«Просвіта» · “Той, хто контролює минуле, володіє майбутнім. Але тому, хто контролює сьогодення, якраз і підвладне минуле”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Сяйво людини на тлі сяйва полярного
Слово Просвіти, №17 за 2012 рік
Ростислав МУСІЄНКО, м. Чернігів
“Цей пам’яті людської оберіг нехай єднає мертвих і живих”. Афористичні слова Миколи Адаменка викарбувані на плиті в підмурівку величного дубового хреста, встановленого неподалік Сосниці на місці щезлого в далеких уже 70-х роках минулого століття хутора Чащі. Заснували його колись, чи не за часів Гетьманщини, міцні господарі, козаки-хлібороби. А потім недолуга комуністична влада, керуючись неспроможними в царині правдивої науки, але ж надто ефективними в людиноненависницьких знущаннях теоріями, висунула гасло про “неперспективні” буцімто поселення. Тому хутір Чащі, як і безліч інших, був приречений. Під час першої зустрічі з монументом, який встановили нащадки колишніх хуторян, і з автором зворушливого тексту мене не полишала думка — а який стосунок до цієї благородної справи має Микола Адаменко? Що так глибоко схвилювало його, покликало на світ Божий такі глибокі рядки? Зрозумів це після спілкування з друзями Миколи Адаменка та знайомства з деякими віхами його долі. Одна з них мене глибоко вразила. Виявляється, свого часу 19-річний сільський юнак, син розстріляного фашистами комсомольського активіста, примудрився вступити не абикуди, а до Київського державного університету. А вже за крок до диплома, 1953 року, студента заарештовують за антирадянські настрої, наклепи на політику великого Сталіна. І хутко дають, послуговуючись тогочасним жаргоном, “червінець”. Тобі ледь за двадцять, а життя, схоже, скінчилося, бо на лісозаготівлях, куди потрапив юний Микола, навіть вижити було складно. Згадав я свого діда, теж учителя, Саву Артемовича, котрий мав необережність у теплій компанії провести безневинну, як йому здавалося, паралель. Якщо за найдемократичнішою у світі сталінською конституцією нації мають право на самовизначення аж до відокремлення, то чому ж їм не мати своєї, автокефальної церкви? Щира розмова точилася ввечері, а вранці по нього прийшли і повели в напрямку полярного сяйва — на десять років, від дзвінка до дзвінка. Потім повідомили, що складу злочину не існувало. Отож Миколу Адаменка я став розуміти набагато краще. Йому, щоправда, повелося дещо ліпше, ніж Саві Мусієнку. Після смерті вусатого людожера в СРСР почалися бурхливі процеси, і з’ясувалося, що підстав для такого жорстокого вироку студенту не було. 1956 року його звільнили, а 1962-го, після повної реабілітації, навіть поновили в університеті. Учителював у рідній Сосниці, здобувши серед колег-філологів неабиякий авторитет. Зі словом працював не тільки у класі, а й наодинці з собою. Але протягом
З РОСИ Й ВОДИ!
нічого дивного в тому, що досвідчений майстер слова звернувся до безпосередніх і яскравих вражень молодого “зека”, на якого перетворився недавній студент. Але, на відміну від багатьох літзаробітчан, які на всі лади смакують специфіку “зони”, не маючи звідти (на щастя для них, звісно) жодних особистих вражень, Микола Адаменко в романі “Закон-тайга” спробував художньо осмислити певний пласт історії. Через призму власних бачень і розумінь. Після табірних поневірянь він, можливо, як мало хто, міг оцінити фантастичну антиутопію Джорджа Оруела “1984” про торжество тоталітарного режиму. І одну з головних тез знаменитого автора: “Той, хто контролює минуле, володіє майбутнім. Але тому, хто контролює сьогодення, якраз і підвладне минуле”.
Відповідальний секретар ВУТ “Просвіта” Микола Нестерчук вручає відзнаку ювілярові ту на ниві духовності, культури він нагороджений найвищою відзнакою Всеукраїнського Товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка — медаллю “Будівничий України”. Віншуємо з ювілеєм, вітаємо з нагородою! Текст і фото Петра АНТОНЕНКА
Союз РСР, у якому шістдесят років прожив Микола Адаменко, іронічно називали країною з найменш передбачуваною історією. Зауважу, що історія сучасної незалежної України передбачувана ще менше. І на те є багато чинників — і внутрішніх, і зовнішніх. Надто багато кому кортить зробити нас спершу безбатченками, потім — безтямченками і, зрештою, безхатченками. Автор книги “Закон-тайга”, схоже, вже давно — можливо, в період роботи над цим рукописом — виробив для себе недекларований, але достатньо дієвий моральний імператив. Будь-яка, навіть світова, історія починається для нормальної людини з минувшини її роду, її краю. Осягнувши це, набагато легше розбиратись у плетеній для нас інформаційній павутині. Інтернет-павутині теж.
Сьогодні Миколу Адаменка визнають одним із провідних знавців історії Сосниччини. Підтвердження цього — вихід у світ книжок “Сосницький край у серці України” та “Сосниця і Сосниччина на хвилях віків”. Перша побачила світ у відомому харківському видавництві “Прапор”, друга — у не менш авторитетному Українському Центрі духовної культури в Києві. На провідній ролі Миколи Адаменка в цих краєзнавчих звитягах наголошувати, гадаю, необов’язково. Щоб іти до храму, треба спершу побудувати його у своїй душі. Та ще й відстояти перед численними паплюжниками. Це я зрозумів, коли спілкувався з Миколою Петровичем поряд зі Свято-Покровською церквою в Сосниці, яка зберігає чимало таємниць: — Це єдина церква, яка залишилася після 30-х років. Вона дуже давня, побудована 1724 року на місці старої, спорохнявілої церкви. А потім 1848-го її перебудували. Через століття. Вона діяла до 30-х років радянського періоду. А потім зачинили. Відкрили її під час німецької окупації. І вже до 60-х років вона діяла. У 60-х із церкви зробили… автошколу. Причому так дико вирізали там ворота, щоб машини заїжджали. І зробили з неї смітник. А 1987 року планували остаточно зруйнувати. Тобто підстави такі: по-перше, вона аварійна, по-друге, не має історичної цінності. Я працював тоді вчителем. Звернувся до одного з відомих архітекторів Чернігівщини Андрія Карнабеда, людини передових поглядів. Він дав мені всю інформацію про цю церкву — справді історичну пам’ятку. Я написав статтю до журналу “Образотворче мистецтво”, поспішаючи захистити святиню від руйнування, бо вже і бригаду дібрали, яка мала все знести. Якраз почалася перебудова, повіяло свободою. Відстоювати допомагали й віряни. Зрештою, церкву не зруйнували. Люди почали відбудовувати вже своїми силами. І відчинила вона свої двері для вірян. А зараз іде реконструкція. Тому що дерево, навіть покладене старими майстрами, має межі надійності. Там шашіль, там грибок підкрався… Отож вирішено було побудувати на тому ж місці, за тими ж параметрами. Щоб це була та сама церква, але з нового матеріалу. Роботи тривають успішно. …Гадаю, в перебудовні роки на Миколу Петровича з його неординарним життєвим досвідом мав справити враження фільм Тенгіза Абуладзе “Каяття”, де ключова фраза: “Якщо ця дорога не веде до храму, то навіщо вона?” Саме на цю дорогу Микола Адаменко вийшов свого часу з тайги, з ГУЛАГівського лісоповалу. Йому ще довго нею прямувати, не збиваючись на манівці. Можливо, того часу, коли він наблизиться впритул до мети, мої брати-українці нарешті зрозуміють, що крім матеріальних оберегів нації є обереги ще й живі. І вони поряд із нами. Оглядаймося частіше.
Микола АДАМЕНКО — правозахисник, письменник і краєзнавець, добре відомий в Україні. Складна доля, талановите перо, глибокі історичні дослідження привертають увагу багатьох шанувальників та фахівців. Нещодавно Миколі Петровичу, голові Сосницької “Просвіти”, виповнилося 80 років.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
