Суспільство · “Мета українофобів неоригінальна: вони прагнуть обпаплюжити нашу культуру, відчужити українців від національної духовної спадщини”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Діагноз: аборигени асимільовані
Слово Просвіти, №17 за 2012 рік
Олег ГРИНІВ, доктор філософії, м. Львів Власне кажучи, опуси Александра Каревіна дотичні до науки так само, як сопіння до музики. Звісно, малоросійський академік П. Толочко має дещо інше уявлення про науку. Для нього наукове все, що є капостю для українського народу, з податків якого йому виплачують (і чималу!) лепту. Тут ідеться про відомий феномен москвофільства, серед якого Іван Франко виокремив “щонайменше три роди чи форми”. Він розрізняв “москвофільство язикове” і “москвофільство політичне”. “Москвофільство язикове”, за характеристикою Франка, сплоджене погордою малоосвіченої інтелігенції до “нашої хлопської мови” як до не відшліфованої для культурних потреб нації. Водночас “москвофільство політичне” може мати двояке значення. У першому сенсі до москвофілів слід зарахувати всіх людей у Європі, які виявляють “прихильність до москалів, народу слов’янського… прихильність і любов до його кращих культурних і духовних змагань… ” Протилежністю до нього є “москвофільство сикофантське та шпіонське, служка нинішньої російської державної машини, москвофільство платне і гідне всякої погорди”. Мабуть, читачі погодяться, що академік Толочко не належить до прихильників тих російських патріотів, які протестують проти нечесних виборів і вимагають політичних свобод для свого народу. Чому стільки уваги приділено академікові Толочку, який, до речі, свого часу представляв у парламенті відому патріотичну силу? Чи не варто задуматись над цим перед цьогорічними виборами? Як принциповий вчений, Петро Толочко, тепер із почесним званням Героя України, зазнав позитивної еволюції, переорієнтувавшись із химерної концепції “колиски трьох братніх народів”, яка начебто охоплювала росіян, українців, білорусів, до заяложеної, виплодженої адептами асиміляції українців і білорусів ще за царського режиму концепції “единаго русскаго народа” і заперечення національної окремішності українців і білорусів. Якщо академік хвалить антиукраїнські пасквілі А. Каревіна, то він належить до його однодумців! Ось що він пише в передмові до видання А. С. Каревіна “Украинский язык. История становления и развития” (К.: Киевская Русь, 2011): “Рекомендуя книгу к печати, хотелось бы только пожелать автору уйти от героического и печального образа донкихотстующего одиночки. До него (! — О. Г.) схожие идеи и мысли высказывались и другими его современниками и было бы желательно, чтобы они нашли отражение в книге”. Таке напучення можна передати іншими словами, перефразувавши відоме гасло: “Українофоби всіх країн, єднайтеся!” Треба зазначити, що академік Толочко дещо звузив коло однодумців Каревіна, адже вони не обмежуються “современниками”. До них належать зграї шовіністичних воронів у чорних рясах і боярських шубах ще до часів навіженого самодержця Петра І. За царювання німкені Катерини ІІ ненаситні імперіалісти не могли обійтися без своєрідного ідеологічного забезпечення. Так виникла белетризована “История государства Российского” Н. Карамзіна в 12 томах. Говорити про її науковість можна з великою “натяжкою”. До речі, російські історики не згадують концептуальної статті М. Грушевського “Звичайна схема “русской” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства”, 1904 р. надрукованої у збірнику Російської академії наук. Зрештою, за останні два десятиліття її неодноразово передруковували в Україні. Щоправда, російські історики на противагу нашому вченому спираються не на історичні факти, а на штучну схему “русской” історії, яка не витримує жодної критики. Якщо Російська академія наук опублікувала статтю нашого історика, то, мабуть, визнала слушність його аргументів. У такому випадку академік Толочко має дуже жалюгідний вигляд. Тут можливі варіанти. Якщо академік не читав відомої статті М. Грушевського, то не має права вважатися дослідником української історії, бо виходить із печерної “схеми” російської імперської ідеології. Отже, він порушує чинну Конституцію України, норми якої мають пряму дію. В іншому випадку він заслуговує на почесне звання спекулянта в історичній науці. Чи може така особа вважатися чільним українським істориком? Питання риторичне — не більше! У цивілізованих країнах Польщі, Чехії, не кажучи вже про Німеччину чи Францію, фальсифікаторам історії в академічних установах чи навчальних закладах показують на двері. Пишу про Толочка, розуміючи нікчемність Каревіна, бо академік благословляє неякісний вербальний виріб. Академік пише: “В целом, книга А. Каревина производит впечатление фундаментального исследования”. Чи можна вважати фундаментальним дослідженням набір цитат з писань, як правило, відвертих українофобів з переспівами нісенітниць минулих століть? Мабуть, Толочко ліпше знає: на те він академік. Якщо не знає, то пораджу заглянути у відому енциклопедію Брокгауза—Єфрона, що вийшла сто років тому. У цьому виданні пишуть про “русский народ” те саме, що й Каревін. Плагіат чи спадкоємність шовіністичних ідей? Якщо Толочко пише про сучасних однодумців А. Каревіна, то спробую дещо конкретизувати його думку. Ще 2000 р. публічна історична бібліотека Росії видала накладом 200 примірників “Очерки истории русского движения в Галичине ХІХ—ХХ вв.” Ніни Магометханівни Пашаєвої. Як видно з посилань, А. Каревін з цим квазінауковим виробом знайомий. Н. Пашаєва показала повне невігластво в історії, бо не розуміє, що в Галичині поняття “руський” вживалося в значенні “український”, але галицькі русини не ототожнювали себе з “русскими” на північний схід від української етнічної території. Банальна та підступна підміна понять... Нічого дивного! Згадаймо, шановні читачі, хіба не так само розуміє “Руську Трійцю” відомий депутат з нинішнього парламенту, який прославився розмахуванням руками перед голосуванням за подані законопроекти? Нині марно доводити російським історикам чи філологам деякі загальновідомі факти. Приміром, їхня держава до 1713 р. називалася не Російською, а Московською. В Європі чітко розрізняли дві країни — Русь, цебто Україну, і Московію, яка згодом названа Росією. Ще раніше, в літописах, назву “Русь” використовували тільки щодо українських земель. Якщо цього не знає А. Каревін, то П. Толочко, безумовно, знає. Проте в нього на першому місці не наукова сумлінність, а ідеологічна упередженість на ґрунті політичного москвофільства. Чи має якийсь стосунок Московія до історії Русі? Тут відповідь може бути лише позитивна, але з уточненням: Московія так само пов’язана з історією Руси-України, як Румунія з історією Римської імперії! Говорити про “старшобратство” щодо українців можуть лише невігласи або відверті спекулянти. Київська великокняжа держава — держава наших предків, а не москвинів. Саме ці наші землі, за словами історика О. Палія, “найбільшою мірою зберегли українську етнічну ідентичність”. Звісно, на перше місце треба поставити мову. Сумлінні дослідники довели давність української мови. Як наголошує вчений-мовознавець Іван Ющук, окремішність нашої мови проявилася не менше 3 тисяч років тому (за іншими даними, 7 тисяч років). Аналіз Ярославом Дзирою прізвищ козацької доби дав змогу дійти висновку, що тогочасна мова майже не відрізняється від нинішньої мови українців. Варто згадати російського історика Василя Ключевського, який зазначав: “Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами… Київ залишався б столицею першої великої руської держави… Офіційною мовою стала б не суміш старослов’янської та фінської мов, а слов’янсько-українська”. Попри несприятливі історичні умови наш народ зберіг свою велику мову. Нині у Великому тлумачному словнику сучасної української мови налічується 250 тис. слів — і, звісно, це ще не все наше багатство. Хто наважиться назвати таку велику мову діалектом? Лише спекулятивний українофоб — і не інакше! Зрештою, Іван Франко ще наприкінці позаминулого століття дав відсіч подібним спекулянтам. Давно вже українською перекладена Біблія. Українофоб А. Каревін закидає зі свого шовіністичного болота перекладачеві Вічної Книги Пантелеймону Кулішу те, що той творив неологізми. Хіба це підстава для зневаження нашої мови і подвижника української мови? Навпаки, можливість творити неологізми засвідчує переваги нашої мови, її гнучкість, здатність пристосовуватися, виживати й розвиватися в найтяжчих умовах. Слід наголосити, що неологізми, створені П. Кулішем, М. Старицьким, Оленою Пчілкою, увійшли в повсякденний ужиток українського народу й не сприймаються як штучні. Зрештою, творили неологізми і О. Пушкін, Л. Толстой та інші російські письменники. Що вже казати про чеську мову! В одному визнаю рацію українофоба: українська справді не може конкурувати з його мовою у продукуванні різних вульгаризмів. А те, що українські письменники Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй- Левицький, учений Іван Пулюй перекладали Біблію, засвідчує: наш народ бажав читати Святе Письмо рідною мовою, а не тією, представники якої завше силкувалися “приватизувати” Бога. Окрім Біблії, великою українською мовою перекладені вершинні твори світової літератури, зокрема Гомера, Данте, Сервантеса, Шекспіра, Шота Руставелі тощо. Між іншим, А. Каревін також проявив деяку хворобливу схильність до продукування антиукраїнських неологізмів. Чого лише варт вербальний виріб “ненькопатриот”? Коли читаєш його опуси, закрадається думка, що на тебе жене розлючений бик, який страждає дальтонізмом і сприймає наш синьо-жовтий стяг за червону плахту. Марні старання! Український народ пережив царизм, “розвинений соціалізм” — переживе й кіріло-путінський “Русскій мір”. А злиденні вправи А. Каревіна й П. Толочка викине як непотріб на смітник. Мета українофобів неоригінальна: вони прагнуть обпаплюжити нашу культуру, відчужити українців від національної духовної спадщини. Таке вже було. Пригадаймо, як у підручниках з української літератури публікували не найкращі твори наших
Від редакції. На початку березня ц. р. був опублікований лист до Президента Віктора Януковича, який підписала група українофобствуючих осіб. Вони вимагають від гаранта Української Конституції: по-перше, “изменить вектор развития страны в сторону союза с Россией и Белоруссией”; по-друге, “закрепить за русским языком статус государственного”; по-третє, “прекращения фашизации страны…” Серед підписантів — “знайомих все облич” — надибуємо такі, як А. Чмир, Н. Вітренко, В. Корнілов, А. Вассерман, А. Александровська та ін. Є серед них і А. Каревін, “історик, публіцист”. Про нього і його/їхню “творчість”, політику щодо України ця стаття.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
