“Не Україна їм на першому місці, а прекрасна роль до вподоби”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
РАБ ПЛУТАЄ СВОБОДУ ІЗ ВСЕДОЗВОЛЕНІСТЮ…
Слово Просвіти, №17 за 2008 рік
В Європі не розуміють, що то є інтелігент. Їм вистачає інтелектуала. Не хамити, не плювати на підлогу, не гидити там, де їси, любити свою землю, дбати про власну культуру… Все це для них органічно, як дихати. Так живе вільна людина у вільному світі. Країна, яка ще досі не виборсалася з рабства, потребує інтелігента. Себто того, хто жертовно готовий іти в народ і розжовувати тому народові банальні істини: не плюй, не сміти, люби… Річ невдячна. Для раба — це як горохом об стіну. Однак є певна кількість людей, які вперто продовжують цю сізіфову працю. Інтелігенти… Сіль землі… І це без іронії, це правда. Мені видалося, що пані Катерина МОТРИЧ саме з цієї породи. Донкіхотство у неї в крові.
Уже не можна кивати на ворогів. Вороги сидять у нас самих. Невідомо, до якого ще коліна. Часто їжджу електричкою і спостерігаю, що виробляє наш народ. Навіть не хочеться так його називати, бо то не народ, а молодий охлос… Щось випило, з’їло, і пластиковий посуд — у вікно електрички. Ніколи я не бачила, щоб хтось із них пощадив цю землю. Ось і їдемо суцільними смітниками. Обабіч красиві дерева, здається, вони волають, а земля вже на межі екологічного вибуху. Це свідомість варвара і яничара з дуже низьким інтелектом. На жаль… І не будемо боготворити свій народ і згадувати, який він прекрасний. Так, пісні гарні у нашого народу, і в історії є багато гідного, якби не сучасний день. Він дуже розчаровує. Звісно, я зупиняю таких людей, прибираю за ними, прикопую сміття, та все намарно: у красивому місці, де трава, верби, воно бере і знову кидає свої пляшки, пакетики. Воно… Інакше йне назву. Нема у них ні любові, ні відповідальності навіть за власне життя, не те що за життя своїх нащадків. Орда… Якось одній молодій парі сказала, коли вони викинули сміття через вікно: “Що ти робиш, подивися, через який рай їдеш, що ж ти дитині своїй залишиш?” А він відповів: “Вот так і дєті будут жить, как я”. Що ж, прекрасне соломонове рішення… — Якби ж вони не наступали на мій особистий простір… — У тому й біда, що неможливо від цього відгородитися і не бачити. Я, наприклад, нині в Україні заборонила б виготовляти пластиковий посуд. Нехай народ користується соломою, сіном, газетами… Доки не подорослішає. Сьогодні він перебуває у дуже ранньому дитинстві. Принаймні загал саме такий — дуже невеликий прошарок людей, який несе вищу свідомість і через те страждає. Йому некомфортно, йому боляче і хочеться кудись утекти з цієї землі. За гріхи охлосу розплачуємося найкращими. — Ви вірите у гріх до сьомого покоління? — Вірю. Хоч кажуть, що до третього, але, мабуть, він тягнеться довше. Багато прикладів бачу в житті: абсолютно безгрішних калік або коли не одна народжується каліка. То знак, що предки довго і тяжко грішили. Оскільки в роду всі пов’язані, то хтось має стражданням змити той гріх. — Як на основі Ваших знань і релігійного досвіду порадите прожити передвеликодній тиждень? — Найкраще прожити його у смиренні. Ні з ким не сваритися, не осуджувати. Сьогодні це важко, саме зараз, відчуваю, найбільші напади лукавого. А коли ти проживаєш у тиші внутрішній, то справді йде благодать до тебе. Це дуже відповідальний тиждень. Його треба прожити у суворому пості, у суворій молитві, наскільки дає можливість наше сучасне життя. — Сьогоднішній життєвий
Фото Олеся Дмитренка устрій не порівняти з минулим. Може, від людей мегаполісу варто вимагати трохи інших критеріїв аскези, аніж, наприклад, від людей провінції? Мені здається, що в маленькому містечку легше відгородитися від суєти. Чи це не має значення? — Звичайно, різниця є. Тому я і тікаю з Києва. За межами мегаполісу все-таки спокійніше жити. Немає шарварку, біганини. Місто обкрадає людину, хоч ми всі сюди рвемося і хочемо цього життя. Але минає час, і тікаємо звідси. Це нормально. Людина з роками наближається до Бога, якщо свій день проживає спокійніше. Хоча вже наші круті й напівкруті намагаються втекти за межі міста задля комфорту. — Пані Катерино, на Вашу думку, чи змінився образ українського інтелігента порівняно з шістдесятими? Тоді він був чіткіший… Чи диктує час якісь зміни, нову якість? — Це хіба що вже з вашого покоління він народиться. А ті, кого я знаю, не грішать інтелігентністю. Інтелігентів зараз просто немає. Адже це все-таки висока міра свідомості й відповідальності. Навіть ті, хто свого часу замахнувся бути першим, у гонитві й розподілі матеріальних благ теж впали у спокусу. Якщо довкола всі розкрадають, певно, важко втриматися. А за цим втратилося те високе і визначальне. Не бачу сьогодні інтелігенції. Є люди, які просто не працюють фізично. А в шістдесяті справді були люди високої свідомості й жертовності. Таке явище трапляється раз на кілька сторіч. Після козаччини, коли Україна мала елітарний пласт, здається, вперше він відродився у шістдесяті. Окремі гідні постаті були і будуть завжди, але щоб цілий напрям, який захопив велику частину нації і став домінантним, — це сьогодні видається просто неможливим. — Однак до шістдесятників сьогодні неоднозначне ставлення. Їхня ідеологія не втрапляє в сучасний суспільний струмінь і видається старомодною чи навіть кумедною… — Це ідеологія Дон Кіхотів, яка особливо притягує інше суспільне явище — величезну українську жабу. Вона непроминуща. Є люди, які навіть мучеництву заздрять. Знаю одну пані, яка написала розгромну статтю про шістдесятників. Суть публікації звелась до банального: ая? А чому ніхто мене не шанує? І зрозумілі стали причини її роздратування у феномені шістдесятників. Бачите, якщо євреї вміють простежити своїх сподвижників ще від далеких століть і тисячоліть, то ми це все охоче знищуємо. Вічна українська жаба — це домінантна риса нашого менталітету. А шістдесятництво вважаю рівним апостольському ключу. Тоді ж були найважчі згустки темряви, а люди свідомо йшли. Дух свободи і Божої сили їх вів. Поспостерігайте за ними сьогодні: за Овсієнком, Горбалем, Лук’яненком, Сверстюком, Семикіною… Вони всі немолоді, але які в них обличчя! Вони просвітлені! І ніхто з них не спокусився, не забруднив свою душу отими подачками й розкраданнями. Ці люди зрозуміли власну місію і знають, що мучеництвом спасли свою душу. Вони бояться робити у Верховній Раді те, що роблять усі. — Але ж Лук’яненко вже довго депутат… — Так, депутат, але він іде чесною дорогою. Я не чула, щоб він зганьбив себе. Навіть якщо й було щось через слабкість чи недосконалість, не знаю чогось такого, що осквернило б його. Нехай ті, що критикують, спробують прожити їхнє життя. Адже саме шістдесятники вибороли нам можливість бути сміливими і безстрашними. Хай би спробували вижити, як Лук’яненко, 40 днів у камері смертників. Чи надовго вистачило б відваги? — Важко уявити відродження подібного суспільного явища. — Накотилася велика хвиля розчарування, зневіри. Ми побачили, що нема опертя, немає потужних постатей, самі лише вождики. Не Україна їм на першому місці, а
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
