Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Столипінський циркуляр від 20 січня 1910 р. був документом фактично прямої репресивної щодо українського руху в його легальних формах дії”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Свідчення з)під потрощених стереотипів

Слово Просвіти, №17 за 2013 рік

Східної Галичини, Північної Буковини та Угорської Русі (Закарпаття). Така мета публічно була задекларована під гаслом “Да не будет больше Подъяремной Руси!” вже 5 серпня 1914 р. у відозві верховного головнокомандувача російської армії великого князя Миколи Миколайовича “К русскому народу в Австрии”. Стратегічні плани Російської імперії не в останню чергу були продиктовані наміром знищити “закордонну базу” українського руху з тим, щоб далі радикально покінчити з цим рухом вже у самій імперії. Помилково відчувши можливість “близької смерті” українського руху і намагаючись пришвидшити її настання, російська влада заходилася у брутальний, репресивний спосіб ставити “фінальну крапку” в його історії. Але такі дії не призвели до його зникнення, а сприяли активізації нелегальних форм українського руху; превентивні арешти та заслання найбільш авторитетних провідників-символів, таких як професор М. Грушевський та митрополит Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький так само, як і відверто репресивне ставлення до будь-яких організаційних форм українського життя в окупованих Східній Галичині та Буковині, сприяли радикалізації настроїв в українському середовищі, а також завдавали політиці російської влади відчутних “іміджевих” втрат в очах російської та світової громадської думки. Саме Перша світова війна в сукупності всіх її внутрішніх і зовнішніх чинників стала потужним чинником модернізації українського суспільства та каталізатором формування модерної української нації, що швидко постала на ґрунті донедавна ще “сонного” багатомільйонного, переважно селянського народу. Активна культурно-просвітницька й ідеологічно-пропагандистська діяльність учасників національного руху підготувала підґрунтя для розв’язання “українського питання” на політичному рівні. Поява українських політичних партій, декларація в їхніх програмах вимог демократичного розв’язання національного питання в Російській імперії виводили визвольний рух на якісно новий рівень. Революційні події 1905—1907 рр. створили можливості для легального волевиявлення тієї частини українського суспільства, яка вважала своїм громадянським обов’язком боротися за свободу власного народу, за його право на самобутній і вільний розвиток. Апогеєм цих зусиль стали визвольні змагання 1917—1921 рр., які увінчалися відродженням (хоча й тимчасовим) суверенної Української держави. Аби зрозуміти, який величезний стрибок у своєму розвитку — від особистої справи сотень подвижників до свідомої позиції значно ширших кіл — зробив у перші два десятиліття ХХ ст. український рух у Російській імперії, варто пригадати хоча йне позбавлений певного перебільшення, проте дуже влучний образ, використаний Євгеном Чикаленком при описі полтавських урочистостей 1903 р. із нагоди ювілею І. Котляревського. Згадуючи, що чи не всі свідомі українські діячі, що вирушали на урочистості до Полтави з Києва або через Київ (включно з делегацією від українських товариств та організацій Австро-Угорщини) розмістилися у двох вагонах одного потяга, Є. Чикаленко писав у своїх “Спогадах”: “Жартуючи, казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації…”. І поряд, для контрасту, враження від величезного українськомовного, але ще не пробудженого до свідомої національної праці селянського океану: “Від Перемишля чи Львова їдеться майже добу до Києва, другої півдоби до Полтави і все територією, суцільно заселеною українським народом, і тільки в степах понад Чорним морем можна зрідка наїхати на колонії — волоські, німецькі та інші, а то все одна українська мова, майже без одмін, без діалектів від Карпат до Кавказу. І так можна їхати серед суцільного українського населення і третю добу аж до Дону…”. Цей українськомовний на кілька діб подорожі залізницею океан врешті зробили своїм союзником “два вагони” свідомих українських діячів початку ХХ ст., які намагалися говорити від його імені про його нагальні потреби у сфері національного життя. Микола МАХІНЧУК, письменник, заслужений журналіст України Незалежна Україна важко ідентифікує свою історію й культуру, що досі були затушовані імперськими штампами “старшого брата”, який у всьому наплодив “море брехні” — і про себе, і про сусідів, котрі, за історичних обставин, не мали можливості дискутувати з ним, захищати, обнародувати свою пам’ять і духовність наступним поколінням. Ця важка ідентифікація спричинена шаленою інформаційною війною, яку веде супроти нас північний сусід, часом руками й голосами доморощених безбатченків і “п’ятої колони”. А ще ж не треба забувати і про брак першоджерел, а відтак — живучість стереотипів про “вєлікій, могучій” і упослідженість народів-сусідів. Тож кожне відкрите джерело у стократ важливіше справедливої, але не підкріпленої авторитетними фактами голої публіцистики. З огляду на це саме такою — “вибуховою” — є праця науковця і культуролога Олександра Борґардта “Дві культури”, яка побачила світ нещодавно (К.: Видавничий дім “Простір”, 2012) завдяки зусиллям невтомного дослідника маловідомих нам сторінок української науки та її подвижників — доктора фізико-математичних наук, наукового співробітника Інституту фізики НАНУ Василя Шендеровського. Олександр Борґардт (1919—2002) — фізик-теоретик, останні 30 років його життя пов’язані з Донецьким фізико-технічним інститутом ім. О. О. Галкіна НАН України. А ще він був краєзнавцем, членом донецької “Просвіти”. Як пише в нарисі про нього у третій книзі “Нехай не гасне світ науки” В. Шендеровський, “професор Борґардт активно цікавився літературою та історією, вільно володів кількома європейськими мовами, мав унікальну самостійність мислення, на яке не впливали усталені “істини”. Останні 15 років він особливо плідно працював у царині есеїстики та культурології. Одна за одною виходять його книги: “Бич Божий”, “Дві культури”, “Аналітична історія України” у трьох частинах. Остання праця є чи не першою спробою аналітичного осмислення історичних фактів, подій та їхніх наслідків. Автор зазначає, що його цікавлять не самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають та до чого і в який спосіб призводять… Усе, створене пером професора Борґардта, відзначається гостротою аналізу, скепсисом науковця і вірного патріота… У своїх публіцистичних працях він по-науковому логічно доводив, що український етнокультурний пласт настільки потужний і багатющий, що він неминуче скине імперську полуду русифікації та комуністичної аморальності, які тримаються на насильстві і диктатурі…”. Отже, “Дві культури”. Цю роботу О. О. Борґардт написав 1994 року, 1999-го вона побачила світ в його інституті накладом аж … 100 примірників і, зрозуміло, не могла виправдати сподівань автора, що не залишить байдужим жодного читача України, і не тільки. Тож аби це сталося, за справу взявся В. А. Шендеровський. На допомогу прийшла колега О. Борґардта — член-кореспондент НА- НУ, доктор фізико-математичних наук Людмила Цимбал, яка багато зробила, щоб не тільки ця праця побачила світ, але сама, на жаль, не побачила її другого, накладом 1000 примірників, видання. Подвижники доброї справи одностайні: книга Олександра Борґардта “Дві культури” — спроба (можливо, й перша) зіставити та порівняти дві культури: “вєлікую русскую” та “провінційну і занедбану” українську. Хоч остаточне порівняння не завжди на користь “вєлікой”, так би мовити, за визначенням. О. Борґардт не притягав до розгляду матеріалу ні марксизму, ні навіть фрейдизму та структуралізму, обмежуючись незаперечними фактами, і тим, що можна з них отримати шляхом логічного аналізу. У гострій публіцистичній манері, притаманній йому, все зветься власними іменами, без звичних для кінця ХХ ст. евфемізмів. Факти — річ уперта. На них і будує свій аналіз О. Борґардт, дотримуючись авторитетних, не радянських джерел історії та культури двох народів, народжених і самими росіянами. Скажімо, російський мовознавець, професор Ростовського, Софійського та Віден-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин