Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Життя продовжується! · “Життєвий принцип поета: безсмертна тільки простота, все інше — тимчасове”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Олексій ДОВГИЙ: ««ЯЯККЩ ЩОО ЛЛЮ ЮББИИШ Ш — — УУММІІЙЙ ППРРООЩ ЩААТТИИ»»

Слово Просвіти, №17 за 2011 рік

“Я щовесни народжуюсь на світ І починаю жити, як дитина І кличе мене батькова хатина на синь, на роси, на вишневий цвіт…” — Олекcію Прокоповичу, що у Вашому житті значить Слово? — Усе своє життя я причетний до та+ кої високої духовної категорії як слово. У слові живу і словом живу. Від усього, що відбувається навколо, намагаюся відсторонюватися, бо все тимчасове. У політику ніколи не ліз і не хотів лізти. Жодних посад ніколи не обіймав, бо го+ ловне для мене — не керівництво, а творчість. Якщо Бог доторкнувся пер+ стом до голови, то треба вже Богу слу+ жить. Життя у мене було важке, але склало+ ся так, що я щасливий. Почав писати пізно, мені потім довелося самотужки опановувати філологію. Моя перша книжка побачила світ 1965 року. Пись+ менником+початківцем ніколи не був, почав зразу писати книжки. Точно не скажу, скільки створив за життя. Мені дуже пощастило, бо працював у Держліті, а це було видавництво, що ви+ давало класику минулих століть і сучас+ ну класику, де серед авторів були Мак+ сим Рильський, Павло Тичина, Володи+ мир Сосюра, Микола Бажан, Андрій Малишко, Іван Драч, Дмитро Павлич+ ко, Борис Олійник та інші. Я зростав завдяки тому, що потрапив у високе ко+ ло інтелектуальних людей, яскравих та+ лантів. — Ви вважаєте, що в літературі має бути єдність поколінь? — Літератори мають зростати й вихо+ вуватися у високому літературному ото+ ченні. А зараз, на жаль, молодші пись+ менники самі по собі, старші теж — самі по собі. Це вічний конфлікт між поко+ ліннями — батьки і діти. Але такого в лі+ тературі бути не може. У духовності вза+ галі такого бути не може. Відомі випад+ ки, коли старші допомагали молодшим: Михайло Коцюбинський — Леся Укра+ їнка, Михайло Стельмах — Тамара Ко+ ломієць. Я все своє життя допомагаю моло+ дим. До мене ходять студенти, я їх ви+ воджу в люди. Із Марією Матіос позна+ йомився, коли вона була ще старшо+ класницею. Я зберігаю її першу збірку, де вона написала: “Олексію Довгому — хрещеному батьку літератури”. Таких книжок зі словами подяки в мене ціла бібліотека. Усі вихваляються, що зараз серед мо+ лодших письменників дуже багато кла+ сиків. Вони самі собі сотворили кумирів. Тепер бачу, як молодші ставляться до старших: не було нормального вечора на відзначення 120+річчя від дня народжен+ ня Павла Тичини, його влаштувала ди+ ректор музею П. Тичини у Києві Тетяна Сосновська. Треба, щоб спадкоємність поколінь не переривалася ніколи, бо це впливає на творчість. Свого часу я працював у “Музичній Україні”. Складав програму для видав+ ництва і побачив, що багато письменни+ ків минулого записували українські на+ родні пісні. Я видав серію “Українські народні пісні у записах письменників”. І коли дійшов до сучасних письменників, виявилося, що ніхто нічого не записує, нікого не цікавить народна творчість. — Як Ви вважаєте, стиль сучасних письменників відрізняється від стилю класиків? — Коли ми читаємо класику, напри+ клад, Коцюбинського, то бачимо в кон+ кретних деталях не тільки сюжет твору, ай те, як люди жили, як думали, як спіл+ кувалися між собою. Письменник вно+ сить елементи побуту, історичності. У сучасних літераторів цих деталей немає — лише сюжет. — Знову про наболіле: українська мова. Саме письменнику належить розвивати і плекати її… — Яка багатюща мова в Михайла Стельмаха, у Григора Тютюнника! У на+ ших класиків старшого покоління мова народна, а зараз яка? Тільки тому, хто читає сучасні твори, не знаючи глибокої внутрішньої структури української мо+ ви, вони можуть подобатися — слова ук+ раїнські, а внутрішнього мовного єства немає. В українських ВНЗ на філологічних факультетах викладають українську мо+ ву, а в коридорах студенти й викладачі розмовляють суржиком. А яка ситуація у школах? Вчителі зараз у такому фінан+ совому стані, що їм не до того, щоб чи+ тати сучасну українську літературу. У “Музичній Україні” я працював із літературознавцем і фольклористом Олексієм Деєм. Коли нещодавно поїхав на святкування його 90+ліття в село Си+ нявка Чернігівської області, був приєм+ но здивований. Я побачив, що там гли+ боко живе українська мова, побачив ді+ ток, які співали українські пісні. Ці діти вселили віру в те, що генетично мова і культура не загине. Треба лише спонука+ ти до цього молодь. Зараз виходять збірки молодих літе+ раторів+початківців. Скоро вийде збір+ ник наймолодших поетів Чернігівщини. І мене радує те, що діти на рівні підсві+ домості зберігають мовні, мовностиліс+ тичні традиції, будують природні фрази. Деякі критикують ці збірники малих по+ етів, але я тільки за те, бо в них зберіга+ ється джерело української мови. Інколи переглядаю твори, які надси+ лають діти до Малої академії наук. Що цікаво, діти з Харківщини й Луганщини пишуть такі патріотичні, проукраїнські вірші. — Говорячи про жанр мініатюри в літературі, пригадую Миколу Сядристого — автора надтонких робіт — мікромініатюр. Він говорив, що творить між порухами серця. Тому його роботи — філігранні. У Ваших творах така ж насиченість, образність. Наскільки складно працювати у жанрі мініатюри? — Коли поет може написати корот+ кий вірш дуже гарно, талановито, то він зможе й більший твір написати талано+ вито. Коротка форма — це основа. Сво+ єю творчістю я показав нашим сучасни+ кам і майбутнім літераторам, що корот+ ка форма чогось варта. Коротка форма — форма й римова+ них віршів, і прозових. Моя збірка “Ди+ хання вічності” — це римована форма, а нещодавно вийшла книжка “Келих тро+ янд” — це поезія у прозі. Не так просто написати короткий вірш прозою, щоб його прочитали. Скоро вийде збірка “Вечірній зорепад”, де будуть і римова+ ні, і прозові твори. Коли пишеш короткий вірш, де всього два десятки слів, то кожне треба нанизувати, як разок намиста. Буває та+ ке, що кілька років шукаєш підходящого слова. Колись, на початку моєї творчос+ ті, Микола Бажан, пишучи про мене, сказав: “Дуже приємно, що працюєте в галузі короткої форми. Найважчого жанру в літературі”. Колись платили гонорар за рядки, тоді серед письменників почалося строчкогонство. Але я й тоді працював тільки в жанрі короткої форми, не гнав+ ся за гонораром. До простоти треба дійти. Я іноді чи+ таю мініатюри в нашій періодиці, де не+ має жанру, є тільки форма. Для мініатю+ ри потрібна така зернинка, навколо якої живе весь текст — ця жінка свята і свята ця мелодія рук. Я теж відбираю мініатюри в інших поетів інших народів: якщо побачу ціка+ ві, то обов’язково їх перекладаю україн+ ською мовою. — “Нема сильніш од землетрусу, як потрясать серця людей”, — говорив Павло Тичина. Як Ви вважаєте, література хвилює серця сучасників чи ледь-ледь доторкується до них? — Я пережив такий час, коли за книжками було паломництво, за ними стояли величезні черги. Зараз люди ві+ дійшли від літератури, й від поезії зокре+ ма. Тепер відплив, почекайте — буде приплив. Це все — тимчасове явище. Я з самого малку знав, що мелодія слова — найвище, що може бути у світі, у духов+ ності людини. — Ким Ви мріяли стати в дитинстві? — У дитинстві дуже любив машини. І зараз люблю. А став поетом. Ніколи лю+ дина не може виписатися у літератори, лише якщо вона цього хоче. Поезію не творять і не пишуть — поезію, як силу, віддають! Треба, щоб усе було дуже при+ родно, щоб не письменник хотів, а вища сила хотіла ним писати. Мої книжки на+ чебто не я написав, наче хтось творив моєю рукою. Серед штучного нічого не буває іс+ тинного. Істини не буває штучної. Істи+ на живе там, де є жива природа. — Як Ви вважаєте, ера романтиків відійшла, настала ера прагматиків? — На жаль, сьогодні люди відходять від природи: цивілізація, комп’ютериза+ ція. Я бував дуже часто на квартирі у П. Тичини. Пам’ятаю, що в його кімнаті на столі на непофарбованій дерев’яній дошці лежав аркуш паперу й непофар+ бований олівець. Він писав непофарбо+ ваним олівцем. Я тільки через деякий час зрозумів чому — душа поета може передаватися тільки через руку. Тепер же пишуть за допомогою комп’ютера. Уже посередництво з ним — штучне явище. Я абсолютно переконаний, що душа ні+ коли не може передаватися через комп’ютер, тому категорично за ним не працюю. Моя душа тече через кінчик пера, а не через клавіатуру й монітор. Поезія — душа. І не напише / Її життя комп’ютерно нове / В сотвореному робо+ тами вірші / Поезія ніколи не живе. — Багато Ваших віршів можна використовувати як зізнання в коханні. Ось, наприклад: “Спасибі, що ти завжди в мене є, і ще за те, що завжди в мене будеш”. Тільки серце, що любить, може творити таку чуттєву поезію… — Я людина, яка зараз не модна, — однолюб. У мене є одна жінка, яку я люблю. Іншої не треба. Тому до нашого золотого весілля з Марією Іванівною Бі+ лою видав поетичну збірку “Троянди для дружини”. Коли “розбазарено” основне почут+ тя, потім важко зібратися. Особливо по+ ету. Органічність повинна бути у всьому. Пишеш про любов — треба її відчувати, про природу — там треба жити й писати, коли про хліб — треба жити там, де його печуть. Щоб написати щось своє, треба гли+ боко знати, що було написано до тебе. Знати хоча б елементарні речі. Є книж+ ки, які можна читати, які можна й не чи+ тати, але є й такі, яких не можна не чи+ тати. “Нове життя” Данте Аліг’єрі” — унікальна річ, що стала еталоном інтим+ ної лірики. Сонети Франческо Петрарки не перевершені досі ніким, істинне ко+ хання. У видавництві “Дніпро” ми з Григо+ рієм Кочуром, Миколою Лукашем, Бо+ рисом Теном заснували серію “Перлини світової лірики”. З оригіналу переклада+ ли найкращі здобутки світової поезії. Ми запланували його на багато літ, але, на жаль, це видання припинилося. Коли любиш, не варто зациклювати+ ся на дрібницях. Часом молоді люди, що люблять одне одного, розлучаються че+ рез незначний випадок. Потім думають одне про одного все життя, живучи з ін+ шими. Треба любити серцем — багато чого прощати. Спілкувалася Наталія АНТОНЮК Поезія — це аромат: то поринаєш у солодкий квітковий світ, то насолоджуєшся бадьорою ранковою феєрією, то відчуваєш різку симфонію запахів. У поезії Олексія Довгого кожен вдало підібраний компонент розкривається у простому й водночас стійкому поєднанні. Життєвий принцип поета: безсмертна тільки простота, все інше — тимчасове. Тому його збірки, зокрема “Дихання вічності”, “З криниці слова”, “Зелений літопис” радують читачів простим і мудрим словом. Його книги видають сьогодні не лише в Україні, а й у Франції, Грузії, Чорногорії, Македонії. Багато поезій Олексія Довгого покладено на музику, вони стали народними піснями. Їх виконують професійні й аматорські колективи. Перейшовши рубіж 80-ліття, письменник радіє життю, має невичерпний запас енергії та завзяття. Поезія Олексія Довгого має цілющий ефект: повертає нас до витоків, до батьківської хати, до дитячої безпосередності. Пригадується босоноге дитинство й родинний затишок: “Ми з батьком плавали в човні. / Злітали гуси. Билась риба / І захід весь палав в огні, / Мов кавуна гаряча скиба. / Стеливсь туман над синню плес, / І тихо осідав на плечі. / А батько був такий увесь, / Як цей погожий, теплий вечір”. У цю весняну погожу днину Олексій ДОВГИЙ розповідає читачам “Слова Просвіти” про важливість єдності поколінь, про коротку віршовану форму в літературі, про Любов і Слово, про штучність і природність у таїнстві творення поезії тощо.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин