Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · с. 13сторінка оригіналу ↗

Платитиму данину доброти, Допоки серця не покинуть сили. Землі, що береже святі могили, Платитиму данину доброти. Негаснучому сонцю з висоти, Яке для мене люди засвітили, Платитиму данину доброти, Допоки серця не покинуть сили. “Допоки жить”, Тамара КОЛОМІЄЦЬ

Слово Просвіти, №17 за 2005 рік

“ОТАК ПИШУ, ЯК ВПЕРШЕ І ВОСТАННЄ” Назватися ученицею? Адже вчитель — не той, хто вчить, а в кого ми вчимося. І знов-таки, за давньою мудрістю: вчитель приходить тоді, коли готовий учень. Аби лише без зради, без отого гіркого Герасим’юкового резюме: “Коли міняли маски вчителі…” Отже, не всім із нас пощастило?.. Може, найвражаючіше — і визначальне для мене — початок 80-их: я, ще зелений початківець, за благословінням Дмитра Чередниченка прийшла до Тамари Опанасівни у вихідний день — чи то за порадою (готувала кудись добірку віршів), чи то за рецензією (Тамара Опанасівна була тоді відповідальним секретарем комісії СПУ по роботі з молодими авторами). Із сором’язливим острахом і благоговійним трепетом натискую кнопку дзвінка, мені відчиняють двері… — і я не втримуюсь від блаженного розковуючого сміху: шановна поетеса, відомий автор книжок для дітей, перекладач, стоїть, мов із автоматом, із чималим дрилем у руках: “Міняю, — каже, — замок…” Невисока, зграбна, на диво демократична в спілкуванні, без отої самозакоханої котурняної пишноти “класика”, і вся — суцільна енергія, переповненість. На моє німе здивоване запитання додає іронічно-весело: “Отак і живемо”, — як формулу долання і застереження. …Позаминулого грудня, на надзвичайному письменницькому з’їзді, що проходив просто неба, бо влада відмовила в приміщенні, — на холодному ядучому вітерці ми зустрілися у гамірній юрбі колег по перу, і Тамара Опанасівна, змовницьки примруживши очі, притишеним голосом “по секрету” сказала: “Це ж мені вже скоро 70. Може, дасть Бог, доживу. Треба книжку зробити…” …Так само стоїть на порозі відчинених дверей: “А я відчула, що ви вже близько, — і чекаю…” Сива, худенька, — але така ж внутрішньо невгамовна й молода духом. “Ай, — скептично відмахується рукою від мого запитання “Як живете?”, — я давно перестала дивитись у дзеркало, не люблю його… Вечір у Спілці? О, ні, це вже мені заважко…” На столі — старенька друкарська машинка — як втілення отої мінімальної пенсії, на яку приречено тепер більшість митців, що не вміють (чи не хочуть) прохально згинатися-достукуватись у владні кабінети; а ще — папки із рукописами, біля яких медитує-муркоче улюблениця-розумниця-кішка, — й гiрка виданих за останні роки книжок. Заходить розмова про те, “що було, що є і що буде”, і я бачу перед собою ту саму Тамару Опанасівну — з її гірким запитанням: “…Хто знає, якою ціною // борги оплачую я…” і зухвало-викличним: “Ти мій портрет намалювать хотів?..” “ЗЕЛЕНОЮ ПІШЛА ПІД СНІГ ТРАВА…” Перша збірка лірики Тамари Коломієць — “Проліски” (1956) —

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин