Родина · “Мені, авторові цих рядків, як і всім моїм ровесникам, випало суворе дитинство”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Обрії малої батьківщини
Слово Просвіти, №17 за 2014 рік
Моя старша сестра Ніна 1932 року народження. Для кого вона жила? Звісно ж, для своїх дітей Галі та Павлика, для свого чоловіка Володимира, який п’ять років служив на флоті, й Ніна його терпляче чекала (а дружили вони ще зі школи), для рідної матері жила моя сестра Ніна, для батька, для баби (маминої мами), для своїх братів Антона і Броніслава. Усі вони на світлинах — сестрички Ніна й Зіна, діти Галина, Павлик (нині вони вже передпенсійного віку), батько Антон Іванович, баба Маріка (або ж баба Маруха, як її ще називали в селі). Пам’ятаю, шкодував, що ми свого часу не сфотографували бабу Маруху, а оце на Благовіщення прибув до мене брат із Наркевичів і привіз пухкенького “коноверта” з купою давніх фотографій.
Суб’єкт із баяном — Броніслав Грищук
Броніслав ГРИЩУК, м. Хмельницький
— Звідки в тебе ці раритети? — запитав я, переглядаючи одну за одною світлини, вкотре картаючи себе за те, що ніколи не любив фотографуватися. Аж раптом натрапив на бабу Маріку, вона сиділа біля веранди нашої сергіївської хати, поклавши худі спрацьовані руки на коліна. Вдивлялася з-під темної “мусульманської” хустини на сергіївський світ, ніби й не підозрюючи, що в цю мить її “здіймають”. То, либонь, була єдина світлина з баби Маріки, вона дуже не любила всякі “совєцькі штучки”. — То звідки в тебе оце все? Хто робив ці фотографії? Наприклад, баби нашої? Фото з тебе, ще, видно, школяра? І з батька нашого, і з мами, тата, сестер. І з мене. Не пам’ятаю. Видно, я тоді студентом був, бачиш, який у мене чуб, який модний кок на голові. Либонь, п’яненький був я того дня, бо ж на канікули приїхав до Сергіївки. Чив Наркевичі. І дівчина ота над моїм-не моїм баяном, сміється. Також, мабуть, трохи захмелена… — Та то я в Юхимівцях був, — одказує брат, — Нінин альбом забрав, буде пам’ять про сестру, про її чоловіка Володю, про тата нашого, про маму, про нас із тобою. А ще — про бабу Маріку… — А хто її фотографував? — Не знаю. І вже спитати ні в кого. Я чомусь думаю, що то дядько Гриша, москвич, він на гостину до сусідів приїздив, до діда Митра Лепікаша, до цьотки Степанини. Залишається мені сказати, що отой моряк Володя був родом із Юхимовець, сусіднього з Наркевичами та Сергіївкою села, після служби у війську працював на шахті в Червонограді, дружина його Ніна, закінчивши Кременецький педінститут, учителювала в школі, викладала фізику і математику. Коли я вчився в університеті, то приїздив зі Львова на гостину до сестри в Червоноград, вона ще й “тормозок” для моїх студентів-товаришів завжди ладнувала. Одного разу, перебуваючи в Червонограді разом із письменниками Романом Іваничуком і Володимиром Яворівським, я надумав запросити їх до сестри на вечерю, але де там… надто хлібосольними виявилися галичани-червоноградці, доки настала черга чимчикувати до сестри, ми вже були неабияк “повечеряні”… Ну, здається, з довідковою інтродукцією ніби покінчено, перейдімо до поезії: Я не знаю, що це сталося зі мною, чую жалібне іржання за стіною, із туману, з-за світання, з-над смеркання зве та зве кудись лошаткове ридання.
Не збагну я, де воно, лоша нещасне, невидиме, позамежне, позачасне. Може, коней крав колись мій темний пращур та в степу лоша лишив напризволяще, і тепер чужу я муку мушу чути й за гріхи чиїсь тяжку нести спокуту? “Мамо, там, за листопадами й снігами тужно так ірже лошатко, чуєш, мамо? Може, хижий дух звіриний вчуло з ночі? Може, тіло скрижаніле зводять корчі?” А матуся полотно у лузі стеле, клонить голову, смутна та невесела. А матуся зажурилась сивиною, все співає “не вернуться літа мої”. Над рікою полотняною схиляється, за літами молодими побивається. Про лошаткове іржання — ані слова. Будь здорова, мати моя, будь здорова… Ви, читачу, бачите нашу маму на світлині ще молоду, у розквіті сил (хоча про який розквіт сил могла говорити Євдокія Онуфріївна, цілий день відповзавши на колінах, прориваючи колгоспні буряки!). Мені, авторові цих рядків, як і всім моїм ровесникам, випало суворе дитинство. Ми з братом Антоном намагалися довідатися про воєнні роки батька-фронтовика, про те, за що йому дали медаль “За відвагу”, чи за яких обставин осколок поранив йому груди, над самим серцем, залишивши рубець з кулак завбільшки… Батько мовчить. Щось там пригадає. Схлипне, утре сльозу. — Та що там розказувать, хлопці… Наливайте! Крім батька, була ще й мама. І сестрички, і баба Маріка. Згодом, уже в зрілому віці, я напишу про бабу Маріку повість. Напишу, що для мене і для мого брата вона була завжди однакова: стара, сива, худа. З однісіньким зубом, що випирав із верхніх ясен, мов сталактит, із тяжкими коричневими руками, обплетеними синім огудинням жил… Для нас, малих, вона була першою людиною, яка смалить самокрутку, роздає потиличники й ляпаси. Уперше в житті ми почули, як з її сухих уст злітали гострі слова й словосполучення, від яких дорослі зазвичай намагаються захистити, убезпечити дітей. Коли курка забивалася на грядку, баба хапала лозину або жбурляла в город грудкою землі й на цілу вулицю горланила: — Куди полізла, курво совецька, щоб тебе грім небесний побив! Вона відчувала нестримний потяг до розпаленої грубки і дивилася на вогонь так, як, певне, дивилися на нього наші печерні пращури. Місце на стільчику перед по-
Сестра Зіна (справа) та її далека родичка Дуня Бочуля лум’ям чи жаром було для баби трохи не святе, її трон і спочинок, таємна втіха і сувора задума. Рожеві відблиски ворушилися на покраяному зморшками чолі, на запалих щоках і губах, блукали в нерівному проділі рідкого волосся. Вона сиділа несхитно й відчужено. Курила і не кліпаючи стежила за химерним танцем вогню, і розмита тінь її голови примарно похитувалася на стіні, під темним решетом радіодинаміка… Я б розповідав про бабу Маруху безконечно. І про те, як вона працювала, як жала осоку й зілля в березі, на хисткому болоті, як запихала кожний зжатий жмут у верету, хитромудро пов’язану у неї за спиною, а я сидів на березі, обхопивши коліна сплетеними пальцями, й думав про те, яка ж вона у мене лиха, баба Маруха. Онде її видно в шумі зілля. Іде до берега, несе перший ужинок. Поки дістанеться на тверде, можна встигнути води напитися… А вода близько, варто перехилитися через цямрину та зачерпнути кашкетом. Ще трішки,
Батько Антон Іванович (колективне фото Наркевицького заготзерна, батько крайній справа, в останньому ряду, а отой вусатий дядечко в першому ряду — то свекор нашої сестри Ніни, батько Володі Трача — дід Павло, так ми його називали)
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
