Абетка відомих імен · с. 13сторінка оригіналу ↗
ВІТАЄМО ТАМАРУ КОЛОМІЄЦЬ ІЗ НОВОЛІТТЯМ!
Слово Просвіти, №17 за 2005 рік
“Хрещатик”, “Я, ти, ми”, “Вісті”, велику добірку поезій Т. Коломієць зробила в журналі “Вітчизна” Світлана Йовенко… Книжка — могутня проникненням у час, його парадокси й катаклізми — вже готова; центральною частиною, осердям її буде вінок сонетів, мотто до якого — із Конфуція: “О Господи, не дай нам жити в епоху перемін…” Тамара Панасівна читала мені трохи віршів із цієї нової книжки, — там висока поезія поєдналась із високою політикою. — Ну, чому тримаєте, не даєте кудись? — запитую здивовано-докірливо. — О, — буду з ними носитись?! “Все, що відкладалося на потім, // поросло травою забуття…” — Бачите, — зітхає сумно, — немає вже Миколи Вінграновського, немає Толі Костецького, Віктора Кави… “Скоро стане травою // покоління моє…” Тонкий лірик, який точним відвертим словом виповість найглибші нюанси почуття, — ота незалежна постава (“цілий вік проживу колючою, // там, де сестри мої ставні…” — “Балада втечі”); мовчазна вищість гордості (“Хіба ж то не набридло — другим сортом…// Був старт. Дороги сивої імла…// Коли до стрічки перші прийдуть гордо, // а що, як вгледять: я вже там була” — “Був старт”); та оте проникливообпікаюче — відколи й знаю, — як печальний діагноз: “зеленою пішла під сніг трава…” І щемкі вірші про жіноче почуття — чомусь більше про біль, ніж про радість. Насолоджуюсь умінням Тамари Коломієць володіти формою — різною: сонет, півсонет, тріолет, октава тощо; майже в кожній збірці — вінки сонетів; а яка багата палітра ритміки й ритму, яка цікава мелодика поезій… На превеликий жаль, критика сьогодні в глибокому колапсі; куди йде література й зокрема поезія, що в ній вічне, а що минуще, — хто скаже? Зрештою, острови Слова чекають великої води. Гадаю, то не була данина часу — спілкування літератур колишніх республік. У збірках Тамари Коломієць особливо щемко, по-рідному звучить білоруська тема — близькість наших мов та культур, спільність доль, — хоча сьогодні, очевидно, про це писалося б по-іншому.
“ТАКЕ ВОНО НЕВСТРІЙЛИВЕ РОСТЕ…”
Оскільки наша лірика переживає галопуючу інфляцію, поетеса скерувала свої зусилля в інше русло — в дитячу літературу. Питання рідної мови, святощів та ідеалів, такі актуальні сьогодні, старшим людям освоювати важко, а ще важче — міняти їх. Тому працювати треба з найменшими, вважає Тамара Опанасівна. Потрібні книжки! Тож вона активно — і раніше, і в ці роки — писала та співпрацювала з різними видавництвами. Підготувала цілу низку рукописів — про правила руху, про час, про пожежників, нову абетку, дещо переклала з російської… “Видавничий дім “Економіст” започаткував цікаву серію “Навчалочки-починалочки”, гарно розгорнув роботу — і… збанкротував. “Грайлик” взяв кілька рукописів, навіть аванс зміг заплатити — й теж збанкротував. Тамара Опа-
Фото Дмитра Чередниченка насівна досить активно деякий час співпрацювала з популярним журналом “Пізнайко” — власне, бралась і береться до будь-якої роботи, яка чекає рук. Активні зараз приватні видавництва, зокрема “ПП Сотніков О. С.”: видав нову абетку поетеси у віршах “Хто нам літери приніс” (2002) і “Що вродило на городі” (2002) — казочка із загадками та кросвордами. “Веселка” перевидала “Веселе місто алфавіт”. У Тамари Коломієць, за книжками якої виросло не одне покоління, — уже своя абеткова бібліотечка: має 6 абеток для 6 онуків. Хоч із тими абетками — якийсь фатум: кожна лиш дійде до видавництва — обов’язково щось стається… Книжки розкуповуються, не залежуються, здавалося б, таким авторам і видавництвам — усюди зелена вулиця, — проте прибуткова в усьому світі справа у нас чомусь не йде, — і це велика загадка. А наклади книжок — смішні як для 47-мільйонної України.
“ВЕРЕСНЮ МІЙ, СВІТЕ МІЙ ПОЛИННИЙ! Я ЩЕ ПО# ЗМАГАЮСЯ З ТОБОЮ!”
З РОСИ Й ВОДИ!
цікавого; і хай бере свої відсотки — але рухає літпроцес. Бо ж більшість авторів — неринкові, непробивні, їм дуже потрібна допомога. І хай з’являються книжки професійні, добротні, а не любительські, безграмотні, що лише компрометують літературу. — Перше, що я зробила в перебудову, — каже Тамара Опанасівна, — а я особа книжна, — звернулася до праць світової літератури. Начитувалась. Мене, признаюся, буквально потрясла книжка нобелівського лауреата Пітера Абрахамса “Острів”. Геніальний роман. Хоч написаний до 1990 року, та має багато аналогій із нинішніми світовими подіями. Можемо лише зітхнути: “Все це вже було…” — Я людина сільська — досі боюся машин. І живу я на дачі — там мені комфортно, там приходять вірші. Дача врятувала й маму, — завдяки їй мама пожила ще 9 років. …Часто сняться коні, білі коні, — я їх дуже люблю — зізнається. — Може, гени говорять? Що найголовніше в житті? Я спочатку цього не розуміла. На світі є Бог, він дав мені те, що вважав за потрібне… Не маю гнівити його, ремствувати і чинити зло. Є 10 заповідей — треба дотримуватися, — чи ходиш у церкву, чи ні. Людина, що не раз сама була богом і тримала людське серце на долоні, — Микола Амосов сказав: “Кращого морального кодексу людство ще не придумало”. Отже, не чинити зла, а лиш добро. Що найголовніше в творчості? Творити гармонійність. Розладнаність, ненастроєність нашого життя — це руйнівне. Може, тому й потягло на класичну форму. Малишко лаяв сонет, а Рильський відповів йому: “Не іграшка пуста // та форма, що віки розкрили їй обійми”. Я зрозуміла: у революцію абсолютними ворогами були неокласики, тому й понищені. Отже, — треба протистояти руйнації. Коли десь щось руйнується, мені дуже болить душа… — А плітки? Життя поетеси не обходиться без них? — О, повно! — весело розводить руками Тамара Опанасівна. — І приписували, і вигадували, і допитувались: про кого це ти так пишеш? Хто це такий, той твій Світовид? (розділ у збірці “Осіння борозна”. — Н. П.). Але справжнього так і не вгадали! А я їм кажу: аж чотири є!.. З Василем Симоненком ми були дуже однакові, тому й розійшлись. Я з книжкою вирвалась перша … Ну, ви ж знаєте анекдот про “замість”?.. У кожної поетеси вірші — це оте “замість”. Чайник був уже без свистка, і, поки ми розмовляли любенько, він узяв собі й остаточно згорів — повідомив про це димком. Тамара Опанасівна махнула заспокійливо рукою: — Це останній акорд. Треба викидати — і все. Буду обзаводитись новим. На прощання показала мені те, що зробила-зладнала сама, — ну й майстриня! — ось поличка по-новому, ось настільна лампа, ось у коридорі вішалка… Плани, плани, бажання дії, руху, творчості, — непокірно-невгасиме багаття на межі літа, що змагається з вітриськом, зі стужею, з самотою. І кличе слово, аби єднало його зі світом і з часом… Тож на многая літа Вам, Тамаро Опанасівно! Чекаємо Вашої книжки, і добірок, і зустрічей, і Вашої незгасної іронічної доброї усмішки, що — над усім.
z
А справді, як каже Тамара Опанасівна, — чому б усім творчим об’єднанням нашої Спілки письменників та не гуртуватися навколо видавництв, газет, журналів? Зрештою, чи маємо сьогодні бодай перелік цих видавництв і цих видань, які множаться й гинуть? Чи знаємо, де їх шукати? Література може — і повинна — якщо не приносити великі прибутки, то хоча б триматися на плаву. Спілка має стати менеджером, літературним агентом для своїх членів, отже, — знаючи своє господарство, прилаштовувати, видавати, може, й продавати книжки, організовувати виступи і ще багато чого іншого й Наталка ПОКЛАД
“І приписували, і вигадували, і допитувались: про кого це ти так пишеш? Хто це такий, той твій Світовид? Але справжнього так і не вгадали! А я їм кажу: аж чотири є!.. З Василем Симоненком ми були дуже однакові, тому й розійшлись. Я з книжкою вирвалась перша …”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
