Суспільство · “Просвіти” проголосили, а деякі з них навіть записали в своїх статутах наміри розвивати національну самосвідомість народних мас”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Модерна українська нація: зародження, формування й утвердження
Слово Просвіти, №17 за 2013 рік
Олександр РЕЄНТ, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, заступник директора Інституту історії України НАН України, голова Національної спілки краєзнавців України
Закінчення. Поч. у ч. 15, 16 за 2013 р.
Відновлення громадівського руху і особливо ефективне використання українофілами у своїй діяльності легальних можливостей відкритого 13 лютого 1873 р. за сприяння київського генерал-губернатора Дондукова-Корсакова Київського відділу Російського імператорського географічного товариства (РГТ), а також керованої ними редакції газети “Киевский телеграф” — усе це швидко призвело до загострення на ґрунті світоглядно-національних розбіжностей у взаєминах між українофілами та їхніми опонентами з числа малоросів, що відстоювали офіційний концепт “триєдиної” національної ідентичності східнослов’янських народностей під спільним ім’ям “русский”. Додаткової гостроти ситуації надавав особистісний конфлікт між провідними українофілами у Київському відділі Російського географічного товариства — його секретарем П. Чубинським і фактичним редактором “Киевского телеграфа” М. Драгомановим з одного боку, та їхніми опонентами, теж співзасновниками відділу — головою Київської археографічної комісії М. Юзефовичем і редактором та видавцем “Киевлянина” В. Шульгіним — з іншого. Програвши боротьбу за вплив на генерал-губернатора Дондукова-Корсакова та не маючи за собою більшості у Київському відділі РГТ, останні, гучно вийшовши з його членів, розв’язали у пресі кампанію проти нього та українофілів. У жовтні 1875 р. М. Юзефович подав на розгляд міністра внутрішніх справ Тимашева записку, в якій характеризував українофільський рух як “измышление австрийско-польской интриги”. Він же підготував затверджений Нарадою 24 квітня 1876 р. проект її рішення з 11-ти пунктів, а далі домігся його підпису 18 травня 1876 р. в Емсі імператором Олександром ІІ у більш жорстких формулюваннях, ніж це планувалося Тимашевим, зокрема, наполігши на закритті Київського відділу РГТ і на висилці з краю П. Чубинського та М. Драгоманова. Емським указом, що зі зрозумілих причин в українофільських колах дістав назву “закон Юзефовича”, не дозволялося не лише друкувати “на малорусском наречии” оригінальні та перекладні твори, окрім історичних пам’яток за умови їхнього друку загальноросійським правописом, а не “кулішівкою”, а й завозити у межі Російської імперії такі книжки, надруковані за кордоном. Також заборонялися будь-які українські сценічні вистави, тексти до ноті публічні читання (“как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций”). Встановлювався ретельний нагляд по учбовому відомству за політичною благонадійністю вчителів і викладачів “по отношению к украинофильским тенденциям” (неблагонадійних пропонувалося переводити на службу у великоросійські губернії, заміняючи їх викладачами звідти), а також за недопущенням викладання будь-яких предметів “на малорусском наречии” в початкових училищах. Із бібліотек усіх нижчих та середніх училищ підлягали вилученню раніше надруковані українською мовою книги, заборонені указом. Із упровадженням у життя суворих, а у деяких пунктах — бездумно надмірних правил Емського указу українофільський рух у Російській імперії не згас, а лише помітно зросло морально-психологічне відчуження його прибічників від російської ідеології, що вже у наступному поколінні мало своїм результатом поворот від етнографічного культурництва до формування національно-політичних цілей і вироблення програм з їх досягнення. Окрім того, позбавлена відповідних можливостей у себе на батьківщині значна частина української інтелігенції перенесла свою громадську, наукову та видавничу діяльність за кордон, переважно в австро-угорську Галичину, що багаторазово збільшило роль зовнішньополітичного чинника в “українському питанні” у найменш прийнятному для офіційного Петербурга варіанті. Так, М. Драгоманов і С. Подолинський виїхали на початку 1876 р. за кордон, згодом у Швейцарії заснували українську вільну пресу. У Женеві вони публікували те, що не могло бути видане у Російській імперії. У “Передовому слові” до “Громади” 1878 р. М. Драгоманов виклав кредо “громадівського соціалізму”: насамперед у ньому підкреслювалося, що “український соціалізм не партія, а громада” — об’єднання тісно пов’язаних між собою товариств. Програмні засади М. Драгоманова базувалися, зокрема, на таких гаслах: “жити по своїй волі на своїй землі”, “чиста справа потребує чистих рук” тощо. Політичний аспект його програми передбачав забезпечення Україні автономних прав. Найпоміркованіші старі громадівці у 80–90-х рр. згуртувалися навколо редакції часопису “Киевская старина”, що з 1882 р. видавався у Києві. Тут і в інших містах України вони й далі займалися культурно-освітньою діяльністю, а коли на початку XX ст. стали організовуватися українські національні партії, то колишні громадівці почали вступати до їхніх лав. Так, створена 1900 р. з ініціативи керівників студентських громад Харкова — Дмитра Антоновича (син відомого історика-“старогромадівця”) та Михайла Русова — разом із представниками таких самих громад Києва, Полтави, Чернігова Революційна українська партія (РУП), ще не маючи ні статуту, ні програми, відразу ж проголосила себе виразником інтересів селянства, в якому вбачала основу української нації. Свої визвольні ідеї рупівці викладали на сторінках нелегальних періодичних видань — газети “Селянин” і журналу “Гасло”. Один із лідерів РУП, харківський юрист Микола Міхновський, у програмній праці “Самостійна Україна” висунув гасло “Україна для українців”. 1904 р. в Києві було створено ще дві українські національні партії: Українську демократичну партію (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами Олександром Лотоцьким і Євгеном Чикаленком та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з письменниками Борисом Грінченком і Сергієм Єфремовим. Обидві партії — нечисельні за складом — стояли на ліберальних позиціях, обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. Уже наступного року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП). 1905 р. відбулася реорганізація залишків РУП, яка після цього отримала іншу назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Її провідниками були мистецтвознавець Дмитро Антонович, письменник Володимир Винниченко, журналіст Симон Петлюра і вчений-соціолог Микола Порш. Чисельнішою (близько 6 тис. членів) на той час була Українська соціал-демократична спілка. Вона закликала пролетарів міста й села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби УСДС не схвалювала, а земельне питання пропонувала вирішити демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної Всенародної конституційної ради. Спілчанська газета “Правда” друкувалась у Львові, а розповсюджувалася в Наддніпрянщині. Найбільшою популярністю преса й листівки Спілки користувалися серед залізничників і сільськогосподарських робітників. В умовах загального спаду політичної активності після революції 1905—1907 рр. знекровлена арештами і переслідуванням збоку влади українська соціал-демократія (УСДРП та Спілка) не змогла виробити чіткої тактики своєї діяльності. 1909 р. Спілка розпалася, а керівники УСДРП — Симон Петлюра і Валентин Садовський — почали шукати союзника у новоорганізованому 1907 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з колишніх членів Української демократично-радикальної партії, що самоліквідувалася) — Товаристві українських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за “українську справу”. Провідники ТУП — Михайло Грушевський, Сергій Єфремов і Дмитро Дорошенко — на той час уже мали певний парламентський досвід. Вони не були депутатами перших трьох скликань Державної думи Російської імперії, проте керували діяльністю створеного за їхньою ініціативою припарламентського політичного клубу — “Української думської громади”. На його засіданнях, у яких добровільно брали участь окремі депутати від українських губерній, обговорювалися питання парламентської тактики, зміст виголошених та майбутніх промов. Спілкування в “Українській думській громаді” національно свідомої української інтелігенції із селянськими депутатами з України було корисним для обох сторін. З думської трибуни почали виголошувати промови проти соціального й національного гноблення українського народу, зокрема обстоювалося його право на освіту рідною мовою. “Українське питання” з початку XX ст. поступово і неухильно пересувалося в центр суспільного життя підросійської України, набуваючи поміж іншими статусу одного з найголовніших. Українська громадськість домагалася безплатного загального навчання рідною мовою в школах, права користуватися нею в пресі, на сцені,
в державних установах. У цьому її підтримувала Російська академія наук. Її члени Федір Корш, Олексій Шахматов та інші склали 1903 р. ґрунтовну записку та винесли її на розгляд загальних зборів Російської академії наук і після схвалення надіслали до уряду. Записка учених категорично вимагала дозволити говорити публічно й друкувати книжки українською мовою. У зв’язку з революційними подіями 1905—1907 рр. та даруванням височайшим маніфестом 17 жовтня 1905 р. основних політичних свобод (слова, зібрань, друку) український рух у Російській імперії отримав низку важливих легальних можливостей для свого розвитку. Невдовзі почала виходити періодика українською мовою. 1906 р. в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі й інших містах України, а також у Петербурзі та Москві з’явилося 18 українських газет і журналів. Перейшов на українську мову найстаріший на той час в Україні журнал “Киевская старина”. Він почав видаватися під назвою “Україна”, але проіснував недовго — лише до кінця 1907 р. У міру спаду й відступу революції царизм під різними приводами закривав одне за одним українськомовні періодичні видання. Зазнавали переслідувань царської влади також засновані в період революції 1905—1907 рр. українські культурно-просвітницькі організації — “Просвіти”. Ними керували демократичні та ліберальні діячі з середовища національно-свідомої української інтелігенції. Активну участь у роботі “Просвіт” брали найвидатніші діячі української культури, літератури, мистецтва, науки: в Києві — Борис Грінченко, Лариса Косач (Леся Українка), Микола Лисенко; в Чернігові — Михайло Коцюбинський; у Полтаві — Панас Рудченко (Панас Мирний); у Катеринославі — Дмитро Яворницький; в Одесі — Михайло Комаров; у Миколаєві — Микола Аркас. “Просвіти” створювали бібліотеки й читальні для населення, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної літератури, організовували українознавчі лекції (здебільшого на теми з історії та культури України), вистави й концерти з участю самодіяльних акторів. Влада всіляко перешкоджала діяльності “Просвіт”. Вона побоювалася пропагованих ними ідей, що могли похитнути підвалини імперії. “Просвіти” проголосили, а деякі з них навіть записали в своїх статутах наміри розвивати національну самосвідомість народних мас. Водночас “Просвіти” не обмежувалися вузьконаціональними питаннями. Вони встановлювали ділові зв’язки з культурними діячами інших народів Російської імперії, а також з українцями на західноукраїнських землях, які перебували під владою Австро-Угорської монархії. На засіданнях Державної думи четвертого скликання, яка розпочала свою роботу 1912 р., про “українське питання” заговорили й депутати від робітництва України. А коли 1914 р. російський уряд фактично заборонив повсюдно святкувати 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, це викликало протест більшості депутатів Державної думи: від крайніх лівих до крайніх правих. Зокрема багатий землевласник граф Капніст — публічно заявив, що заборона Шевченкового ювілею є образою для всієї України. Характерно, що саме святкуванням ювілеїв і річниць визначних українських постатей культурно-мистецького життя недалекого минулого (Івана Котляревського 1903 р. і Тараса Шевченка 1911 та 1914 рр.) — судилося стати в останні десятиріччя існування Російської імперії тим мобілізуючим і прихильників, і ідейних супротивників українського руху “інформаційним приводом”, що привертав до себе увагу широкого загалу, ставив “українське питання” на порядок денний суспільного дискурсу та слугував потужним поштовхом до різкого збільшення числа пробуджених до свідомого національного життя неофітів. 20 січня 1910 р. з’являється циркуляр
Редакція журналу “Рідний край” (м. Полтава). Зліва направо: Григорій Шерстюк, Панас Мирний, Олена Пчілка (четверта), Микола Дмитрієв (сьомий). На стіні видно плакат про відзначення Полтавським товариством “Просвіта” Шевченківських днів у 1907 році. Фото 1907 року. ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного, од. зб. 0(186072
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
