Постать · “Це була справжня, мудра, розважлива, толерантна, інтелігентна людина, щедра на добро, щиру пораду”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Маркіян Сав’юк із Ковалівки
Слово Просвіти, №17 за 2013 рік
Людина живе доти, доки її пам’ятають. А якщо вона щось добре зробила для краян, то пам’ятатимуть довше. Так сталося з учителем, краєзнавцем, просвітянином Маркіяном Сав’юком, виходцем із великої побожної християнської родини. У родині є знані люди. Зокрема брат його діда Ілька священик Іван, просвітянин, запроваджував нові можливості господарки, організував духовий оркестр, їздив із ним по світу. А брат баби Марії Теодор Рибак був першим директором Коломийської гімназії. Івана Сав’юка пам’ятають як січового стрільця, який загинув за Україну… Маркіян Федорович пішов із життя у березні 1999 року.
Василь РЯБИЙ, член Національної спілки письменників України
Фізик і лірик Маркіян Федорович Сав’юк, уродженець с. Микитинці Косівського району, навчався в семирічці, закінчив середню школу в Пістині, фізико-математичний факультет Івано-Франківського педінституту. Вчителював у Пістинській СШ (1959—1963 рр.), згодом у Ковалівській СШ аж до заслуженого відпочинку. Яким він був учителем — свідчать відгуки його вдячних колег, учнів і друзів: це була справжня, мудра, розважлива, толерантна, інтелігентна людина, щедра на добро, щиру пораду. — Скромний, небалакучий, він знав ціну своєї участі, ціну принципової позиції в педагогічному колективі, ніколи не вступав у конфлікти, вмів витримати паузу, зайняти правильну позицію, відстоюючи істину, — згадував колишній директор
Ковалівської школи Василь Загорняк. — Маркіян Федорович завжди був на висоті. Я віддавав йому належне як людині й талановитому вчителеві, справжньому відміннику освіти. Мені з ним добре працювалося, було взаєморозуміння. Я мав на кого покластись у складних ситуаціях. Колишній його учень журналіст Богдан Ткачук розповідає: — У школі він навіть не мав гостроязикої прозиванки, як часто трапляється серед учнів. Для всіх наш фізик був просто “Маркіян”, який міг інколи посварити (заслужено, звичайно), але ніхто за це не ображався, бо він був своїм і серед вихованців, і серед їхніх батьків, і серед колег. Маркіян Федорович ніколи не вимагав до себе поваги. Він заробив її насамперед своїм учительським розумом, доступним викладом шкільної програми та щирістю до дітей, а ще — толерантністю і дотепністю. А ось заслужений діяч мистецтв України з Чернівців, уродженець с. Спас Василь Селезінка зазначив: — Я знав Маркіянового батька-довгожителя ще з дитинства. Змалку знала його і моя мама. Всі, хто його знав, характеризували Федора Сав’юка одним словом — мудрий чоловік. А він був не просто мудрим, а й далекоглядним філософом. Недарма творець “Січей” Кирило Трильовський хотів мати за зятя не якогось панича, а саме цього сільського красеня, парубка Федора Сав’юка з Микитинець. Передалися Маркіянові в багатодітній родині мудрість, шляхетність, талант. Він був завжди привітним, уважним, скромним. Аж надто скромним, бо ніколи не вихвалявся зробленим чи тим, що ще має намір зробити. Коли Маркіян Федорович Сав’юк приступив до праці в Ковалівській школі, мешканці села відразу охарактеризували його як особливу людину: зранку бігає, робить фізичні вправи, обливається холодною водою, багато не говорить, не вживає алкоголю, веде здоровий спосіб життя. А як інакше міг утверджувати себе педагог, коли на нього звернені погляди дорослих і дітей? — Знаєте, я ніколи не давав приводу для обмовляння. Жив і живу правильно, по совісті, не порушуючи морально-етичної норми, — відкрився в одній із розмов Маркіян Федорович. — Так, для мене важлива громадська думка. Однак я не завжди реагую на те, хто і що саме про мене думає. Тут уже вмикається критичний аналіз, спрацьовує певний самозахист. Бо постійно реагувати на те, що кажуть інші, не завжди варто. Буває, хтось може помилитися, щось мовити зі зла, позаздрити, бо людська вдача не ідеальна. Треба в такому випадку утриматись від пустої полеміки і залишатися самим собою. У цьому і вся наука людського буття. Та й досвід приходить із роками, треба вчитись на чужих і своїх помилках. Ми, як однодумці, часто спілкувалися. Мені було цікаво послухати небуденні, наукові, філософські роздуми про людину і світ. Я збагачувався знаннями, які мав мій старший приятель. Він був ближчим до практики життя, аніж до теоретичних положень. Це підтверджували його селянські, зашкарублі від роботи на городі руки. Сільський інтелігент, який носив краватку, не боявся праці в домашньому господарстві, та ніколи не хизувався трудовими мозолями. Його так виховали батьки, тому не соромився своєї віддушини, бо інакше не зміг бути собою. Білі рукавички були не для нього. Так само Маркіянова дружина Марія з Микитинців, учителька математики, присвячувала себе сповна домашній роботі. І їхні двоє синів навчені працювати, бо подали добрий приклад батьки. Сав’юки тримали город, адже вижити на малу вчительську зарплатню нелегко. Влітку підробляли екскурсоводами в турбюро. Поволі будувалися. Але про нестатки не говорили, це вважали нетактовним питанням. Маркіян Федорович культурно обминав цю тему. Його педагогічна участь була значно вища, ніж реальні побутові запити. Сільський учитель нагадував мовчазного, сповненого незмірного терпіння трудового вола.
Зустріч зі Стусом Маркіян Федорович любив книги. Учитель фізики повторював школярам, що пізнання явищ, предметів, речей навколишньої дійсності розширює свідомість людини. Тому треба читати, вдумуватися у прочитане. Адже Тарас Шевченко не дарма наголошував: “Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя”. А куди в новий час без української мудрості? Якщо вона є, то кожна людина й народ убезпечені від пітьми в голові, злих думок, незлагоди. Гортав сторінки історичних книжок, хотів знати все про шлях України до незалежності,
про тих борців, які віддали за неї життя. А якось заговорили у нас про уродженця с. Уторопи на Косівщині, відомого поета, колишнього політв’язня Тараса Мельничука, який останні роки терпів злидні у Коломиї, помер у березні 1995 року. Маркіян Федорович навіть спілкувався з ним. Маркіян Сав’юк під час служби в армії зустрівся з майбутнім видатним поетом, пізніше політв’язнем, посмертно Героєм України Василем Стусом. — З ним я познайомився влітку 1961 року в місті Чебаркулі Челябінської області, — розповів Маркіян Федорович. — Термін служби в сухопутних військах був тоді три роки, але хто мав вищу освіту та проходив короткотривалі збори — після успішного складання іспитів на офіцера запасу служив лише два роки. Бажання на рік швидше повернутися додому і привело сюди. Так, мабуть, потрапив сюди і Василь. Він приїхав на збори чи не одним з останніх. Тому з ним бачилися не більше місяця. Ми знаходили час на дружні розмови. Василь серед нас вирізнявся серйозністю, вдумливістю, зрілістю думок, широтою поглядів на життя, хоч усі ми були майже ровесниками. У його словах вчувалася глибока стривоженість за долю української культури, за історію народу. Дізнався від нього, що навчався в Донецьку, де до нього зневажливо ставилися, бо він намагається писати вірші. Мова Стуса виразна, милозвучна. Поводився Василь скромно, просто, по-товариському. Вражали його розумні, проникливі очі. Він був міцної статури, чорнявий, середнього зросту, з гарним чубом. Відчувався вольовий характер. Після складання іспитів ми роз’їхалися у військові частини. Більше зі Стусом зустрітися не довелося. І лише газета “Літературна Україна” воскресила 1989 року пам’ять про Василя. Тоді в старому альбомі знайшов фото, де в першому ряду справа Стус, прізвище якого колись записав на звороті світлини. Трохи пізніше серед моїх записів знайшлася адреса поета: Сталіно- 26, вул. Концедалова, 19, Стус Василь Семенович. Я вдячний долі, що звела мене з такою талановитою, мужньою, сильною духом
Праворуч у першому ряду Василь Стус, крайній ліворуч у другому ряду Маркіян Сав’юк
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
