СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Олекса ВЛИЗЬКО (1908—1934) Сонцепоклонник з короткозорого Ельдорадо
Слово Просвіти, №17 за 2012 рік
Упорядник і автор літературно2критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
І жити сонцем, тільки сонцем жити… О. Влизько ін весь, як натягнута струна — торкни й задзвенить. Максималізмом молодості, повнотою життєвих сил, зухвалістю поривань, шляхетністю загального тону. Струну обірвали у 26. Лишається тільки подивуватися, як багато він встиг, і печально розмірковувати, який потужний і цільний поет заповідався в його особі. У скромному томику вибраного О. Влизька 1963 р., упоряд-
Дев'ята симфонія Монолог
Вогню! Вогню! — Надлюдського буяння! Любові нової, без слів, побитих Вустами євнухів, вустами серць, В перчатки вкладених, — щоб не побачив хто, Який там льох вонючий і отруйний, Із хробаками й червами — шляхетним брудом. Що берегли нащадки рахітичні Дегенератів з “голубою кров’ю”, —
Щоб зрозуміти поета, треба зрозуміти в ньому людину. Ось що писав П. Усенко, який, як спершу й Влизько, був “молодняківцем”: “Він приїздив до Києва, де тоді жив і вчився, завжди схвильований якоюсь подією, збентежений якимись новими планами і завжди розпочинав зі мною напружену розмову очима і письмом. Сідав отак за редакційний стіл, брав кіпу паперових аркушів і писав запитання чи якусь свою думку і давав мені прочитувати. На тому ж аркуші я відповідав чи запитував. І так години на дві-три. Вияснивши всі питання, досхочу “набалакавшись”, ми викидали всю ту “розмову” до редакційного кошика і йшли на Каплунівську вулицю до клубу ім. Блакитного”. Я навів цю цитату для того, щоб читач міг зримо побачити, який скривджений був поет у немовби шумний катер, за брязкіт ланцюгів сховалася іржа, і знову в морі день упав за елеватор, над бортом золотим канатом зі-під ножа,
О тихий порте мій — вечірня заводь трансу, що серце і думки за рейдами запер, де віє з-поза плеч м’язистим ренесансом, та з люльок, за димком, — пахучий канупер.
Люблю твоє лице, і ці поснулі стяги, і скромний орнамент бетонових аркад. ...А десь такі ж, як ти, цвітуть архіпелаги, — романтика моя залізних естакад.
Химерно? Правда? Так? Яку ж ліпити норму на серце молоде — зрадливу оболонь? Привіт тобі, привіт… І бурі, бурі, шторму! У нас з тобою все …за тишею — вогонь!
Доки
В напрузі плечі рук хриплять іржею доки,
своїх фізичних можливостях. Для повноти картини уявімо його — зачиненого у своїй глухонімизні — в лабетах катів-суддів… Він був позбавлений елементарного — радості людського спілкування. Тим дивовижніший оптимізм — домінанта його поезії. Жодних сумнівів чи вагань. За винятком… та про це пізніше. У тім не було й тіні розрахунку чи страху: Влизько прийняв існуючий лад з усією безоглядністю незіпсованої, щирої душі. Він мав необачність повірити йому так, як вірить неофіт у церковні постулати. Це була щаслива сліпота, а не вияв свідомого дурнішання розумних людей, як промовисто висловився уже в часи новітні Л. Новиченко. Адресую це, як і раніше, насамперед молодим суддям, які
І схильні вважати злочинцями літераторів тієї епохи чи не всіх гамузом. Влизько був войовничим соцреалістом. Та його войовничість живилася передусім належністю до клану футуристів. Декларація всього того деструктивного, що є в його творчості, то ще й обов’язковий ритуал, демонстрація вірності лівому мистецтву. “Давно анахронізм і Данте, і Петрарка і зовсім недоречний геніальний Рафаель”. Звернімо увагу не тільки на наїв цієї формули, в сутності своїй уже збаналізованій пролетарськими поетами, а й на епітет недоречний, який обертається недоречністю супроти самого автора, оскільки вступає в протиборство з епітетом іншим — геніальний. Ось цей останній і видає поета з головою:
нервуючи дроти, — манометри і токи,
в хаосі ромбів, хорд, еліпсисів і сфер, намацавши людей мільйоном атмосфер.
Залізо. Чавуни. Грантів спазмічний лемент. Іржаві ланцюги. Котли, Цистерни. Цемент.
Сам чорний сатана, забруднений, як шкет, оглухлий спадом, — в рейд плює за парапет!
Саркастичне романцеро
Куди іду, куди несу безмежне серце — повне сонцем? Навряд чи мечедзвонним каледонцем пісенну Оссіанову красу!
І все ж таки дивлюсь на світ — в рожеву призму! Я недалекий од рафаелізму!
Та, люба, ось про це і рідним, і своїм, коли ж повім?
Вогню, вогню! — Надлюдської любові! Хай кров кипить у грудях молодих! Беру тебе, о світе мій терновий, В обійми сонячні! Як теплий птах, і птах вогненний, облітаю серцем По всіх світах, — над людом простягаю Безмежні крила. — Хай приходять всі, Під їх покрови. — Як не знайдуть раю, То знайдуть пекло молодих обіймів, Вселюдських, сильних, що під ними злоба Згорить на попіл, — і звіряче серце, Що зубом клацає та смокче кров Свойого брата, — упаде й не встане; Не встане, ні, й ніколи не воскресне, Як не воскресне той, хто упаде У кратер вогневий, бездонний кратер Вулкана грізного — мов людське серце!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
