1 травня виповнюється 115 років від дня народження Ніни Михалевич – громадської діячки, учасниці похідних груп ОУН у Київ 1941 року, онучки Софії Русової. На рідному обійсті в Олешні. Ніна Михалевич з донькою Лесею, ліворуч вчитель історії Володимир Єрмак. 1991 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин