“Несе сива Чорнобильська мати Цю планету... Це хворе дитя!..” Іван Драч · с. 5сторінка оригіналу ↗
БІЛЬ ЧОРНОБИЛЯ
Слово Просвіти, №17 за 2007 рік
“Наслідки аварії на ЧАЕС могли б бути значно меншими, якби не бажання тодішнього керівництва СРСР за будь'яку ціну “сховати шило в мішку”, — вважає колишній заступник головного інженера з науки та ядерної безпеки Чорнобильської АЕС, автор книги “Чорнобиль. Помста мирного атома” Ми' кола КАРПАН. Про маловідомі події, що відбулися напередодні ядерної ка' тастрофи і відразу після неї, в інтерв’ю з Миколою Васильовичем.
— Миколо Васильовичу, де Ви були під час аварії і як її сприйняли? — Тиждень напередодні аварії я провів у відрядженні в Москві. Повернувшись 25 квітня вранці, поцікавився у свого керівника Олександра Львовича Гобова (відділ ядерної безпеки), чи потрібен я сьогодні на роботі. Він відповів, що на 4-му блоці вдень 25 квітня експерименти будуть закінчені, залишилося тільки зупинити блок, і під час його зупинки буде присутній наш фізик Чернишов. Тож я весь день провів зі своїми маленькими сином і донькою, а о 4-й ранку 26 квітня мене розбудив телефонний дзвінок. Телефонувала сестра дружини, яка тоді жила в райцентрі Чорнобиль — це за п’ятнадцять кілометрів від станції. Жінка була дуже налякана: перервавши нічну зміну, повернулися додому хлопці-будівельники, які працювали над зведенням 5 і 6 енергоблоків. Вони були свідками вибуху. Я відразу зателефонував на 4 блок, але всі телефони мовчали. Начальник зміни 3 блоку Юрій Багдасаров сказав, що стався вибух і що 4 блоку більше немає. Тоді я сів на велосипед (іншого транспорту не мав) і поїхав через ліс на ЧАЕС. Але доїхав туди не відразу: далекі підступи до неї вже були оточені міліцією. Я поїхав у Прип’ять до свого безпосереднього начальника — завідувача відділу ядерної безпеки. Начальникові відділу ядерної безпеки про аварію на станції чомусь не повідомили, як і начальникові ядерно-фізичної лабораторії Кряту. Я зайшов до Гобова, і з його домашнього телефону ми додзвонилися директорові станції. Віктор Брюханов запропонував нам приїхати разом із начальником налагоджувального підприємства Александровим, за яким уже вислано автомобіль. Ми вийшли до дороги, де на виїзді з міста нас чекав А. Крят. Учотирьох ми й приїхали на ЧАЕС о восьмій годині ранку і відразу зайшли в бомбосховище під станцією, де розташовувався штаб ЦО і перебувало начальство — директор, головний інженер, секретар парткому, заступник головного інженера станції з науки та керівники деяких підрозділів. — Яка там була обстановка? — Невесела. Наша станція була серед кращих. До Першотравневих свят ми очікували нагородження її орденом Леніна. — Де розташовувався бункер? — Під головним корпусом станції, ліворуч від входу. У бункері великий зал із робочими місцями і кілька кімнаток. Людей там небагато і всі були зайняті справою. Нашому відділу необхідно було зібрати найважливішу інформацію: в якому стані перебуває аварійний реактор, належало взяти проби повітря, ґрунту і води. Керувати першими експедиціями до стін аварійного енергоблоку випало мені. Мене запитали: “Який персонал і яка техніка Вам будуть потрібні?” Я попросив замовити вертоліт, виділити бронетранспортер із водієм, викликати станційного фотографа. Знімки енергоблоку, які зробив штатний фотограф ЧАЕС Анатолій Рассказов не лише на землі, а й із повітря, були найпершими. Вони дозволили оцінити ступінь руйнування реактора. Більше того дня до енергоблоку ніхто не літав. Рассказов пішов проявляти плівки, а ми з начальником зміни радіаційної безпеки Юрієм Абрамовим кожні дві години виїжджали до реактора. Побували там п’ять разів. Через відкритий люк бронетранспортера Юрій робив заміри радіаційного фону, я ці дані записував. Ми бачили над реактором клуби пари, довкола валялися уламки будівельних конструкцій. Аналіз проб показав, що ядерне паливо потрапило в навколишнє середовище. — Яку дозу опромінення Ви отримали? — Велику, але точної цифри не знаю. Як професіонал, я усвідомлював, що від прямого випромінювання не вбережешся, воно проникає навіть крізь бетонні стіни. Захищатися треба було від зараженого пилу. Для цього органи дихання захищали респіраторами, а щоб уберегти шкіру і волосся, якнайчастіше змінювали спецодяг. На санпропускниках, на щастя, був великий його запас. Скинув забруднену спецівку — і в душ. Якщо шкіру відмити не вдавалося, з’являлися виразки. У деяких ліквідаторів площа подібних ушкоджень шкіри складала десятки квадратних сантиметрів… Одержавши в травні тижневу відпустку, я поїхав на батьківщину, на Урал. Годинами просиджував у лазні і пив квас. У такий спосіб вивів з організму значну кількість радіонуклідів. — Чи довелося Вам у першу добу після аварії брати участь у прийнятті важливих рішень із ліквідації її наслідків? — На жаль, керівництво станції дослухалося не до всіх наших рекомендацій. За нашими розрахунками, через 6 годин після заглушки, при розкритій активній зоні паливу досить повітряного охолодження. Але воду подавали ще протягом доби, вилили близько десяти тисяч кубометрів. У реакторі вона ставала радіоактивною, а потім розливалася по приміщеннях, ще більше забруднюючи їх. Ця вода принесла багато лиха тому, хто в ній вимок. Персонал, який не мав дозиметричної інформації в перші години після аварії і якому не дали можливості вчасно помитися і змінити мокрий одяг, був приречений на променеві опіки і гостру променеву хворобу. Головним прорахунком стало те, що не вдалося запобігти колосальній пожежі. Вона спалахнула у зруйнованому енергоблоці надвечір 26 квітня — приблизно через 17 годин після аварії. Вогонь бушував усю ніч. У Прип’яті з вікон верхніх поверхів було видно цю моторошну картину: язики полум’я піднімалися на десятки метрів — на висоту труби, що стояла поруч із реактором! Полум’я було білим, ц означало, що температура досягла кількох тисяч градусів. Плавилися, перетворювалися на лаву або викидалися в повітря тисячі тонн забруднених радіацією речовин. Радіаційний фон навколо станції через це зріс у десятки разів. Ми з колегами передбачали, що приблизно о 19-й годині реактор “розженеться”, тому за кілька годин до пожежі дали чіткі рекомендації, як його “дозаглушити”. Необхідно було ввести в зруйнований реактор додаткові обсяги поглинача — речовини, що перешкоджає ланцюговій реакції поділу ядер. Ми запропонували використати для цього борну кислоту. Достатньо було хоча б тонну її змішати з водою і ввести в реактор за допомогою, наприклад, гідрогармати. Але цього не зробили. Наслідки виявилися жахливими. Гігантську пожежу спочатку навіть не намагалися гасити. І це правильно, адже вона була такою могутньою, що з нею неможливо було впоратися жодними силами. — Неодноразово доводило' ся чути, що не так гасили. Чи правильно, на Вашу думку, дія' ли пожежники? — У першу ніч уламки більше десятка касет з ядерним паливом із реактора вилетіли на дах (підрахунок зробили потім, під час збирання їх із даху), і пожежники Чорнобильської АЕС, жертвуючи собою, зуміли їх загасити. А наступної ночі, коли горів реактор, посилати людей на боротьбу з вогнем не було сенсу: вони нічого не змогли б вдіяти. Та й чим гасити? Водою? Це б тільки погіршило ситуацію… До речі, багато хто з пожежників опромінився, перебуваючи, так сказати, у режимі очікування. До ЧАЕС уночі по тривозі з’їхалися пожежники з усіх найближчих населених пунктів, і до ранку їх тримали біля станції. Про всяк випадок… — Що сталося на станції піс' ля вибуху? Чи правомірні звину' вачення на адресу обслуговую' чого персоналу? Адже Вам уда' лося відновити картину аварії? — Так, я виклав свою версію подій, яку вважаю достовірною, в книжці “Чорнобиль. Помста мирного атома”. З’ясувалося, що не всі, хто був тоді на зміні, чули, як
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
