Суспільство і ми · с. 8сторінка оригіналу ↗
БУДИНОК ПІД ПРАПОРОМ
Слово Просвіти, №17 за 2005 рік
Тема політичних репресій радянської доби — не нова для “Слова Просвіти”. Але погоджуємося з автором пропонованої нижче статті, що варто знову і знову при# вертати увагу широкого загалу до сповнених людських трагедій сторінок боротьби за українську ідею. І зокрема — до теми “дітей репресій”, яка ще й досі є для нашо# го політикуму “білою плямою”. Автор добре знає цю проблему, адже сам у чотири з “гачечком” роки цілком офі# ційно став “ворогом народу” й опинився на спецпоселенні в Сибіру — після того яку 1951 році батьків, а разом із ними й дітей, було репресовано у зв’язку зі стандар# тним для західних українців у ті роки звинуваченням. Нині Петро БОЯРЧУК працює в редакції газети “Волинь” (Луцьк) на посаді влас# ного кореспондента, мешкає в м. Горохів. Член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України. 2003 року видав книгу “Дорога# ми болю”, повністю присвячену темі, котру порушує і ця стаття.
ПОЛИНОВЕ ЩАСТЯ СОЛОМІЇ
Чомусь донедавна я думав, що мурований дім Холонівської сільської ради Горохівського району на Волині належить до колишніх чеських будинків, які покинули господарі по Другій світовій війні, виїхавши на історичну свою батьківщину. Виявилося — помилявся: дім, про який мова, був колись особистою власністю холонівського чоловіка Федора Киреєва. Подробиці з’ясовував за допомогою рідної Федорової племінниці Ніни Матеуш. За польських часів служив Федір у місцевого пана Красіцкого. Був уже старим парубком, коли надумав оженитися. Пан дозволив власними коштами й силами виготовити на панському ж цегельному заводі скільки треба було Киреєву тисяч штук цегли. А будинок заповзявся із неї Федір спорудити у своєму селі найбільшим і найгарнішим. Вельми вже хотів догодити молоденькій дружині Соломії. Прагнув, аби почувалася за ним щасливою. Мабуть, і про майбутнє своїх дітей думав. Але трапилося, що наприкінці гітлерівської окупації старшого його сина Петра, який в Українській Повстанській Армії, схопили в Угринові Горохівського району червоні партизани, котрі посувалися на захід перед лінією фронту. Аби забрати в дев’ятнадцятилітнього юнака життя, вистачило б однієї кулі, а їх увігнали йому в тіло сімнадцять. Молодший від Петра на п’ять років брат його Йосип загинув по війні, взявшись із хлопчачої цікавості розібрати якусь міну. Відтак і затулилися вікна дому Федора Киреєва жалобою та смутком. А 1946 року, здається, за отой дім, що муляв заздрісні очі “пролетарям”, вивезла совєцька влада Федора та Соломію до Сибіру, звинувативши, як велося, в націоналізмі. Минули роки, допоки повернулися Киреєви в рідне село. Але притулитися хоч у комірчині колись їхньої ж хати-кам’яниці влада не дозволила. Неприступною твердинею несправедливості височів над будинком червоно-синій прапор УРСР. На знак того, що в будинку — сільська рада. Під тиском тої несправедливості і пішов Федір із життя через лічені місяці по приїздів Україну. Соломія, хоч молодшою була від чоловіка на 24 роки, пережила його лише на кілька літ. Не маючи власного кутка, намірилася якусь хатину вже самотужки зводити, однак будуватися теж не дозволили. Пішла в колишній свій садок, щоб вишень нарвати (“Вишні, — сказала Ніна Матеуш, — тоді вродили так рясно, як на десять літ раз буває”), але й звідтам вигнали. Втратила від того всього розум — та й згасла невдовзі, знайшовши короткий прихисток у когось із жалісливих своїх родичів. Багато чим донедавня наша держава нагадувала холонівський будинок під прапором. Саме таке порівняння спало на думку минулого літа після телефонної розмови з мешканцем Волі Ковельської, колишнім політв’язнем комуно-більшовизму Павлом Куликом. Павло
Якович повідомив мені про смерть свого табірного побратима Данила Шумука, названого кимось із закордонних публіцистів вічним в’язнем. Життя Данила Лаврентійовича обірвалося 30 травня 2004 року, рівно за сім місяців до його 90-ліття. Уродженець села Боремщина тодішнього Володимир-Волинського повіту на Волині, Данило Шумук уперше був засуджений до тюремного ув’язнення в 1935 році в підпольській тоді Західній Україні як активний діяч комуністичного підпілля. На волю вийшов весною 1939 і від “золотого” вересня цього року до кінця 1941, коли з Червоною армією опинився у Східній Україні, повністю зневірився в ідеалах, за які доти змагався. На власні очі побачивши там совєцький рай, у німецькому полоні зрозумів, що від гітлерівців райського життя теж очікувати не варто. Повернувшись у рідне село, невдовзі пішов до УПА. У повстанських колах відомий як політпрацівник на псевдо Боремський. Спецслужбами сталінщини був схоплений у лютому 1945. Засудили до страти, але через три місяці після вироку смертну кару замінили на 20 років каторжних робіт. Випустила з-за колючого дроту в 1956 році хрущовська “відлига”.
Але через рік — черговий арешт, суд і 10 літ ув’язнення. Потім — знову арешт, знову суд, табори. Загалом провів Данило Шумук за колючими дротами таборів і сталевими ґратами тюрем польського, гітлерівського та комуно-більшовицького режимів 42 роки життя. 1987 року під тиском міжнародних правозахисних організацій совєцька влада дозволила йому виїхати в Канаду. До України дістався через п’ятнадцять літ. Із тим, щоб уже й померти на рідній землі, зігрівшись її теплом та увагою. Жив у дочки в Красноармійську Донецької області. Туди й надіслав я Данилові Лаврентійовичу листа з проханням відповісти на декотрі запитання. Але відповіді не одержав. Павло Кулик, котрий відвідував Шумука в Красноармійську, як і свого часу в Торонто, пояснив це його непростим психологічним станом. Адже, повернувшись з-за океану в Україну, цей великий страдник за її незалежну державність, яка, вважалося, зреалізувалася, раптом став перед “будинком під прапором”, де йому відмовили в прописці. Мовляв, мусить привезти з Канади ще якісь довідки. Їхати за ними не схотів та й не мав уже сили. З погляду влади формально був на своїй землі бомжем. Почувався від того кривдно й тоскно.
У ПІДДАНСТВІ ДВОГОЛОВОГО ОРЛА
Уже не на Донеччині, а в “західняцькому” Львові рахує восьмий десяток літ уродженець села Рачин Горохівського району колишній курінний Української Повстанської Армії Олексій Брись. Хоч і гарну квартиру тут одержав, був у числі тих, кого з нагоди 60-річчя УПА місцева влада вирішила обдарувати автомобілями “Таврія”, але формально — теж “чужий серед своїх”. З Інти, що в Автономній Республіці Комі Російської Федерації, де жив, відбувши табірний строк за участь в українському національно-визвольному русі, він повернувся в Україну на початку дев’яностих років минулого століття. І мешкав тут упродовж цілого ряду літ із паспортом громадянина неіснуючого вже СРСР. Не квапився з ним розлучатися з тієї простої причини, що, на відміну від нового українського паспорта, тут було вказано, — він за національністю українець. У даній ситуації повівся так, як і мільйони інших українців в Україні, котрі тривалим зволіканням обмінювати есесерівські паспорти на нові фактично демонстрували свій протест проти того, що влада, не питаючи на те будь-чиєї згоди, позбавила їх права і в офіційному, як-то кажуть, порядку бути українцями, а не обезличеними громадянами України, приреченими на втрату свого етнічного національного кореня. Але Олексій Семенович не врахував, що свій есесерівський паспорт він одержував, живучи в Росії. Отож і не підозрював, які ускладнення в нього попереду в зв’язку з тим, що після розпаду СРСР російська влада автоматично зробила його, зважаючи на ту обставину, громадянином своєї держави. Та в 2000 році почув: “Або Ви поміняєте паспорт на документ нового зразка, або ми припинимо виплачувати Вам пенсію”. Кинувся оформляти українське громадянство, — а не так просто. І Росія зі свого підданства не відпускає, і українські чиновники чомусь тисячі причин знаходять, аби “усеньку душу вимотати”. Оббивав їхні пороги, щодалі чіткіше усвідомлюючи, що без пенсії, яку отримує з Росії, більше кількох місяців обходитися не зможе. І що українським чиновникам, які обіцяють вирішити його проблему не раніше, ніж через рік, до всього, чим він переймається, абсолютно байдуже. І урвався терпець. Поїхав в Інту й за лічені дні одержав новий документ. — Хотів мати паспорт із тризубом, — поскаржився мені при зустрічі у Львові, — а мушу вік добувати з двоголовим орлом. Моя держава і штовхнула мене до нього. У голосі вчувалася гіркота. У 1992 році, коли йшов Хрещатиком у голові маніфестації з нагоди 50- річчя УПА і потім, маючи особисту зустріч із першим Президентом України Леонідом Кравчуком, слухав його й висловлював власні думки про майбутнє незалежної вже України, навіть припустити не міг, що в Україні цій стане зайвим. Однак відколи й від кого це почалося? І як сталося, що, втішені нарешті здійсненою, здавалося, мрією про державну українську незалежність, національно-демократичні сили України не помітили, як із дому їхнього помаленьку, без зайвого гуку, але з бульдозерною наполегливіс-
Десятками літ у колишньому будинку Федора та Соломії Киреєвих, що в Холоневі Горохівського району на Волині, — і пошта, і сільська рада. Тільки господарям місця у ньому “не вистачило”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
