«Просвіта» Рік Анатолія Погрібного · с. 6сторінка оригіналу ↗
«Шевченкові імперативи і ми»
Слово Просвіти, №17 за 2012 рік
Микола ЦИМБАЛЮК Цей вечір мав назву “Шевченкові імперативи і ми”. “Імператив” означає наказ, категорична, беззастережна вимога. У філософії, зокрема в етиці, цим терміном позначають загальнообов’язковий моральний закон. Для Анатолія Погрібного шевченкові ідеї, його подвижництво у боротьбі за права і свободи насамперед українського народу стали змістом і його життя. Тож не дивно, розповіла Ганна Григорівна Погрібна, що вісімнадцятирічний Анатолій записує у свій щоденник мрію — про Україну, де добре житиметься всім українцям і на повен голос звучатиме рідна мова, де зберігатимуться традиції, де діти шануватимуть своїх батьків… Любов до рідного народу, до українського слова визначила його долю, стала отим хрестом, який він гідно проніс через усе життя. Метафору хреста як символу праведної, святої, але важкої, здавалося б, непосильної праці й пов’язаних із нею життєвих випробувань вдало використала у своєму виступі Любов Голота. — Давно, ще 1985 року, біля Шевченкової могили, де немає хреста (він стоїть окремо, як ви знаєте), — пригадувала вона, — ми говорили з письменниками, з близькими людьми у вузькому колі. Люди часто кажуть, що в житті кожного — свій хрест. Бог кожному дає хрест по силі, але не кожен може підняти стільки, скільки підважить, і ніхто не знає тої ваги хреста, якого ніс Тарас Шевченко, Василь Стус, інші славні сини й доньки нації. Коли ж прийшли нинішні часи, то побачили ми (і це правда велика), що не всі з гідністю понесли свій хрест, який підняли. А були (і є) такі, хто поніс, але переповнився впевненістю власної непогрішимості. Справді: часом ті, що несуть (таки несуть!) свій хрест, трудяться в поті чола на українську справу, вибухають гнівом, що їхнього, мовляв, подвигу не помічають, а їх недооцінюють. Анатолій Погрібний до таких не належав. Велич його духу, надзвичайна людяність, працьовитість поєднувалися з надзвичайною скромністю. Він однаково був привітним і простим у стосунках із колегами-академіками і студентами, з міністрами і простими українцями,
Василь СТАШУК, голова районної організації ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, директор Історичного музею ім. Івана Огієнка м. Брусилів Житомирської обл.
Здається, ще зовсім недавно на всю Україну лунав пристрасний і розважливий, мужній і безкомпромісний голос знаного від заходу до сходу відомого громадського діяча, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка та Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка — Анатолія Григоровича Погрібного у його незабутніх радіопередачах “Якби ми вчились так, як треба…” — Для мене радіопередачі А. Погрібного були як ковток джерельної води, — якось ділився думками місцевий художник В. В. Цисельський. — Хоч би що я робив: чи порядкував на обійсті, чи займався косовицею, завжди знаходив час послухати Анатолія Григоровича. Він наче в душу мою заглядав. А коли я надіслав листа, в якому висловив свої думки щодо української мови, щодо історичної постаті І. Огієнка, десь через тиждень Анатолій Григорович уже цитував його у своїй радіопередачі. Великої душі був чоловік! Справді, велике серце мав Анатолій Григорович Погрібний. Усе своє свідоме життя він достойно тримав знамено за Українську державність, знамено національної гідності й честі. І сьогодні, коли безбатченки різних мастей, “бузувіри бузинового холопства” намагаються випочільниками влади і своїми односельцями. Це людина, яка вміла надзвичайно скорочувати відстань. Усі, хто його знав, із ким працював, дружив чи просто стикався у тій чи тій справі, ситуації, зізнаються, як його не вистачає. Але людина живе доти, доки триває присутність і вплив на думки і справи живих. Анатолій Погрібний сповідував те, що проповідував, говорили учасники того вечора. А це справді рідкісна чеснота. Олександр Хоменко, завідувач відділу Інституту українознавства, ведучий вечора, після прослуховування запису останньої радіопередачі А. Г. Погрібного “Спілкуймося українською” додав, що хати Україну на духовне бездоріжжя, нам усім не вистачає голосу А. Г. Погрібного. Його невситимого болю і бою за національне відродження українського народу. Мимоволі пригадуються незабутні зустрічі з А. Погрібним, що й досі освічують і освячують стежки і дороги до усвідомлення: хто ми? чого хочемо? куди йдемо? То було далекого, але пам’ятного 1997 року, коли Комітет у справах премії імені І. Огієнка очолював Анатолій Григорович. То був час, коли спритники на всі руки на долярах вимощували свій шлях у кримінальне братство і скептично дивилися на тих, хто зводив собори людських душ. І потрібно було мати мужність і сміливість, навіть — зухвальство, щоб кинути виклик вельможцям, мати свою думку. І не тільки мати, а разом з однодумцями стіною стати на захист національної ідеї, що, як вважав тодішній очільник держави, “не спрацювала”. Анатолій Григорович разом із духовними побратимами, які вийшли на передову лінію боротьби за Українську державність у Житомирі, Кам’янці-Подільському, Києві, Сімферополі, Луцьку, Запоріжжі, Рівному, оголосили 1997-й Роком Івана Огієнка. А довкола не вгавали так звані “доброзичливці”. Владні структури всіляко намагалися принизити знакову для України історичну постать Івана Огієнка, шельмували його ім’я.
— Не довго доведеться вам носитися з Огієнком, — відверто заявляли тодішні державні мужі. — Прийде наш час, і не до петлюрівського наймита буде, ще попроситеся. — Знай, тих, хто шельмує І. Огієнка, є немало не тільки на Житомирщині, — сумно усміхався А. Погрібний. — Їх вистачає і в Києві. Але їхній час минув, хіба то не про них написав В. Симоненко: Бо щире, високе небо Не підмалюєш квачем, Бо величі справжній не треба Спиратись на плечі нікчем. Я думаю, Огієнку і не треба плечі недолугих хлопців. Головне, що нам, патріотам, потрібно триматися гурту. Разом ми — сила. А поодинці — важко, а то й неможливо вистояти. Анатолій Григорович був частим і бажаним гостем у Брусилові. Його пристрасне слово звучало біля обійстя Огієнка, на сільській сцені, де вручалися дипломи лауреатів Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка. Пам’ятаю велемовне зібрання біля пам’ятного знака Великому Українцю, як завше переконливо і щиро звучало слово Погрібного, який напам’ять цитував вірші І. Огієнка, його публіцистичні праці. — Святе письмо стверджує, що “Не буває пророка без пошани, хіба що у вітчизні своїй та в родині, в домі своїм”, — вголос роздумував Анатолій Григорович. — У цьому ми це, по суті, його заповіт. А ще один надзвичайно потужний виступ — на врученні йому Шевченківської премії. Це квінтесенція його світогляду, духовних шукань і, власне, національного світогляду. Ця промова є і заповітом, і його імперативом водночас. Це своєрідний підсумок його життя, який є всі підстави вважати дороговказом і для нас. Своїми спогадами, цікавими і надзвичайно теплими, людяними, щирими, без непотрібного в таких випадках флеру суму чи патетичності, ділилися відомий радіожурналіст Петро Бойко (про виступ юного ще тоді Анатолія на вечорі Максима Рильського), Ярема Гоян, директор видавництва “Веселка” (про міносвітянський період діяльності Погрібного й допомогу у виданні “Шкільної бібліотеки”), Олександр Хоменко (про публіцистичну, науково-педагогічну діяльність, повернення у літературознавство таких письменників, як Борис Грінченко, Яків Щоголів тощо).
ще раз пересвідчуємося, коли йдеться про українського Пророка — Івана Огієнка. Його знають і шанують по світах, а ми, правнуки погані, ще сумніваємося. А відтак хочу нагадати слова Ісуса, який сказав: “Не здорові потребують лікаря, а хворі”. Того дня тримав слово перед громадою і автор цих рядків як голова місцевої організації огієнківців, на що Анатолій Григорович сказав: — Добре сказали, хотілося б знати, хто вас навчав так виступати? Звичайно, мені було приємно це почути від знаного в Україні доктора наук, професора А. Г. Погрібного. А ще приємніше було сказати, що вчителем моїм був Анатолій Григорович, коли я навчався у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті журналістики, де він викладав українську літературу. Востаннє я зустрічався з Анатолієм Григоровичем на V з’їзді письменників України. Розмовляли ми недовго, але наша бесіда торкалася найболючіших питань, що стосувалися увіковічення пам’яті І. Огієнка у Брусилові. Йому боліло, що на батьківщині Великого Українця не поставлено пам’ятник, не відкрито Музей, де можна було б відчути огієнківський дух. І як би сьогодні порадів А. Г. Погрібний, коли б побачив, що на Майдані І. Огієнка, біля історичного музею його імені стоїть пам’ятник Великому Українцю...
Не менш цікавими були спогади його київських і з Мочалищ (рідного села Погрібного) сусідів. Шкода, що представникам місцевої влади бракує усвідомлення того, ким був і є для України їхній земляк. Втішає те, що діти — студенти вишів, де він викладав, учні київського гуманітарного ліцею імені Т. Шевченка, де він був членом Опікунської ради, — пам’ятають і свято шанують його справу. Мав рацію радіожурналіст Василь Марусик, який тривалий час співпрацював з Анатолієм Григоровичем, що такі постаті в нашій історії є смолоскипами — освітлюють шлях і запалюють інших на подвижницьке служіння своєму народу. Анатолій Погрібний “врізався” в пам’ять України не лише як автор неперевершених за своїм громадським звучанням циклів радіопередач на захист української мови. Він був одним із засновників і найактивнішим членом “Просвіти”, постійним автором тижневика “Слово Просвіти”. Вшанування народного професора, як Анатолія Григоровича шанобливо називали за життя, триває не лише у столиці. Такий вечір провели у Шостці. Відбудеться він і в Сумах. У Донецьку Марія Олійник, яка веде війну за українські школи, теж планує низку заходів. Активно включилися в цю роботу просвітяни Луганщини. У планах Центрального Правління “Просвіти” — колоквіум чи семінар, круглий стіл, де розглядатиметься і вивчатиметься педагогічна доктрина А. Погрібного. Нещодавно “Просвіта” звернулася до Національної радіокомпанії України з проханням провести в Києві (Будинок звукозапису на вул. Первомайського, 5) прямоефірний вечір “Життя і чин Анатолія Погрібного”. Організатори хочуть надати дещо іншу спрямованість зустрічі, щоб побудована вона була не лише на спогадах. Бо Анатолій Погрібний належить (саме в теперішньому часі) до тих талановитих людей, які, завершивши земний шлях, залишаються з нами у тих своїх правдивих, енергетично насичених текстах і справах, участь і продовження яких вимагає особиста і національна совість кожного з нас, живих.
Раді повідомити, що 23 квітня 2012 року ми отримали лист від Головного управління з питань внутрішньої політики та зв’язків із громадськістю КМДА, в якому йдеться про те, що перший етап процедури пройдено. Комісія з перейменувань КМДА ухвалила позитивне рішення і тепер справа за Київською міською радою, яка має його затвердити. Сподіваємося, уже цього року матимемо в Києві вулицю, що увічнюватиме пам’ять Анатолія Погрібного, який тривалий час був членом Президії УВКР.
Прес-служба УВКР
ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка 2012-й проголосила Роком А. Г. Погрібного, відомого громадського і державного діяча, професора, посвітянина, талановитого публіциста. Адже цьогоріч виповнилося 70 років з дня його народження та минає 5 років, коли народний професор відійшов у засвіти. Книгою спогадів “Життя і чин Анатолія Погрібного” (ідея і упорядкування якої належать Любові Голоті, видання ВЦ “Просвіта”), розпочалася низка заходів, покликаних не лише вшанувати просвітянина, а й вдихнути потужний струмінь пасіонарності в українську справу, спонукати до конкретних дій на прикладі його життя і діяльності. За участю “Просвіти” відкрито пам’ятну дошку на будинку, де жив і працював А. Г. Погрібний. Після низки презентацій книжки відбувся вечір пам’яті в Будинку письменників, вечір у м. Шостка Сумської обл. (організатор — В. Терлецький), а Великоднього тижня шанувальники А. Погрібного зібралися в Національному музеї ім. Т. Г. Шевченка.
З Огієнкового братства Із нагоди 70-річчя від дня народження видатного українського вченого, державного і громадського діяча Анатолія Погрібного (1942—2007), яке широко відзначалося в січні цього року, Українська Всесвітня Координаційна Рада звернулася з офіційним листом до голови КМДА Олександра Попова з проханням перейменувати вул. Будівельників, на якій тривалий час мешкав А. Погрібний, на вулицю його імені.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
