Таланти і поклонники · с. 11сторінка оригіналу ↗
МИКОЛА ШОПША: «Я ЗРОСТАВ У ПЛЕЯДІ ЗОЛОТИХ ГОЛОСІВ»
Слово Просвіти, №17 за 2005 рік
Соліст Національної опери України — народний артист Микола ШОПША належить до найвідоміших сьогодні українських співаків. Його красивий і могутній бас знають не тільки кияни, а й цінителі оперного мистецтва Франції, Німеччини, Голландії, Швейцарії, Да# нії, Іспанії, США, Канади, Бразилії, Перу, Польщі, Сербії, Хорватії. Блискучі інтерпретації оперного й камерного репертуару при# несли співаку найвищі оцінки музичної критики, поставили його поряд із провідними басами світу, а сценічна майстерність ста# вить його ще й у рівень із кращими драматичними акторами.
має в усьому світі. Вокальна школа — бездоганна, манера й культура співу — досконалі. Для мене він — еталон. Його платівки — це університет для кожного співака. Узагалі, Україна — це кузня унікальних басів. Згадаймо мого земляка-полтавця з Диканьки — Андрія Кікотя. Коли він починав співати, то всі вражено нишкли: які ж там зв’язки?.. Згадую Кікотя в “Хованщині” Мусоргського: грізно стукнувши посохом, він так видихнув “Спаси, Бог!”, що повітря здригнулося, а зал у захваті завмер. На жаль, рано пішов із життя — на 46 році. І не дуже вшанованим. У нас “система” прикра: визнають лише тоді, як пішов за обрії. — А чи опікуєтеся Ви моло# дими? — Не хвалитимуся, я до всіх добре ставлюся. Допомагаю чим можу. Є дуже перспективні хлопці. Серед них Богдан Тарас, який багато чому навчився в мого Івана Карася (“Запорожець за Дунаєм”), лауреат міжнародних конкурсів Сергій Магера теж уважно дослухається до порад. А от у навчальних закладах не викладаю. Певно, тому, що на цьому спіткнувся. На зорі молодості, повернувшись із гастролей із капелою “Думка”, я посеред навчального року зайшов прослухатися до консерваторії. Єлизавета Чавдар, тоді завідувачка кафедри, сказала: “У Вас чудовий голос. Ідіть на перший курс. Наздоганяйте”. — “А іспити? — поцікавився я. — “Які ще іспити з Вашим голосом?” — відповіла Чавдар. Усі класи були переповнені, я опинився у професорки Ніни Кукліної. Вона, певно, використовувала методику якоїсь азіатської школи: до неї приходили гарні голоси, а потім співати ніхто не міг. За півроку так мене “навчила”, що зажатою гортанню не міг брати високі ноти. Став практично профнепридатний. Залишив документи, покинув консерваторію. Спасибі Миколі Кондратюку, він випадково перехопив мене на якомусь концерті у філармонії і забрав до себе вчитися. Отже, я й донині побоююсь процесу навчання. На жаль, у нас професорами іноді стають люди, які псують таланти, ламають їм кар’єру. Вважаю, що за це треба до кримінальної відповідальності притягувати. — А що ж таке — оперний спів?
— У нашу професію закладено, як мінімум, три компоненти: сценічна майстерність, вокальна майстерність, музична майстерність (вміння спілкуватися з оркестром). Якщо ця тріада не розвивається, видатним співаком не станеш. Оперний спів — це гармонія душі, розуму, голосу. Публіка потребує співрозмовника, якому є що сказати. Співак переконує не лише красою голосу, а й драматизмом почуття, інтонацією, характером. Не долання вокальних труднощів приваблює, а образи Бориса Годунова, Досифея, Тараса Бульби… — Буває, і краса тембру є, і всі нотки правильні, — а не за# хоплює... — Таких прикладів чимало. До кожної партії співакові треба дорости, якщо він уміє рости. Я, наприклад, дуже пізно — десь у 45 років — почав співати Тараса Бульбу. Мені легше дається Борис Годунов, хоча цей образ психологічно дуже насичений. Але вокально партія Тараса Бульби складніша, Лисенко “начинив” теситуру великими стрибками, — і треба точно дострибувати, не розгубивши характеру. — У театрах часто скаржать# ся, мовляв, найкращої ролі не дочекався. — Звісно, є цікаві не проспівані партії, але загалом я задоволений. Репертуар у мене чималий: оперних партій майже 40, а камерних творів понад 500. Хотілося б ще поспівати в “Хованщині” Мусоргського, в “Дон Карлосі” Верді. Готую партію Мефістофеля (”Фауст” Гуно) мовою оригіналу — французькою. Правда, я відмовлявся, хотів співати українською, — є чудовий переклад. Якось Борис Олійник, прослухавши оперу “Сільська честь”, іронічно спитав мене: “Колю, якою мовою співали?” Відповідаю: “Мовою оригіналу”. Він сміється: “Нічого не зрозумів”. Я вважаю, що треба співати рідною мовою, щоб люди розуміли. До того ж, назвали “Національна опера”, отже, повинна бути українська мова в театрі. Мене дуже тішить, що я співаю для свого народу. Часто запрошували працювати за кордон, але тільки на рідній землі я стою міцно. Навіть голос краще звучить. До того ж, за кордоном немає для баса такого репертуару, який створили слов’яни Лисенко, Мусоргський, Римський- Корсаков, Лятошинський, Гулак-Артемовський, Майборода. — Невже у Відні чи в Парижі голос у Шопши інакше звучить? — Мене і в Америку запрошували, я там півроку жив і співав. Але немає такого натхнення, як удома. Не знаю, чи в мене характер такий, чи виховання, але максимум місяць побуду за кордоном і вже тягне додому, нічого вже не треба — ні грошей, ні комфорту, ні дивовижних краєвидів. Охоплює ностальгія. Деякі митці женуться за пряниками і славою. Кричать потім: “Ми рекламу Україні робимо!” Рекламу Україні треба робити на українській землі й українському народові співати. Я облишив ту рекламу. — Колись на Гмирю, згодом на Мірошниченко, Солов’яненка, на інших улюбленців сунули хма# рою вірні прихильники. А тепер, кажуть, змінився час і публіка… Чи є таке: ходять на Шопшу?
— Свідчу: ходять. Телефонують у театр і додому, цікавляться, чи задіяний я у виставі. Є постійні слухачі-прихильники і в інших співаків. Коли досягаєш певної висоти, тоді з’являється своя публіка, яка поважає мистецтво співака. — Чим Вас приваблює кон# цертна діяльність? — Відшліфовує оперний спів. Це — творча лабораторія. На концерті ти філігранніший, а в опері — широкі мазки на великому полотні: багато виконавців, оркестр, балет, десь схибив — це не так привертає увагу публіки. Концертна п’єса триває півтори-три хвилини, і треба віртуозно донести образ, усі нюанси. Я багато концертую і всім оперним вокалістам рекомендую. — Які секрети допомагають Вам бути кремезним красенем? — Жодних секретів, режим звичайний. Не їм гострого. Донедавна зимою купався в ополонці. Одного разу взимку я був у Перу на гастролях. Спека плюс сорок, сонце в зеніті, ніс облазить, звісно, купався — в Тихому океані. Потім поїхали на Камчатку, там той же Тихий океан, тільки холод собачий, вода десь 11 градусів. То я і там купався. Чим більше бережеш голос, тим частіше хапаєш застуду. У нас були такі співаки: горло кутали, не пили холодного, гарячого. І часто хворіли. — Творче життя Вам дарує зустрічі з видатними людьми. Хто запав у душу? — Доля подарувала мені дружбу з моїм земляком — галушником-полтавцем композитором Олександром Білашем. Він для мене багато музики писав, чимало його творів я виконував першим. Якось я заспівав на концерті його дивовижну елегію на слова Лігостова “Журавлі”. Він потім питає: “А хіба це моя?” Я сміюся: “А хто жмені ноти давав?” Твір геніальний. Білаш мав добру душу, все робив для людей. Порядний, щирий, істинна українська порода, селянська душа. Останній із могікан пісенної творчості, таких зараз немає. Недаремно йому звання Героя України присвоїли. На жаль, дуже багато його творів ще досі не виконані, в мене теж лежать, наприклад, балади на вірші Драча. Не проспівані, не записані. — А що заважає? — Насамперед, потрібно, щоб хтось оркестровку зробив, потім — студійна робота, за все тепер треба добрі гроші платити. Раніше замовив у держструктурі й — проблем немає. Я за десять останніх років випустив лише один диск — завдяки своєму другові Володимиру Лазоренку, керівнику будівельної фірми. На цьому дискові золотий репертуар — українські народні пісні й романси, записані в супроводі Національного оркестру народних інструментів України під орудою Віктора Гуцала. — Я знаю, що Вас і по# ета, народного депутата Бориса Олійника поєдну# ють дружні стосунки. — Для мене це вчитель на все життя. Він мені всі свої книжки дарує, в нього що не вірш, то філософський шедевр. Це — великий поет, поряд я можу поставити хіба що Ліну Костенко. Ми досить часто спілкуємося, він очолює Український фонд культури, де я член президії правління.
— Уявляю такий проект: Ми# кола Шопша співає пісні на вір# ші Бориса Олійника. — Було б дуже добре знайти меценатів, щоб зробити такий подарунок Борису Іллічу і всім цінителям його таланту. У того ж Білаша є чудова “Мелодія” на вірш Олійника, яку я часто співаю. Взагалі-то на його вірші безліч пісень написано різними композиторами, Борис Ілліч навіть сам не уявляє, хто і скільки написав. — Із роками змінюється від# чуття слави? — Слава це така вередлива дівка, що її постійно треба тримати в їжакових рукавичках. Чим більше слави, тим її тяжче підтверджувати. В молоді роки грає гоноровість, бажання бути на видноті. Для мене вона тепер, що є, що немає. Слава — це коли тебе люди поважають, а ти — людей. Це добра слава.
Володимир КОСКІН
z
Оперний спів — це гармонія душі, розуму, голосу. Публіка потребує співрозмовника, якому є що сказати. Співак переконує не лише красою голосу, а й драматизмом почуття, інтонацією, характером.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
