Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Хто ж розвиватиме українську науку в ХХІ столітті?” · с. 7сторінка оригіналу ↗

МАНДРІВКА ПО ЗНАННЯ?

Слово Просвіти, №17 за 2008 рік

Святослав МІЗЕРНЮК Світовий економічний розвиток та конкурентоспроможність дедалі більше залежать від упровадження новітніх інтернет-технологій, які змінюють взаємодію людини і світу, створюючи й нові форми освіти, і ринки без торговельних площ, забезпечують працю компаній без звичних офісів і необмежений миттєвий доступ до світових баз інформації. Але, незважаючи на всі ноу-хау, головним надбанням кожної країни залишається людський ресурс. Розумних, освічених людей, їхніх працьовитих рук потребують у всьому світі. За володіння цим багатством розгортається справжня війна. Світова глобалізація щодень пришвидшується, а доба інформаційно-комп’ютерних технологій невідворотно змінює й усталені стереотипи, й економічні, освітні, життєві орієнтири більшості країн. Україна також намагається не залишитися на узбіччі. Тож, попри політичні чвари, Верховна Рада ратифікувала вступ України до СОТ. У глобальному світі, де кордони більше не спиняють вільного руху людських потоків, владам країн, як і працедавцям, стає дедалі важче знаходити фінансові мотивації, щоб залишити найманих працівників у себе. Наприклад, тепер трудова міграція німців у США — звичне явище, а поляків — у Німеччину, українців — у Польщу; до нас їдуть з Азії… Через це уряди багатьох країн стикаються з тим, що на їхніх територіях кваліфікованих працівників нема. Україна, яка за останні десятиліття стала донором робочої сили, втратила, за різними оцінками, від 4 до 7 мільйонів громадян, які працюють в ЄС та Росії. За даними дослідження Міжнародного благодійного фонду “Карітас Україна” та співробітників Інституту народознавства НАН України, серед заробітчан, які працюють у ЄС та Росії, майже 80 % українців мають намір повернутися в Україну. Але майже стільки ж респондентів не знають, коли це буде. Мігранти зі стажем пригадують, що як тільки приїхали на заробітки, сподівалися повернутися за рік-два, однак залишаються тут і досі через потребу матеріально забезпечити своїх рідних. Найвірогідніше повернення українських мігрантів, вік яких на межі 60. Натомість молодь у пошуках роботи будь-що прагне залишитися за кордоном. Тож і не дивно, що попри незначне повернення заробітчан в Україну з Греції чи Португалії, ще більше їх виїжджає до Євросоюзу і Росії: і тих, хто має легальний статус на проживання та працю за кордоном, і тих, хто нелегально їде та працевлаштовується там. Хоч маючи дозвіл на працю в одній країні, наші заробітчани їдуть до іншої, де працюють нелегально заради кращих умов праці та вищого заробітку; наприклад, з Чехії чи Португалії — до Іспанії. Уже традиційно українці обслуговують приватні помешкання, доглядають дітей та літніх людей; працюють на будівництві, у сфері послуг, ресторанному та готельному бізнесі. Нині наших співвітчизників охоче запрошують і на більш кваліфіковані та краще оплачувані посади. Завідувач сектору етнонаціональних досліджень Інституту народознавства НАНУ Ігор Марков на прес-конференції в УНІАН розповів і про поширення “вторинної міграції”: українські громадяни приїжджають до своїх родичів або друзів, які вже влаштувалися за кордоном. Наші заробітчани купують у кредит помешкання в Італії, Греції, Іспанії, Португалії. Отож матеріальний добробут українців у цих країнах значно поліпшився: українці потроху “втяглися в життя” в країнах ЄС, для багатьох із них невід’ємним надбанням є існуюча там повага до людських прав, розвинена інфраструктура. Однак не все так безхмарно: чимало людей через своє нелегальне становище потрапляє у рабські умови життя і праці; найбільша небезпека — на півдні Італії та в Росії. Доки в Україні не створять сприятливого інвестиційного клімату, що дасть поштовх для розвитку конкурентоспроможних у світі галузях економіки та забезпечить формування якісно нового ринку праці, доти годі сподіватися на масове повернення мігрантів до України. Якщо раніше люди їхали на будь-яку некваліфіковану роботу, сподіваючись заробити й повернутися в Україну, то зараз талановита молодь намагається спочатку виїхати на навчання, а вже згодом залишитися там жити і працювати. 11—13 квітня в Українському домі відбулися Міжнародна виставка “Освіта і кар’єра — Абітурієнт 2008” та Четверта виставка закордонних навчальних закладів “Education Колаж Євгена Букета abroad—2008”. З-поміж українських ВНЗ привертали увагу кольорові інформаційні стенди про університети, коледжі, школи у Великобританії, Австралії, Естонії, Польщі, Латвії, на Кіпрі, в Угорщині, Італії, Швеції, Греції, Канаді, Росії, Німеччині, запрошуючи нашу молодь до себе на навчання. Напевно, буклети, які пропонують закордонні інститути, змусять замислитися не одну молоду людину, куди їй піти навчатися. Тим паче, що для творчо обдарованих навчання обіцяють безкоштовне. Поспілкувавшись біля стендів з молоддю, я був приємно здивований рівнем знань української мови представників польських ВНЗ. З’ясувалося, що молоді люди — наші співвітчизники, які поїхали туди вчитися, там і залишилися, й не поспішають повертатися. Отже, поки українська влада розмірковує, як незалежним тестуванням побороти хабарництво у вищій освіті, закордонні вищі навчальні заклади переманюють нашу талановиту молодь. То хто ж забезпечуватиме професійними знаннями розквіт нашої країни? Це питання турбує і ділові українські кола, фахівці та бізнесмени яких зібралися на Всеукраїнський форум “Бізнес і освіта: неминучість співпраці”, який відбувся 11 квітня в Українському домі. Нестачу висококваліфікованих кадрів уже нині гостро відчуває український бізнес. Адже зростання економіки та розвиток компаній змушує їх вести з конкурентами “війну за таланти”. Але випускники українських ВНЗ мають дуже низький рівень практичних знань та кваліфікації, щоб задовольнити вимоги працедавців. Тому вони змушені перевіряти справжній рівень знань, оскільки наявність диплома як документа про вищу освіту не гарантує її якості. Кваліфікаційний рівень свідоцтв чи дипломів в Україні загалом недосконалий, бо не дає об’єктивної інформації про глибину і якість одержаних знань та навичок, уміння застосовувати їх на практиці, тобто не відповідає реальним запитам ринку праці. Тому учасники зібрання наголошували на гострій потребі розробляти сучасні освітні стандарти, оскільки більшість випускників має лише теоретичні знання, яких недостатньо для успішного застосування в сучасному бізнесі. Перший секретар Посольства Королівства Нідерланди у Києві Пітер ван Фліт розповів, що їхні студенти майже 40 % навчального часу витрачають саме на здобуття практичних навичок безпосередньо в компаніях. Ішлося і про потребу змінювати саму стратегію навчання: вчитель має вчити учнів не свого минулого, а їхнього майбутнього! А якщо зважити на те, що сьогодні в Україні майже 3 мільйони студентів, то перебудова освітніх пріоритетів вимагає значних зусиль. Але на світовому глобалізованому ринку успішною буде лише та країна, чий науковий та освітній потенціал забезпечить і сам розвиток новітнім науково містким технологіям. Отже, сучасна “війна за таланти” продовжується в усьому світі. Та хто ж розвиватиме українську науку в ХХІ столітті? Можливо, наші діти й онуки… Чи — китайці, корейці, в’єтнамці й… африканці?!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин