“Чим більше про Чорнобиль забуваємо, тим пекучіше він нагадуватиме про себе”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
ПОДІЇ, ФАКТИ, КОМЕНТАРІ ПОЛІТІГРИ: ДУБЛЬ ДВА ПОКАЙМОСЯ, ПАНОВЕ КОЛЕГИ!
Слово Просвіти, №17 за 2008 рік
Петро АНТОНЕНКО
Минулий парламентський тиждень депутати обіцяли зробити насиченим і продуктивним. Уранці 17 квітня перед початком пленарного засідання Верховної Ради гортаю порядок денний. Це брошура (!) на 18 сторінок. Підраховую, скільки питань винесено сьогодні на розгляд сесії: 76! Може, помилка? Ні, все заплановано на сьогодні: 13 проектів постанов і 63 проекти законів. Щодо останніх, то це все зміни до вже прийнятих колись Законів. Їх, мабуть, багато, і вони такі розлогі, що постійно треба щось змінювати. Але, схоже, в порядку денному бракує 77-го пункту: подання в Книгу рекордів Гіннесса. 76 законодавчих актів за день — це світовий парламентський рекорд. Утім, з рекордом зачекаємо. Цей день, як і тиждень, завершився нічим. Шкода, бо в порядку денному було чимало важливого, життєвого, обіцяного людям: прожитковий мінімум; система погодинної оплати праці; компенсація вкладів; допомога малозабезпеченим сім’ям; шахтарська праця; обмеження депутатських пільг. Ось чим не займався парламент. Формально роботу було зірвано з двох причин. Опозиція наполягала на завершенні розгляду Закону про Кабмін, а коаліція вирішила спочатку проголосувати Постанову про дострокові вибори мера і міськради Харкова. Голова Верховної Ради Яценюк, заявивши, що коаліція має пріоритет, поставив на розгляд питання про Харків. Реґіонали заблокували трибуну. Засідання завершилося.
Петро АНТОНЕНКО
На планеті близько 200 країн. І є одна, де сталася найбільша в історії людства техногенна катастрофа. Ця сумна “честь” випала Україні. Чому, за що? На запитання відповісти можна. По-перше, 1986 року не було такої держави, як Україна, а була республіка-колонія московської комуноімперії. І лише тому можна було увігнати атомного монстра в серце України. По-друге, це була не просто імперія, а країна, попри всю її ідеологічну пихатість, з дикунською так званою соціалістичною економікою. Вона працювала за принципом: “Після нас — хоч потоп”. Якщо із запитанням “чому?” зрозуміло, то із запитанням “як жити далі?” не так просто. Від 26 квітня 1986-го минуло 22 роки. Уже народжують дітей ті, хто сам народився в ті трагічні дні чи й опісля. За цей час Україна пережила дві революції, дві трансформації — національну й соціальну. З бездержав’я постала держава, з дикунського соціального ладу народжується нормальний. І треба, аби пост-Чорнобиль припав на часи перемін, коли, за давньою мудрістю, жити найважче. Тож як попри ці болючі переміни не просто “ліквідовувати наслідки чорнобильської катастрофи”, а загоювати важку рану на тілі України? Про це говорять відомі політики.
Лілія ГРИГОРОВИЧ, депутат Верховної Ради України (фракція НУНС): — Закон про статус чорнобильців приймали ще у Радянському Союзі, де людей після катастрофи вивели на радіоактивний парад. Тієї країни вже давно
І ось мільйони виборців запитують: невже коаліція й опозиція не можуть іти на поступки? Невже питання харківської влади, нехай і важливе, вагоміше за збереження демократичної коаліції? На жаль, прірва вже не лише між коаліцією й опозицією. Утворилася тріщина між блоками правлячої коаліції: БЮТ і НУНС. Усе описане відбулося наступного дня після середи 16 квітня, коли фракція БЮТ виголосила заяву з вимогою до Президента або припинити цькувати уряд, або відправити його у відставку. Потім фракція демонстративно залишила зал під розпачливий вигук спікера: “Куди ж ви?” А нікуди. Чи в нікуди? Люди вже стомилися з’ясовувати, хто має рацію: уряд, що вирішує продавати землю лише з аукціонів, чи Президент, який відразу зупиняє цю постанову. Прем’єр, заявивши, що цим Президент дав волю корупції, чи Президент, сказавши, що саме урядова постанова сприяє корупції. Виборцям уже сумно від того, що вищі представники влади говорять одне про одного. Від того, в якому неприпустимо вульгарному тоні висловився про Президента один із нерядових політиків БЮТ Сергій Терьохін, і його слова смакує, цитуючи, преса реґіоналів. Усе це вже було восени 2005- го. Завершилося програшем помаранчевих блоків парламентських виборів 2006-го, “другим пришестям” реґіоналів, політкризою і першим в історії розпуском парламенту. Саме тому парламентська більшість переважає меншість мінімальною кількістю голосів. Чи не час угамуватися у цих політіграх? Нам не потрібен “дубль два”. Історія повторюється, але, як відомо, у вигляді фарсу. То, може, парламентові нарешті варто взятися до роботи? Працювати на Україну і її народ.
Юрій ШЕЛЯЖЕНКО
“Свято свят і торжество торжеств” — так іменують Великдень православні християни. День воскресіння Христового треба зустрічати з чистою совістю. І боляче, що за ті потоки брехні, які ллються на українців з телеекранів та сторінок газет з уст нібито віруючих політиків, досі ніхто не перепросив, не покаявся! Від наших політиків, переважно спадкоємців комуністичної партноменклатури, годі чекати покаяння. Політична метушня і кон’юнктурний популізм давно заглушили голос совісті. Але ж безсовісна брехня тих, хто 27 квітня з пісними обличчями стоятимуть перед телекамерами в церквах, а наступного дня знову візьмуться грішити з подвоєною силою і смішити світ своєю гординею, стає відомою народові через наше посередництво, панове колеги-журналісти. Їм, брехунам, ще трохи вірять, бо нам, журналістам, вірять. А ми теж, ніде правди діти, грішні. Нам самим треба покаятись, і негайно. Почну з себе. Зараз мої однолітки у професійній спільноті щиро вважають ненормальним того, хто відмовляється брати хабар у сумі кількох своїх місячних заробітків за підготовку “заказухи”, хоч публічно декларують повагу до журналістської етики та професійної солідарності. Корпоративна етика, “лояльність” з кожним днем стають більш шанованими чеснотами, ніж професійна солідарність. І якщо так триватиме, це обов’язково
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
