Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Олег Чорногуз — один із найпродуктивніших письменників в Україні”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ВІН УСМІХ ПОВЕРНУВ САТИРІ Олегу Чорногузу — 75

Слово Просвіти, №17 за 2011 рік

Марія КУЧЕРЕНКО Фото Олеся ДМИТРЕНКА Завжди мимоволі з приводу та+ ких заходів згадуються іронічні рядки Ліни Костенко: “Марудне діло ювілей — всі пера вмочені в елей”. Однак вечір із нагоди 75+ річчя ювіляра, що відбувся 15 квіт+ ня у бібліотеці Музею літератури, не був вельми елейним (хоча як тут без добрих слів?) — радше теплим, товариським, трохи навіть сумбур+ ним. А він сидів скромно за сто+ лом, помітно вирізняючись на тлі парадних костюмів віншувальни+ ків простим, буденним светром. Й ані сліду врочистості, навіть, зда+ валося, трохи відсторонений від дійства, що відбувалося навколо нього. Коли віншували, Олег Іва+ нович, на знак пошани, вставав із місця і приймав вітання стоячи, як справжній інтелігент, провокуючи віншувальників просити його, як учня+відмінника, сісти на місце. То було кумедно і напрочуд зво+ рушливо. А 17 квітня, коли актовий зал Київського університету імені Та+ раса Шевченка зібрав ширшу аудиторію, ювіляр подивував сво+ єю милою безпосередністю — за+ пізнився на власний ювілейний вечір… хвилин так… на 35… Про+ те нікому не прийшло в голову пі+ ти геть, зал сприйняв ту оказію з теплим гумором. Коли нарешті на сцену вийшов заблукалий в авто+ мобільних заторах ювіляр, ауди+ торія зустріла його шаленими оп+ лесками, підігрітими чеканням і глибоким переконанням: так чи+ нять лише справжні гумористи, щирі, як найщиріше золото. “Ну, як гуморист я завжди викручусь, — сказав після “ста тисяч” виба+ чень захеканий винуватець свята. — Хто винен у моєму запізненні на власний ювілей? Мерія. Отож, якщо я скажу сьогодні щось ро+ зумне — зарахуйте це до мого ін+ телекту, якщо скажу щось зворот+ нє — спишіть на гумор”. На сьогодні в доробку Олега Федоровича понад 30 книжок, із них 15 романів (а це сім грубих томів). Сам же він, як і годиться справжньому гумористу, іронізує: “Чи я багато написав? Якщо ж дивитися очима Івана Франка, який не знав телевізора та інтер+ нету, він написав начебто 200 фо+ ліантів, то мій доробок — це май+ же ніщо”. Однак тут же зазначає: “Оратор з мене ніякий — я весь час проводжу за письмовим сто+ лом”. Твори Олега Чорногуза пе+ рекладено 20 мовами світу, зокре+ ма есперанто. Книжки виходили стотисячними накладами — хто ще із сучасних українських пись+ менників міг таким похвалитися! Любить він пожартувати що+ до свого прізвища: “Народився, як ви уже здогадалися, у гнізді чорногуза, і оскільки чорногузи, які сиділи в гнізді на нашій хаті, приносили господарям тільки щастя, то ніхто з моїх дідусів, ба+ бусь, батьків їх зі стріхи не згонив пер уже сміятися пора”. Сам Бог знає, з надр якої печалі, а чи то болю, відлунює той сміх… “Ніде українці не почуваються гостями так, як в Україні, — каже з гірко+ тою Олег Чорногуз”. На ювілейному вечорі в уні+ верситетській залі письменники, поділяючи тривогу Олега Федо+ ровича з приводу нинішніх загроз незалежності України, на хвилю відійшли від святковості ювілею і заговорили про наболіле: про за+ чистку українських організацій у Москві та тиждень солідарності з українською діаспорою Росії (Дмитро Павличко); про антиук+ раїнську політику нинішньої вла+ ди (Іван Драч); про те, що “були часи і страшніші, але ганебніших не було” (Петро Осадчук), — од+ нак хоч би які болючі питання порушувалися, усі вони перелом+ лювалися у найсвіжіших публі+ цистичних статтях ювіляра. “Йо+ го публіцистика — це крик вра+ женого українського серця. Він — політик, який залишається на дорозі боротьби за українську не+ залежність”, — точніше й не ска+ жеш, ніж сказав про ювіляра Дмитро Павличко. О, як йому хочеться вірити в майбутність нації: “Хтось сьогод+ ні говорив про моє пророцтво. Так, Україна — могутня країна. І наша доля зараз вирішується в будинках, які вікнами виходять на Атлантику, а стінами — до лю+ дей. На світ чекає продовольча криза, і наша держава в цей час має відіграти ключову роль. Не маємо права забувати, що ми гос+ подарі цього дому. Якщо забуде+ мо — отже, ми нічого не варті, за+ гине нація. Погляньте сьогодні на Японію, де відбулася така мас+ штабна трагедія. Товстосуми не думають про збагачення. Там не+ ма такого — якщо в кишені, чи тов мішку, 995 млн дол., то треба стати в один ряд із Порошенком чи Ринатом. Там мільйонери роз+ дають безкоштовно воду, продук+ ти, не думаючи про власний при+ буток. Це нація великої честі. Ми маємо вчитися в такої нації здат+ ності до єднання”. Промовці сходилися на дум+ ці, що книжки і статті Олега Чор+ ногуза треба читати тільки з олів+ цем чи маркером, настільки влучно, точно, сміливо письмен+ ник говорить про наболіле в на+ шому українському бутті. Сати+ ричні романи Олега Чорногуза часто сприймаються вже як ро+ мани+застереження, сповнені заклику зупинитися, отямитися за крок до прірви. Це право голо+ су шістдесятника, який озирає цей ганебний для України час з висоти свого великого життєвого досвіду… “У дні жорстокі і сумні, // В дні гільйотини і сокири // Зрубали голову мені // Убили ус+ міх у сатири”, — прочитав Олег Федорович на ювілейному вечорі свій експромт, немов підбив під+ сумок свого життя+творчості. Маланчуківські цькування у 1970+х з “розгромними статтями” у пресі, знімання з видавничих планів, занесення до “чорних списків” за романи “Голубий апендицит” та “Хочу до моря”, смерть друга — редактора харків+ ського журналу “Прапор” (тепер — “Березіль”), який не пережив цькування за публікацію роману “Голубий апендицит”… Сьогодні ж усі погоджуються: Олег Чорногуз — один із найпро+ дуктивніших письменників в Ук+ раїні. Та й з часом перо майстра слова, котрий свого часу про+ йшов, як він каже, “найкращі життєві університети в редакції знаменитого “Перцю” (а це гори читацьких листів з усієї України), не лише не притупилося, а й стало гострішим. Здається, в Олега Фе+ доровича невичерпний запас різ+ них дотепних історій, аж часом дивуєшся — як так багато кумед+ ного могло трапитися з однією людиною. Ось і на своєму ювілеї він, аби геть не заскніла україн+ ська душа в не найкращих для неї часах, так наелектризував аудито+ рію кумедними історіями з часів брежнєвського застою, що й годі казати. Не втримаюся, аби не представити вашій увазі хоча б од+ ну, оповідану ювіляром: “Якось групу письменників послали в Кі+ ровоград. Олесь Гончар поїхав “Волгою”, Корнійчук — теж “Волгою”. А “менші” письменни+ ки, як і ті, кому 72, мали їхати ав+ тобусом. “О, вони поїхали “Вол+ гами”, — почав злоститися мій друг Іван Немирович, — а ми…” Ая йому й скажи: “У Кіровограді є льотне училище. Подзвони в об+ ком партії, хай вишлють нам уч+ бового літака”. А він узяв та й по+ дзвонив. Секретар обкому партії, здається, на прізвище Сиволап, відповів: “Нема проблем”. Отак ми й полетіли. Уже перед самим Кіровоградом літак випустив ша+ сі, щоб приземлитися… Аж ні… Зненацька різко піднімається і ро+ бить коло над містом. За ним — друге коло. У літаку, звичайно, зростає напруження. Схоже, літак не може сісти. “Це ж треба, — ка+ же Лагода, — до Берліна дійшов своїми ногами. На рейхстагу роз+ писався, а тут так по+дурному за+ гинути”. І ось, коли вже всі приго+ тувалися до такого нещасливого кінця, виходить із кабіни один з пілотів. “Товариші письменники, — каже, — подзвонили з обкому, щоб я показав вам Кіровоград з висоти птічого польоту”. “А щоб ти так кальсони міняв!..” — з сер+ цем вигукнув Лагода”. Олег Федорович знає ціну свого слова наочно. Ось хоч би металічні копії, з його таких по+ пулярних у народі книжок “Аристократ з Вапнярки” та “Ве+ селі поради”, а в них, як у фляж+ ках, українська з перцем — пода+ рунок від вдячних читачів, наді+ сланий письменнику+гумористу з в’язниці. Писали, що там, у в’яз+ ниці, коли читаєш такі книжки, рік йде за два роки. А скільки тих вдячних листів — годі й казати! Найкращою за все життя рецензі+ єю письменник називає лист від доньки одного читача, якого вже нема в живих. Лікарі не давали надії. Він мав померти вісім років тому, вже й труну приготував. А тут попросив дружину почитати “щось смішне”. Жінка читала, сидячи біля ліжка день у день, і він почав усміхатися. І хтозна, з якого дива чоловік очуняв, ви+ йшов з лікарні й порубав труну. Прожив ще вісім років після того. Отака сила сміхотерапії від Олега Чорногуза. Хоча він, лауреат ці+ лої низки премій — Остапа Виш+ ні, Івана Багряного, родини Вос+ кобійників, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара, Нобельської пре+ мії за сатиру і гумор, — о, диво+ дивне! — так і не став лауреатом Шевченківської премії. Олег Чорногуз давно вже жи+ ве і працює в Кончі+Заспі, на да+ чі, яку побудував свого часу з не+ малих гонорарів. Колись ту жили лише українські письменники. Сусідами були Олесь Гончар, Андрій Малишко, однак після смерті письменників олігархи ку+ пили ці будинки у вдів. Публіка змінилася разом із часами… Олег Федорович жартує: нічого більше робити на пенсії, як поповнюва+ ти власну бібліотеку власними творами. І сам Бог знає, як на та+ ку працю його вистачає. “Я не знаю, коли він встигає писати, та ще й так багато, — дивувався на вечорі ювіляра Юрій Мушкетик, — якщо в нього постійно тов+ чуться друзі, знайомі. Двері ніко+ ли не зачиняються”. А сам Олег Федорович гірко зауважує щодо плинності життя: “Враження та+ ке, що ти промчав по землі швид+ кісним поїздом, один раз тільки відчинив вікно — підхопив хро+ нічний бронхіт, і досі його од+ кашлюєш”. На святковому вечорі в актовій залі Київського університету ювіляра поздоровив від ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка заступник голови товариства Микола Трохимович Нестерчук

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин