Шевченкіана 12 “Саме за багатющий поліфонізм поетичних візій Шевченка його корінь проріс у кожен народ”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Шевченко і світ
Слово Просвіти, №17 за 2014 рік
Михайло НАЄНКО
Шевченкове слово актуальне завжди, але нині — особливо. Прикро, що найчастіше спливають у пам’яті метафори поета про “московську грязь”, “московські ребра” чи й нібито про далеку від нас історію: Во Іудеї во дні они, Во время Ірода-царя, Кругом Сіона й на Сіоні Романські п’яні легіони Паскудились. Сьогодні московські п’яні легіони паскудяться не лише в українському Криму, а й побіля кордону інших наших територій; Шевченко (у цитованому вір ші) передбачив це півтораста літ тому; він був пророком за покликанням і перебував не “понад часом”, як декому й нині здається, а — водночас в усіх часах: минулому, теперішньому і майбутньому. І не лише стосовно України (її любив він навіть більше, ніж Бога, і водночас — за неї Господа молив), а й стосовно всього світу як глашатай загальнолюдських цінностей. В непробудимому Китаї, В Єгипті темному, у нас, І понад Індом і Євфратом… Дрібніють люде на землі, Ростуть і висяться царі! Це з поеми “Саул”, написаної за рік до смерті генія і пророка. А в “Давидових псалмах”, що з’явилися з-під його пера за два роки до арешту 1845-го, коли поетові щойно минуло тридцять літ, читаємо: Царі, раби — однакові Сини перед Богом… Встань же, Боже, суди землю І судей лукавих. На всім світі твоя правда. І воля, і слава. Правда і воля, несумісність царя й раба — головні поетичні константи поета; вони його музу терзали постійно і так підживлювали в ньому любов та гнів, як білі та червоні тільця підживлюють гарячу кров в людському організмі. Бо справжній поет (переконаний був найбільш послідовний модерніст ХХ століття Джеймс Джойс) має писати не про те, що в нього в голові, а про те, що в нього в крові… У роки радянського літературознавства, коли Шевченка всіляко одержавлювали, він пропонувався читачеві як борець із кріпосництвом, співець знедолених мужиків та знеславлених паничами й москалями всіляких покриток. Усе це в Шевченка, звичайно, є. Але було і є також інше, про що він і сам зізнавався в поемі “Царі”: Бо як по правді вам сказать, То дуже вже й мені самому Обридли тії мужики, Та паничі, та покритки. Хотілося б зогнать оскому На коронованих главах, На тих помазаниках Божих… Ту вінценосную громаду Покажем спереду і ззаду Незрячим людям… Саме за багатющий поліфонізм поетичних візій Шевченка його корінь проріс у кожен народ, а “в українській він землі аж переплівся” (як сказав би Павло Тичина). А ще за те, що поетичним словом він підтвердив відомі хіба що історикам-філософам щонайменше три відкриття. Перше: нація — це ідеальна форма існування людства. Друге: вершиною досконалості буття є людська особистість. А третє — всемогутність його власної художньої мудрості, яка ввібрала в себе всі (чи майже всі) випадки розвитку людської цивілізації. Згадаю лише кілька: “…Кричите, // Що Бог создав вас не на те, // Щоб ви неправді поклонились, // А хилитесь, як і хилились! І знову шкуру дерете з братів незрячих”. Або: “Чого ви чванитеся, ви, // Сини сердешної Украйни, // Що добре ходите в ярмі, // Ще краще, як батьки ходили? // Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, // А з їх, бувало, й лій топили”. Геніальність Шевченкового таланту помітили ще його сучасники. Старий уже й досвідчений автор “Марусі” та “Сватання на Гончарівці” Квітка- Основ’яненко, прочитавши 1840 року Шевченків “Кобзар”, відчув, як волосся на його голові настопужилося; через п’ять років члени Кирило-Мефодіївського братства (1845—1847 рр.) свідомо не зараховували його в офіційне членство, аби уберегти (якщо влада натрапить на їхній слід) від арешту, від репресій. Бо побачили в ньому не знану досі цінність не лише для нашої нації. М. Костомаров, зокрема, стверджував, що Шевченкова муза “роздирала завісу… прорвала якийсь підземний заклеп, уже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями”. Шевченко мріяв про те, щоб його слово — “пламенем взялось,
щоб людям серце розтопило”. А стане воно таким лише тоді, вважав Шевченко, коли буде правдивим, істинним. Коли на землю прийде слово правди, то, як писав він у вірші “Ісаія. Глава 35”, Німим отверзуться уста; Прорветься слово, як вода, І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться… Йому ж самому на цій землі (як тому біблійному Пророку) ознаменовано: Свою любов благовістить! Святую правду возвістить!.. Відомо, на яку висоту підняв українське слово автор “Енеїди” Іван Котляревський (1798); він узяв його в народу і підняв до рівня народу. Коли слухав “Енеїду” тодішній сатрап Російської імперії Микола І, то, кажуть, дуже реготав, особливо з описаного в поемі олімпу та олімпійських небожителів. Реготав і потім нібито сказав: “Умная шалость…”. Коли ж він прочитав (чи йому прочитали) Шевченків “Сон”, де в сатиричному світлі постав петербурзький олімп із його катаминебожителями, то вже, як знаємо, не реготав, а звелів автора відправити в солдати “с запрещением писать и рисовать”. Це була “найвища” оцінка Шевченкового слова, якщо дивитися на нього з позицій держиморди. А народ і людство шанують Шевченкове слово насамперед за те, що поет поставив його на “сторожі… малих отих рабів німих”, що постійно дбав, аби “наше слово не пропало” і щоб удалося йому самому “неложними устами сказати правду”. Серед європейських країн однією з перших Шевченка помітила Німеччина. 1843-го коли поетові було 29 років, у німецькій пресі з’явилося повідомлення про вихід у Петербурзі поеми Шевченка “Гайдамаки”. Згодом німецькі інтелектуали могли відчути енергію його слова в 1859 р., коли в Лейпцігу вийшла поетична збірка “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”. Упорядник цього видання зазначав: “Следующие (українські. — М. Н.) стихотворения присланы на малороссийском языке с примечанием, что стихи Шевченко — выражение всеобщих, накипевших слёз; не он плачет об Украйне — она сама плачет его голосом”. У цьому виданні вперше опубліковано такі Шевченкові твори, як “Заповіт”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим…”, котрі до того (а передав їх німецькому видавцеві Панько Куліш) відомі були тільки в рукописах; перебували вони під арештом з 1847 до 1906 рр. Визволити їх звідти судилося завдяки ініціативі Василя Доманицького, який разом із
Сцена з вистави-візії Львівського театру імені Заньковецької “Катерина” (за однойменною поемою Т. Шевченка)
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
