“Не Україна їм на першому місці, а прекрасна роль до вподоби”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
АБЕТКА ВІДОМИХ ІМЕН
Слово Просвіти, №17 за 2008 рік
— Пані Катерино, Ви відома письменниця. В якому літературному жанрі працюєте? — Домінантна для мене проза. Хоч маю дві поетичні книжки, працюю в публіцистиці, навіть написала одну п’єсу — “Кайдашева земля”. Щоправда, зараз у мене пауза. Але так має бути. Людина мусить робити енергетичний запас, як звірина перед холодами нагулює жирок і міняє шубу, так і творча особистість у якийсь момент має зупинитися і відтворити ту внутрішню енергетику. Але є люди, які на-гора видають щодня. І нехай, добре, що вони це вміють. — Як позиціонуєте свою прозу з сучасною літературою? — Про сучасну прозу краще б не питали. Сумно, дуже сумно, але прочитане у мене нічого не викликає. Особливо дивують старші, що намагаються вступити в оту молодіжну калабаню. Людям здається, що то проза, новітні віяння. Не хочу сказати, що це на всіх поширюється… Коли перестаріла молодиця одягає вінок — це завжди фальшиво, смішно і сумно. Якщо у молодих хлопців оті словоблуди-словотвори виходять природно, то у хлопців старших воно силуване. Довелося читати один такий твір. Дуже неприємне враження. Чому письменник, у якого за плечима не один гідний роман, раптом вирішив написати з матюками? Інший якусь патологічну сексоманію виписав. Для себе маю пояснення. Людина — істота стадна. Їй важко йти проти натовпу. А я не можу йти в натовпі й не хочу писати так, як пишуть оті модні хлопці. Хочу залишитися собою. Слово — це дар Святого Духу. Творча людина — це як сплеск, як промінчик, як часточка вогню небесного. Письменник має залишати слід світла. Недарма слова “творець” і “творчість” одного кореня. Але сьогодні, не побоюся сказати, часто через слово працює демонічний дух. І він дуже задіяний і дуже популярний. І загалу подобається. Тому я прихильник того, що в моєму слові має залишитися первісне сповідування чистоти і моральних принципів. Сьогодні це може видаватися банальним, але я так не вважаю. Це вічні речі. І я пропагуватиму їх, скільки зможу. — Недарма відома Ваша молитва про мову. Мабуть, це своєрідне протистояння отому демонічному духові… — Ще й час був такий, коли хтось мусив сказати це слово. Молитву написала 1987 року. Незалежної України ще не було. Я вперше прочитала молитву на радіо як власний твір, не вкладаючи якоїсь визначної ідеї. Не сподівалась, що це матиме такий резонанс. Редакцію закидали листами. Один російською мовою надзвичайно зворушив. Чоловік написав: “Я стоял на коленях и плакал”. Мовляв, ми забули, ми втратили… Це було потрапляння в генокод. Ніби й нема нічого особливого, звичайний текст, але людей він схвилював. Згодом цю молитву в мене цілими шматками крали і видавали за власні тексти. Доводилося читати, коли автор у власний текст вклинював мій, виходило щось таке, наче кожух із шовковою сукнею. — У чому секрет Вашої молитви? — Особливого секрету немає. Мабуть, вона у кожного лежала на душі, але так вийшло, що вимовила її саме я. Зрештою, тоді тільки-тільки дозволили говорити про мову. Це був перший ковток свободи, і, пам’ятаю, дуже швидко її написала. — Зараз у нас відкрите суспільство, незалежна держава, але проблема мови, по суті, не змінилася, хіба що форма… — Донедавна мені здавалося, що проблема мови — найбільша трагедія мого життя. Виявилося, що це не так. Сьогодні у мене є більший суспільний біль, аніж мовне питання. Це насамперед свідомість наших людей, оте, як люди загиджують Україну, свою землю.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
