Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Палітра · “Папір поступово мені розкривався, давав зрозуміти, що можна робити багато надзвичайних речей” . · с. 14сторінка оригіналу ↗

ББІІЛЛООМ МЕЕРРЕЕЖ ЖИИВВННИИЙЙ ССВВІІТТ ППААППЕЕРРООВВВООЇЇ М МААГГІІЇЇ

Слово Просвіти, №17 за 2011 рік

З Асею Гонцею, відомою авторкою паперових статуеток, моделей історичного одягу, вене, ціанських масок тощо, художницею, пpо яку писали, що вона може заробити 2 тисячі гривень за ніч, створивши одну свою роботу, ми познайомилися на Шостому Весняному Київському міжнародному ярмарку “МЕДВІН,2011”, де вона проводила майстер,клас зі створення папе, рового шрифту. Мене вразило, як усе просто. Білий аркуш і вузенькі стрічки з кольорового па, перу, які клеять “на ребро” за контурами літер і супровідних малюнків. А виходить навдивови, жу свіжий і яскравий різнобарвний виріб, об’ємний та оригінальний, можна сказати, дуже пас, хальний. Ось так людська уява здатна буквально з нічого створити щось прекрасне. Саме уні, кальність технологій, які художниця використовує у своїх роботах, і зробила її відомою та зак, ріпила за нею авторську методологію створення паперової скульптури й паперового рельєфу. В мистецькому світі Ася асоціюється з тримірною паперовою пластикою. Ася Гонца, у дівоцтві Чуприна, народилася у батькiв,художників, тож, як вона жартує, вибо, ру в неї не було — тільки мистецтво. 1999 року Ася закінчила Черкаську дитячу школу мистецтв. З 1994,го бере активну участь в обласних і шкільних виставках, згодом у студентських. 2001,го — відвідала міжнародний симпозіум творчої молоді у Франції. 2004 року закінчила Канівське училище культури і мистецтв, 2010,го — Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. Із 2007,го активно виставляє свої роботи. У повсякденному житті присвячує себе викладанню у ДСШ “Веселка” та приватній художній студії “Глорія”. Як людина активна, цілеспрямована, альтруїстична з минулого року займається проведенням обласного конкурсу для талановитих дітей та молоді “Таланти твої, Черкащино” і очолює обласну громадську орга, нізацію “Світовид”. Фізично “розривається” між Черкаса, ми й Києвом, але встигнути зробити якомога більше — її кредо. Сьогодні Ася ГОНЦА — гість нашої газети. — Як сформувався Ваш мистецький світогляд і як вдалося виробити творчій натурі таку надзвичайну дієвість? — Навчалася я в Черкаській школі мистецтв, де працювала моя мама. Тож виросла в середовищі, де люди переймаються лише мистецтвом. У цьому навчальному закладі комплексно підходять до виховання творчої особистості. Там я займалася хореографією, театральним мистецтвом, музикою, фортепіано. Ще вивчала іноземні мови. Десь 8 років я навчалася на хоровому відділенні, а потім вирішила вступати до хореографічного училища, яке через травму закінчила лише умовно. І, мабуть, то на краще, що доля так вирішила, бо стала тим, ким стала. — Тепер зрозуміло, чому всі Ваші статуетки такі витончені, наче танцюристи. — У моїй душі танці повсякчас. Моє бажання танцювати наразі відтворюється в створенні одягу. Якщо щось шию для себе, то це або спіднички, що нагадують балетні пачки, або обов’язково щось концертне. Моя мама у школі була заввідділу образотворчого мистецтва. Художниця, вона викладала малюнок, живопис, композицію, ліплення, декоративно-ужиткове мистецтво, діти працювали і з пап’є-маше, і шили ляльки. А я фактично жила у мами в класі. І тоді вже здивувалася такій думці, що роботи дітей, які я бачу просто перед собою, часом подобаються мені більше, ніж твори видатних і відомих митців. Мабуть, це у подальшому і прили знаємо, спілкуємося з ними, і, раніше усі, хто зустрічався на обласних виставках, час від часу жалілися одне одному, що нема такого конкурсу, на який би хотілося їхати, на якому хотілося б показати талановитих дітей, відчути гордість за перемогу учнів. На виставці, на відміну від конкурсу, не можна побачити власне дитину, а тільки готову роботу. А дитяча робота без автора наче втрачає в барвах. Також пленери й конкурси відкривають дітям можливість поспілкуватися з заслуженими художниками України, що дуже важливо для початківців, і між собою. Почути обґрунтовану критику майстра, цікаві зауваження, розповіді з власного досвіду, що ще формує митця? Почалося все з того, що я перемогла у конкурсі “Молодіжний лідер Черкащини в галузі культури і мистецтв”. Там був такий тренінг — створювалися ініціативні групи, що розробляли ідеї, нові проекти. І от ми на цьому тренінгу розробили проект конкурсу. Прийшла думка, що це вкрай необхідно, і взятися за справу маю саме я. — А лідером громадської організації коли стали? — Саме тоді. Зареєстрували організацію, розробили статут і подолали безліч бюрократичних перешкод. Прописавши та затвердивши проект конкурсу, презентували обласним головам, але не знайшли жодного відгуку. Потім ми прийшли до начальника Управління у справах сім’ї, молоді та спорту. Нас зустріли там привітно. Раніше були лише спортивні проекти й проекти з підтримки бідних сімей. А про підтримку талановитих дітей ніхто не подбав. Тому це їх зацікавило. Зверталися і до Міністерства культури. Але його допомога виявилася дуже сумнівною. Зараз у нас триває перший відбірковий тур, діти надсилають свої роботи. Проведення конкурсу — складна, але дуже цікава справа, фактично це справа моєї родини. — А Ваша власна творчість? Ви не просто художник, а й методист, написали методичний посібник до предмету за вибором “Паперова пластика” та програму до цього предмету, працюєте над книгою. Скажіть, звідки в людини береться така наснага — з простого білого аркуша зробити щось прекрасне? Що Вас так манить до паперу — його чистота? — Захоплення білим, як сказав мій батько. Так називалася (з його легкої руки) моя перша персональна виставка. Мене часто запитують, який вплив на мою творчість мало мистецтво орігамі, і я колись навіть ображалася на це. Насправді я ніколи не захоплювалася японською культурою. Скоріше тут можна говорити про наше, українське мистецтво витинання. Я, хоч і є розробником методології, не можу сказати, що це ноу-хау світового рівня. Багато митців у світі працює в цій техніці. Але в Україні цим мало хто займається, бо тут потрібна і терплячість, і витривалість, і безсонні ночі, і професійні інструменти. Ножі, щоб робити паперове мереживо. Я починала працювати з дуже незручними ножами, які ламалися, кришилися… З часом запаслася інструментами, до речі, японськими. Вони мають специфічну заточку, ширину леза, одне слово, багато нюансів. Чим довше працюєш, тим вимогливіший до інструментів стаєш. Узагалі, починала я бавитися витинанням у 9 років. Створили сімейний альбом різьблених персонажів. Навчаючись у хореографічному училищі, я також, повертаючись додому, щось різала манікюрними ножицями, клеїла. Ніколи не полишала улюбленої справи. Розумієте, бути просто донькою Ганни Юріївни Чуприни, викладачки, випускники якої відомі художники, що виставляються, мені в житті було не цікаво. Я мала стати достойною свого імені. Історичний костюм також прийшов до мене з дитинства. Дома в нас завжди було багато костюмів, які мама шила на виставку до школи мистецтв. А сам предмет “паперова пластика” з’явився на другому курсі університету, тоді я розуміла, що можна робити і складніші речі, ніж просто витинанка. Я прийшла тоді додому і почала цей папір різати, мучити, і він поступово мені розкривався, давав зрозуміти, що можна робити багато надзвичайних речей. Я дуже була захоплена тими можливостями і намагалася уповні їх використати. — Читала, що Ви — комерційно успішна майстриня. Як продаються Ваші роботи? — Останнім часом не дуже. Взагалі, я чула, що роботи мої недовговічні, що вони не “повертають” витраченої праці, і таке інше. Але працюєш не заради продажу. З власними роботами мені розлучатися важко. Художник завжди творить для себе, і любить кожний свій твір, наче дитину… Спілкувалася Людмила ІЛЬЄНКО

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин