Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
По-сусідськи · “В країні повинна домінувати одна державна мова, тому що крепами держави слугує розум і мова суспільства”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ЛИСОМ ПІДШИТА ПАМ’ЯТЬ

Слово Просвіти, №17 за 2011 рік

Оксентій ОНОПЕНКО, м. Москва Шляхетний страждає від своїх вад, а не від вади визнання. Конфуцій. Патріот бажає, щоб мета роду людського спершу була досягнута тією нацією, до якої належить він сам. Українська нація щаслива іменами праведників: святих от+ ців Києво+Печерської Лаври і князя Ярослава Мудрого, Яна Вишатича і Нестора Літописця, Юрія Котермака+Дрогобича і Петра Могили, Тараса Шевченка і Миколи Гоголя, Івана Франка і Лесі Українки, Миколи Куліша і Агатангела Кримського, Олек+ сандра Довженка і Олеся Гонча+ ра, Василя Симоненка і Василя Стуса … Українці вживають чи не най+ краще означення свого патріо+ тизму: “щирий українець” — правдивий, нелукавий, відвертий, вірний, чистий, сердечний, при+ вітний, гостинний. Про Україну і щирість українців в історії дуже багато яскравих свідчень. Років двадцять тому мені самому дове+ лося почути в телевізійній пере+ дачі німецької ARD слова одного з німецьких політичних оглядачів про Україну: “Коли я приїжджаю з Москви в Київ, я почуваюся тут як в Європі”. З ним погодився його співрозмовник. “Вони хазяйновиті і їм влас+ тива щирість. Як їхня мова, вони прості й відкриті. Іноді вони лас+ каво простодушні. Ймовірно, свою щирість вони виявляють то+ му, що прагнуть такого ж став+ лення у відповідь. Така риса цих людей характеризується гарним словом “лагідність”, за якою, здається, приховується хитрість, або хитруватість. Вони гордовиті самі по собі, але їхня гордість земна. Вони не цураються у собі чогось провінційного. І не забу+ вають: щоб мати майбутнє, необ+ хідно знати минуле. Для них все це зрозуміло, так само як і для ін+ ших, як тільки вони починають спілкуватися”. Читач одразу скаже: “Це про українців написано!”. І так, і ні. Це було сказано про мешканців Саксонії. Я люблю бувати серед людей цієї землі. Ось і влітку минулого року я жив в Оберлаузіці, що зай+ має частину західної Сілезії і схід+ ної Саксонії між кордонами Польщі і Чехії. Тут, де беруть по+ чаток струмки Шпреє, знахо+ диться містечко Еберсбах. По всій Німеччині від землі Баден+ Вюртемберг до землі Сілезії існує більше двадцяти містечок і селищ із такою назвою, з них — до де+ сятка в Саксонії. Еберсбах біля Любау, в якому раніше прожива+ ло 13 тисяч, а нині проживає 8 тисяч мешканців (багато з них переїхали на роботу в західні зем+ лі), розкинувся на схилах і в до+ линах між чотирьох гір, покритих тисовими лісами — Хайнберх, Гутберг, Шлехтеберг та Котмар. Шпреє витікає з густого лісу на схилах Котмара. Десь тут та в роз+ палинах Судет, здається, ще й сьогодні живе дух легендарного Рюбецаля. А в свята над усіма бу+ дівлями містечка майорять жов+ то+сині історичні прапори цієї землі. Містечко Еберсбах лежить упритул до кордону з Чехією. З чеського боку з ним межує міс+ течко Жирков, менш заможне і тому менш охайне. Німці ходять у Жирков, щоб там посмакувати чеськими стравами, пивом, або купити цигарки, бо там усе це де+ шевше. У свої приїзди в Еберсбах я мешкаю в історичному маєтку фрау Гензель і пана Гензеля, що на Георгсвальдерштрассе. Фрау Гензель більше сорока років пра+ цювала вчителькою молодших класів і вже давно на пенсії. Але залишається невтомною активіст+ кою місцевої громади, співає в хорі й не пропускає жодної репе+ тиції. Пан Гензель підтримує в доброму стані велике господар+ ство. Мені подобається проводи+ ти вечори в колі цих щирих лю+ дей та їхніх сусідів. Бувало, наше спілкування, іноді з піснями, триває допізна. Для мешканців Оберлаузіца притаманне делікатне ставлення до інших народів. Так склалося, що ці землі століттями були аре+ ною війн: феодальних, релігій+ них, міждержавних. Минуле для місцевого населення — не тільки в підручниках історії, а й чинник для повсякдення. І тому пан Ген+ зель якось сказав: “Я вважаю, що на чеській землі, до чехів я зо+ бов’язаний звертатися чеською мовою. Я знаю, що їм це приємно і мені — теж. Така поведінка слу+ гує запорукою добрих відносин”. Його поведінка і слова були ска+ зані щиро. Якось у післяполудневу пору я сидів на відкритій терасі гос+ тинного дому, що знаходиться на горі Хайнберг. Двоповерхова бу+ дівля з рестораном та з кімнатами для проживання гостей на пер+ шому поверсі — улюблене місце для проведення тут сімейних, службових урочистостей не тіль+ ки мешканців Еберсбаха, а й усієї округи, сусідніх чехів та, навіть, поляків. Усякому прибутку, при+ ватному чи общинному, тут спри+ яють усі мешканці. Тому що все йде на користь містечка — гарно+ го, чистого, затишного. І може, ще й тому люди тут завжди при+ вітні й охочі допомогти кожному. Сонце вже опускалося над го+ рою Шлехтеберг, коли до мого столу підійшов статечний чоловік старшого віку і, запитавши дозво+ лу, підсів навпроти. Виявилося, релігійна община з сусіднього Нойгерсдорфа зібралася в ресто+ рані, щоб провести на відпочинок свого старосту. Слово за слово, наша розмова від погоди переки+ нулася на тогочасну політику. — Гляньте, — сказав він, по+ рухом руки показавши на низькі стовпчики по кордонній межі, що пролягла схилом гори, на якому в ті дні лежали пузаті валки сіна, а під однією зі старих лип лі+ ниво помахували хвостами четве+ ро породистих коней — за сто ро+ ків тому тут був кордон з Австрі+ єю. А нині — з Чехією. Все б нічо+ го, якби після відкриття кордонів ми не мали клопоту з циганами. — Я знаю, мені розповідали, — сказав я, на що зразу відреагу+ вав мій співрозмовник. — Чому розповідали? Ви що не тутешній? — Ні. Я з Москви. — Ви? З Москви? Та не може цього бути! — сполошився чоло+ вік ще й тому, що хвилинами ра+ ніше він критично охарактеризу+ вав розгул марнотратства росіян. — Я живу нині в Москві, але сам я українець. — О, Україна, Білорусь — кра+ їни європейські. І народи теж — європейські. — А як Ви це визначаєте? — запитав я. — Знаєте, з простоти спілку+ вання. Ви — цілком вільна у суд+ женнях людина і, водночас, ви залишаєтеся чутливим і шануєте гідність та свободу іншої людини. Я відчуваю щирість розмови і не+ демонстративну повагу до спів+ розмовника. Для європейців усе це природно. Сонце вже сховалося за горою і я, подякувавши моєму співроз+ мовнику за спілкування, попро+ щався. Не хотілося турбувати тривалою відсутністю моїх дбай+ ливих господарів. Щодо Москви. В Москві я живу вже більше сорока років. У радянські роки Москва, здається, була більш європейським містом. Відчуття європейськості виника+ ло тоді завдяки присутності тут, хоч би на екранах телебачення, представників Прибалтики, Біло+ русі, Молдови, України, країн т. з. соціалістичної демократії. У ті ро+ ки важко було уявити той рівень ксенофобії, що нині побутує в Москві. І то не тільки в побуті, а й у пресі, на телебаченні, навіть у державних установах (інородців, зокрема українців, на посади в державні установи не беруть, а на державну службу — й поготів). Незважаючи на гучні міжна+ родні події, присутність тут пред+ ставництв іноземних фірм та оз+ наки розкоші в рекламі, в крам+ ницях чи на людях, Москва не стала більш європейським міс+ том, про що, піднімаючи тости, лестячи господарям говорять гос+ ті міста, мовляв, “Как похорошел город!”. Де вже там? Нині Мос+ ква — місто марнотратства і мар+ нослів’я. А ще сьогодні Москва стає містом східних народів: при+ биральники в дворах і в торгових комплексах, на будовах, у тран+ спорті, на вулицях загалом — ви+ хідці звідти. В Україні чули про останні події навколо Бібліотеки україн+ ської літератури та про судові справи щодо ліквідації україн+ ських самодіяльних організацій — Федеральної національно+ культурної автономії українців Росії та Об’єднання українців Росії. Судили за чесну констата+ цію становища українців у Росій+ ській Федерації на радіо “Свобо+ да”, а ще — за вшанування жертв Голодомору в рамках заходів, які проводилися зокрема й з ініціа+ тиви Посольства України в РФ. Нічого протиправного. Чесно кажучи, діяльність керівних ор+ ганів українців Росії заслуговує на критику швидше за бездіяль+ ність, а не за “політичний крен” у їхніх словах чи діях. Не маючи хоч би якої матеріальної бази, га+ зет, радіо, телебачення або фі+ нансових можливостей, органи правління, низові громади ОУР чи ФНКАУР не мали можливос+ тей для здійснення своїх статут+ них прав та обов’язків, не те що позастатутних. Тому можна було говорити про “не наступальну, не

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин